– Ти пам'ятаєш?
– Так, – сказала Фаліна. – Мене й Гобо. – Вона тихенько зітхнула. – Бідолашний Гобо!
– Бідолашний Гобо! – промовив за нею Бембі.
Вони почали згадувати минуле, раз по раз питаючи одне одного: "А пам'ятаєш?"
Виявилось, що вони пам'ятають усе. Обоє були в захваті від цього.
– Там, на лузі, – згадав Бембі, – ми бігали наввипередки... Пам'ятаєш?
– Здається, це було ось так... – сказала Фаліна і швидко, як блискавка, майнула вперед.
Спочатку Бембі розгубився, потім кинувся за нею.
– Стривай! Стривай-бо! – гукнув він щасливим голосом.
– Я не можу чекати, – пустотливо кинула Фаліна. – Я дуже поспішаю. – І легкими стрибками помчала через кущі й траву, виписуючи коло.
Нарешті Бембі наздогнав її і заступив дорогу. І ось вони знов спокійно стоять одне біля одного, веселі й радісні.
Раптом Фаліна підстрибнула вгору, наче вжалена, й знов кинулася тікати. Бембі помчав за нею. Фаліна гасала кружка, швидка, невловима.
– Стривай! – просив Бембі. – Та стривай-бо... Мені треба в тебе щось спитати.
Фаліна стала.
– Що таке? – запитала вона.
Бембі мовчав.
– А, то це ти піддурив мене, щоб я спинилася! – сказала Фаліна і хотіла бігти далі.
– Ні! – швидко заперечив Бембі. – Стривай... Я хотів... Я хотів тебе спитати... Ти любиш мене, Фаліно?
Вона глянула на нього зацікавлено й очікувально:
– Я не знаю.
– Але ж ти повинна це знати, – наполягав Бембі. – Адже я знаю, всім серцем відчуваю, що люблю тебе. Дуже люблю, Фаліно. Ну скажи, чи ти любиш мене...
– Може, й люблю... – поблажливо кинула вона.
– І ти залишишся зі мною? – схвильовано спитав Бембі.
– Ну, як ти мене гарненько попросиш... – весело сказала Фаліна.
– Я прошу тебе, Фаліно! Кохана, чудова, люба Фаліно! – скрикнув Бембі, не тямлячи себе. – Чуєш? Я прошу тебе всім серцем!
– Тоді я, звісно, лишуся з тобою, – ніжно сказала Фаліна і помчала далі.
Схвильований Бембі кинувся за нею. Перетнувши луг, Фаліна звернула вбік і зникла в гущавині. Проте, коли Бембі хотів побігти слідом за нею, кущі раптом затріщали і на луг вискочив Карус.
– Стій! – гукнув він.
Бембі не зрозумів його. Він був захоплений Фаліною.
– Пусти, – квапливо сказав він, – мені зараз не до тебе.
– Геть звідси! – люто напався на нього Карус. – Чуєш, забирайся геть! Бо так пожену, що з тебе й дух вилетить! Я забороняю тобі бігти за Фаліною!
Ці слова нагадали Бембі про минуле літо, коли його так часто і так підло переслідували. Вмить ошалівши від люті, не кажучи жодного слова, він нахилив голову, кинувся на Каруса. Це був страшний удар. Не встиг Карус усвідомити, що сталось, як уже лежав на землі.
Він миттю схопився, та тільки-но став на ноги, як Бембі знов напав на нього. Карус поточився.
– Бембі, – скрикнув він. – Бем... – І захлинувся з болю. Третій удар влучив йому в лопатку.
Карус стрибнув набік, щоб ухилитися від нового удару. Він раптом відчув себе зовсім безсилим і водночас зрозумів, що бійка йде не на життя, а на смерть. Охоплений страхом, він повернувся й кинувся тікати. Бембі мовчки погнався за ним. Побачивши, що Бембі, гнівний і невблаганний, вирішив раз назавжди поквитатися з ним, Карус остаточно втратив самовладання. Він звернув із стежки, останнім зусиллям пробився крізь чагарник, думаючи тільки про одне: аби врятуватися!
Зненацька Бембі зупинився. Карус від страху навіть не помітив цього й біг далі чагарником.
А Бембі спинився, бо почув крик Фаліни. Він прислухався. Ось Фаліна закричала знов – злякано й жалібно. Бембі миттю повернувся й помчав назад.
Вибігши на луг, Бембі, побачив, шо Фаліна тікає до лісу, а за нею женеться Ронно.
– Ронно! – гукнув Бембі, не тямлячи себе.
Ронно, якому хвора нога не дозволяла швидко бігти, зупинився.
– Дивись-но! – гордовито сказав він. – Маленький Бембі! Тобі щось треба від мене?
– Мені треба, – тихо сказав Бембі, стримуючи гнів, – Мені треба, щоб ти дав спокій Фаліні і негайно забирався звідси.
– А більше тобі нічого не треба? – глузливо посміхався Ронно. – Ти, я бачу, став зухвалий!
– Ронно, – сказав Бембі ще тихіше, – я хочу цього заради тебе. Бо як ти не підеш звідси зараз, потім, хоч би й хотів піти, то не зможеш...
– Ого! – розлючено крикнув Ронно. – Ти он як заговорив зі мною? Може, тому, що я шкандибаю, хоч і зовсім непомітно? Чи гадаєш, коли Карус виявився жалюгідним боягузом, то й я злякаюсь тебе? Послухай доброї поради...
– Ні, Ронно, – перебив його Бембі. – Це я даю тобі добру пораду. Йди собі! – Голос його тремтів. – Я завжди любив тебе, вважав дуже розумним, шанував, як старшого. Але зараз востаннє кажу тобі – йди геть... Мені уривається терпець!
– Погано, що ти такий нетерплячий, – презирливо сказав Ронно. – Дуже погано, маленький мій Бембі. Та вгамуйся, довго тобі не доведеться чекати, я з тобою швидко впораюся. Чи, може, ти вже забув, скільки разів тобі від мене перепадало?
Краще б Ронно цього не згадував. Бембі зшаленів від люті й кинувся на Ронно, який чекав його, низько нахиливши голову. Вони з тріском стукнулись лобами. Ронно стояв міцно і здивувався, що Бембі не відлетів назад. Збентежило його й те, що Бембі напав перший – такого він аж ніяк не сподівався. Відчувши на собі неабияку силу Бембі, він зрозумів, що йому буде непереливки. Тоді Ронно вирішив піти на хитрощі. Він зненацька відскочив назад, сподіваючись, що Бембі втратить рівновагу і не встоїть на ногах.
Та Бембі став дибки і ще лютіше кинувся на Ронно – так, що той не встиг навіть приготуватися до удару. Почувся лункий хруск: у Ронно відламався один зубець на короні, але йому здалося, що тріснув лоб. З очей у нього посипались іскри, у вухах засвистіло. І зразу ж могутній удар роздер йому плече. Ронно забило дух, і він упав на землю; розлючений Бембі стояв над ним.
– Зглянься, – простогнав Ронно.
Бембі наосліп завдав ще одного удару. Очі його палали. Він, здавалось, і не думав зглянутися на свого супротивника.
– Прошу тебе... зглянься, – жалібно прохав Ронно. – Ти ж знаєш, що я кульгаю... Я пожартував... Зглянься на мене... Невже ти жартів не розумієш?
Бембі нічого не сказав, але більше не вдарив його. Ронно ледве підвівся. Стікаючи кров'ю і похитуючись, він мовчки пошкандибав геть.
Бембі хотів іти в гущавину шукати Фаліну. Та Фаліна сама вийшла йому назустріч. Вона стояла на узліссі і все бачила.
– Це було чудово, – всміхаючись, сказала вона і тихо додала: – Я люблю тебе.
Щасливі, вони пішли разом у ліс.
Якось вони вирішили розшукати галявину, де Бембі востаннє зустрічав старого ватажка. Бембі завжди захоплено розповідав Фаліні про нього.
– Може, ми знов його зустрінемо. Мене так тягне до нього.
– Це було б приємно, – легковажно сказала Фаліна. – Мені б хотілося з ним побалакати.
Але вона казала неправду. Хоч як їй було цікаво, та вона побоювалася старого.
Світало, ось-ось мало зійти сонце.
Вони тихо йшли густим чагарником. Недалеко від них щось зашелестіло. Вони завмерли на місці, пильно вдивляючись у зарості перед собою. До галявини, розсовуючи кущі, повільно крокував могутній олень. У сірій вранішній імлі він бовванів велетенською тінню.
Фаліна мимоволі закричала. Бембі також злякався і трохи не закричав, та вчасно поборов себе. Але голос Фаліни лунав так жалібно, що співчуття перемогло в ньому страх.
– Що з тобою? – ласкаво прошепотів він, хоч голос його тремтів. – Що з тобою? Він нам нічого не зробить!
Але Фаліна не вгавала.
– Ну, не хвилюйся так, кохана, – втішав Бембі – Смішно завжди їх лякатися. Врешті, вони ж нам рідня.
Але Фаліна про таку рідню й слухати не хотіла. Вона стояла як укопана, не зводячи очей з могутнього оленя, що безтурботно йшов собі далі, і все кричала.
– Ну, заспокойся! – благав Бембі. – Що він про нас подумає!
– Хай думає, що хоче, – вигукнула Фаліна і знов завела:– О-о-о! Ба-о!.. І як можна бути таким великим! Ба-о! – І на умовляння Бембі лише кинула: – Дай спокій... Я не можу інакше! Ба-о! Ба-о! Ба-о!
Олень зупинився на галявині і заходився ласувати соковитою зеленою травою.
І Бембі переводив погляд із схвильованої Фаліни на спокійного оленя, і його охоплювало якесь нове, невідоме почуття. Втішаючи Фаліну, він подолав свій власний страх і тепер докоряв собі за те, що колись, бувало, розгублювався, стрівши когось із оленів-велетнів.
– Це ж просто соромі – рішуче сказав Бембі. – Ось я піду й познайомлюся з ним.
– Не смій! – закричала Фаліна. – Не роби цього! Ба-о! Щоб не було лиха! Ба-о!
– Я неодмінно це зроблю. – заперечив Бембі.
Бембі ображала й принижувала зарозумілість оленя-велетня, що спокійно ласував травою, не звертаючи ніякої уваги на крик Фаліни.
– Я йду до нього, – повторив він. – А ти заспокойся! Ось побачиш, нічого не трапиться. Почекай тут.
І він справді пішов. Але Фаліна не стала чекати.
На це вона не мала ні охоти, ні сміливості. Фаліна повернулася і з криком утекла геть – все, на що вона зараз була здатна. Ще довго лунало її: "Ба-о! Ба-о!"
Бембі й сам охоче побіг би за нею. Але це вже було неможливо. Набравшись сміливості, він рушив уперед.
Крізь гілля він добре бачив оленя, що стояв на галявині, низько схиливши голову. Серце калатало в грудях Бембі.
Олень-велетень високо підвів голову, глянув на Бембі й байдуже відвернувся.
Кожен рух його здавався Бембі гордовитим і зарозумілим. Особливо не сподобалося Бембі те, що олень-велетень не хотів його помічати, ніби крім нього самого на галяві більш нікого не було.
Бембі розгубився. Він вийшов на галявину, збираючись неодмінно погомоніти з оленем-велетнем. "Доброго ранку, – хотів він сказати, – мене звуть Бембі. А як ваше ім'я, шановний?" От і все! Справа здавалася дуже простою, а вийшло навпаки. Що з того, що він прийшов сюди з добрими намірами. Бембі й не хотів здатись невихованим, коли отак безмовно стоятиме, і боявся почати розмову, щоб не бути настирливим...
Незнайомець був такий величний і байдужий... захоплював і водночас пригнічував Бембі.
Марно він намагався позбутися цього почуття, марно весь час казав собі: "Чого я бентежуся?.. Я ж не менший за нього, я такий самий, як і він!"
Ніщо не допомагало. В глибині душі Бембі знав, що він таки менший за оцього свого родича. Куди менший. У Бембі так було тяжко на серці, він ледве втримався, щоб не повернутись і не піти геть.
Олень дивився на Бембі й думав:
"Який гарний юнак...