Звідки мені було знати? — відповіла дівчинка.
— Ну то знай: зараз я зникну, й замок, і все, що в ньому є, стане твоїм. Все своє життя я всім коїла лихо і не думала не гадала, що переможе мене якесь дівчисько! Все, кінець, я розтала-а!
То були останні Відьмині слова: хлюпнувши, булькнувши, вона розлилася по чистій підлозі брудною калюжею. Побачивши, що Відьма й справді розтала, Дороті взяла ганчірку, старанно витерла підлогу — і від калюжі й сліду не лишилося. Потім вона обмила срібний черевичок, взула його і мерщій побігла на подвір'я сповістити Левові про те, що Лихої Відьми Заходу більше не існує, що вони тепер вільні, зовсім вільні!
РЯТУНОК
Словами не перекажеш, як зрадів лякливий Лев, коли почув, що Лиха Відьма розчинилася у воді! Дороті зразу ж відімкнула клітку й випустила його на волю. Разом вони увійшли до замку, й там Дороті передусім скликала всіх моргунів і радісно, урочисто оголосила їм, що вони більше не раби, що відтепер вони вільні.
Того дня моргуни, напевне, були найщасливішим народом у всьому світі. Ще б пак: вони позбулися Лихої Відьми, яка так багато років знущалась з них, так нещадно їх визискувала! І досі моргуни відзначають той день як своє найбільше свято.
— Ех, якби ж то Страшило й Бляшаний Лісоруб були зараз із нами! — зітхнув Лев. — Більше мені нічого б і не треба…
— Невже ми не можемо їх урятувати? — вигукнула дівчинка.
— Не знаю, але варто спробувати, — відповів Лев.
Отож вони скликали моргунів, розповіли про сумну долю своїх друзів і спитали, чи не допоможуть вони врятувати Страшила й Лісоруба. Моргуни хором загукали, що радо зроблять усе для своєї визволительки. Порадившись між собою, вони обрали кількох найпридатніших для такого відповідального діла відчайдухів, і маленький загін на чолі з Дороті й Левом негайно вирушив у похід. Вони йшли цілий день, а потім ще півдня і прийшли на засіяне гострим камінням поле, серед якого лежав геть погнутий Лісоруб, а поряд — його іржава сокира з відламаним біля самого обуха сокирищем.
Моргуни обережно підняли Лісоруба на плечі й понесли до замку. Дороті всю дорогу плакала, жаліючи свого бідолашного приятеля, а Лев ішов похнюплений і сумний.
Коли вони увійшли до замку, Дороті звернулася до моргунів:
— Чи є серед вас бляхарі?
— Авжеж, є. І дуже справні майстри.
— То кличте їх сюди, — сказала дівчинка, а коли майстри прийшли, кожен зі своїм інструментом, вона спитала: — Чи зможете ви вирівняти на Бляшаному Лісорубові всі оці вм'ятини, спаяти те, що поламалося?
Бляхарі уважно оглянули Лісоруба й відповіли, що спробують злагодити все так, щоб він став ще кращий, ніж був.
Зачинившись у одній з кімнат замку, майстри не виходили з неї три дні й чотири ночі: вирівнювали, згинали, розгинали, паяли, клепали і драїли Лісорубові руки, ноги, тулуб, голову, драїли доти, поки пересвідчилися, що всі його суглоби працюють, як новенькі, й що тепер він став ще гарніший. Ясна річ, без кількох латок не обійшлося, але загалом бляхарі попрацювали на славу.
Згодом, дякуючи Дороті за порятунок, Лісоруб не міг стримати сліз радості, й дівчинці доводилося кожну сльозу витирати своїм фартушком, щоб Лісорубові суглоби, бува, не заіржавіли. Сама вона теж плакала від щастя, але її рясні сльози можна було й не витирати.
Що ж до Лева, то він крадькома змахував сльози з очей кінчиком хвоста, і зрештою хвіст його так намок, що довелося вийти надвір і сушити його на сонці.
— Ех, якби ж то Страшило був зараз з нами! — зітхнув Бляшаний Лісоруб, вислухавши розповідь Дороті про все, що сталося після нападу крилатих мавп. — Якби Страшило був з нами, мені б нічого більше не треба було…
— А ми спробуємо його відшукати, — сказала дівчинка.
І знову вона гукнула на допомогу моргунів і разом із Левом і Лісорубом повела їх на розшуки Страшила. Йшли вони цілий день, а потім ще півдня, аж поки підійшли до високого дерева, на верхівку якого крилаті мавпи закинули одяг солом'яного чоловічка.
Дерево те було дуже високе, а стовбур — такий гладенький, що ніхто не міг на нього видряпатися. Тоді Лісоруб сказав:
— Дайте-но я його зрубаю, і ми враз доберемося до одягу Страшила.
А слід сказати, що, поки бляхарі латали самого Лісоруба, один моргун-золотар виготовив для його сокири сокирище із щирого золота — замість поламаного дерев'яного, а інші майстри очистили сокиру від іржі, відполірували й вигострили її так, що вона була гостра, як бритва, і блищала, мов срібна.
Отож Бляшаний Лісоруб заходився рубати дерево, й незабаром воно впало, і Страшилів одяг покотився по землі.
Дороті підібрала його, моргуни віднесли до замку, напхали свіжою, чистою соломою, і — о чудо! — Страшило звівся на ноги й почав розчулено дякувати своїм рятівникам!
Кілька щасливих днів по тому Дороті та її друзі відпочивали у замку й набиралися сили. До їхніх послуг було все, чого вони тільки бажали.
Та дівчинка не забувала про тітоньку Ем і про рідний край, а тому настав день, коли вона сказала:
— Годі розкошувати, вертаймося до Оза, й нехай він виконає те, що пообіцяв.
— Атож, — кинув Лісоруб, — вертаймося, і нехай він дасть мені серце.
— А мені — мозок, — підхопив Страшило.
— А мені — сміливість, — поважно докинув Лев.
— Ну, а мені нехай нарешті допоможе вернутися до Канзасу! — вигукнула Дороті. — Все, завтра вирушаємо до Смарагдового Міста!
Наступного дня друзі скликали моргунів і почали прощатися. Моргунам жаль було з ними розлучатись, особливо із Бляшаним Лісорубом, який дуже припав їм до серця: вони навіть запропонували йому стати правителем їхнього краю. Але Дороті та її друзі не пристали на умовляння, й тоді моргуни обдарували їх подарунками: Тото й Левові піднесли по золотому ошийнику, Дороті — чудовий браслет, прикрашений діамантами, Страшилові — золотоголову палицю, щоб не спотикався в дорозі, а Бляшаному Лісорубу — позолочену срібну маслянку, оздоблену коштовним камінням.
Кожен із мандрівників щиро подякував моргунам і потис їм руки, а що моргунів було дуже багато, то від тих потисків Дороті потім довго не могла поворушити пальцями.
Набираючи з буфета харчі на дорогу, дівчинка помітила на полиці золотий шолом, приміряла його і побачила, що він наче для неї зроблений. Дівчинка, звісно, не знала, що золотий шолом має чарівну силу, він просто сподобався їй як головний убір. Тим-то вона вирішила йти в ньому, а свій капелюшок сховала в козубець.
І от, нарешті, вони вирушили в дорогу до Смарагдового Міста, і навздогін їм ще довго лунали прощальні вигуки моргунів. Лунали слова подяки й добрі побажання.
КРИЛАТІ МАВПИ
Певно, ви пам'ятаєте, що між замком Лихої Відьми й Смарагдовим Містом не було жодної дороги. Коли наші мандрівники увійшли у відьмині володіння, Відьма наслала на них крилатих мавп, які розправилися із Страшилом і Лісорубом, а Дороті, Тото й Лева по небу перенесли до замку. Тепер, вертаючись назад, дівчинка невдовзі пересвідчилася, що в незнайомому краї пішки йти куди важче, ніж летіти попід хмарами. І вона, і її друзі знали, звичайно, що їм треба простувати на схід, назустріч ранковому сонцю. Та опівдні, коли сонце стало над головою, визначити, де схід, а де захід, було вже неможливо, і вони збилися з путі, заблукали в неозорому, порослому жовтими й рожевими квітами полі. А проте друзі йшли і йшли не зупиняючись, аж поки споночіло. Тільки тоді, як на небо виповз яскравий місяць, вони вирішили стати на перепочинок, полягали серед запашних квітів і проспали міцним сном до ранку (цебто, спали Дороті, Тото й Лев, а Страшило з Бляшаним Лісорубом простояли, як завжди, цілу ніч на чатах).
Вранці небо облягли хмари, сонце не визирало ні на мить, але вони рушили далі — в цьому, звісно, була неабияка рішучість, коли зважити, що йшли вони навмання, куди очі світять.
— Якщо ми будемо весь час іти, — бадьоро сказала Дороті, — то обов'язково кудись прийдемо.
Та минув другий день, потім третій, четвертий, а порослому яскравими квітами полю не було кінця-краю. Нарешті Страшило занепокоївся.
— Ми йдемо кудись не туди, — сказав він, — і якщо так триватиме далі, ми ніколи не дістанемось до Смарагдового Міста, і я залишуся без мозку.
— А я без серця, — додав Бляшаний Лісоруб. — Мені вже теж не віриться, що ми попадемо до Оза.
— Ваша правда, — жалібно зітхнув Лев. — Мені взагалі страшно отак іти-йти й нікуди не приходити.
Тут Дороті зовсім занепала духом. Сівши на траву, вона обвела розгубленим поглядом своїх товаришів, а ті теж присіли й безпорадно закліпали очима у відповідь. Навіть Тото вперше в житті не погнався за метеликом, який пролетів перед його носом, а натомість ліг, висолопив язика й подивився на свою хазяйку так, наче хотів сказати: "Я вже стомився. Чи довго ми ще мандруватимемо?"
— А може, покличемо польових мишей? — запропонувала дівчинка. — Вони, певно, знають дорогу до Смарагдового Міста.
— Правильно! — вигукнув Страшило. — Як це ми раніше не здогадалися?
Дорогі засюрчала в свисток, подарований їй Королевою польових мишей, і за кілька хвилин почулося дріботіння маленьких лапок: зусібіч до них почали збігатися сірі тваринки. Серед них була й сама Королева. Вона наблизилася й запитала писклявим голосочком:
— Чим я можу бути корисна вам, друзі?
— Ми заблукали, — пояснила їй Дорогі. — Ви не скажете нам, як пройти до Смарагдового Міста?
— Скажу, — відповіла Королева. — Тільки до нього звідси далеченько, і лежить воно у вас за спиною, тобто ви весь час від нього віддалялися. — Тут вона помітила на голові Дороті золотий шолом і пропищала: — А чому б вам не скористатися із чарівної сили шолома й не викликати крилатих мавп? Вони б вас перенесли до Смарагдового Міста менше як за годину!
— Я не знала, що він чарівний, — здивувалася Дороті. — А що він може?
— Про це розповідає напис, викарбуваний усередині шолома, — відповіла Королева польових мишей. — Та якщо ви збираєтесь викликати крилатих мавп, ми мусимо втікати, бо від цих створінь можна сподіватися будь-якої капості.
— Я їх теж боюся, — призналася Дороті.
— І даремно. Золотий шолом дає вам повну владу над ними. А тепер — бувайте! — І Королева польових мишей шмигнула у високу траву, а за нею — й усі її піддані.
Дороті зняла золотий шолом, уважно прочитала все, що було на ньому написано, і знову наділа на голову.