Він робив це так старанно, що через набряк щоки вже не видно було ока. Наша камера на другому поверсі будинку, в якому лежить близько сімдесяти хворих. У більшості з них дизентерія. Я запитую санітара, де Жюло.
– В будинку навпроти, – відповідає санітар. – Хочеш, щоб я йому щось переказав?
– Так, скажи, що Метелик і Дега тут, хай вигляне з вікна.
Санітар входить до палати й виходить з неї коли схоче. Він стукає у двері, і наглядач йому відчиняє. Нашу камеру-палату стережуть аж троє наглядачів, вони з карабінами в руках сидять на стільцях обабіч дверей. За грати на вікнах правлять залізничні рейки, і я запитую себе, чи можна їх якось перепиляти. Потім сідаю біля вікна.
Між нашим будинком і будинком Жюло росте садок, повен гарних квітів. Жюло з'являється у вікні з грифельною дошкою в руках, на якій він написав крейдою: "БРАВО!" Через годину санітар приносить мені листа від Жюло. Той пише: "Я спробую перейти до вашої палати. Якщо мені не пощастить, постарайтеся перейти до моєї. Причина: ви нажили у своїй палаті ворогів. Отже, вас збираються заслати на острови? Не падайте духом, час покаже". Випадок у державній каторжній в'язниці Больє, коли ми із Жюло обидва постраждали, міцно прив'язав нас один до одного.
Жюло орудував молотком, за що його й прозвали Молотобійцем. Він приїздив на автомобілі до ювелірної крамниці посеред білого дня, саме тоді, коли найкращі коштовності стояли у футлярчиках на вітрині. Автомобіль, за кермом якого сидів хтось інший, зупинявся, але його мотор працював і далі. Жюло швидко вибігав з нього з великим дерев'яним молотком, висаджував сильним ударом шибку вітрини, хапав якомога більше футлярчиків і біг до автомобіля, який одразу ж зривався з місця. Домігшись успіху в Ліоні, Анже, Турі та Гаврі, він напав о третій годині дня на велику ювелірну крамницю в Парижі, прихопивши з неї коштовностей на мільйон франків. Він ніколи не розповідав мені, як його викрили. Жюло засудили на двадцять років, і він, відсидівши чотири, втік з каторги. Жюло розповів нам, що його впіймали, коли він знову повернувся до Парижа: він розшукував свого скупника, аби поквитатися з ним, бо той не дав його сестрі величезної суми грошей, яку був йому винен. Скупник, побачивши його на своїй вулиці, попередив поліцію. Жюло схопили, й тепер він разом з нами повертався на каторгу.
Ми вже цілий тиждень у лікарні. Вчора я дав двісті франків Шаталеві – за ці гроші нас обох і протримали тут тиждень. Щоб нас шанували, ми частуємо тютюном усіх, хто його не має. Один шістдесятирічний каторжанин-марселець на ім'я Карора подружив з Дега і став його порадником. Марселець по кілька разів на день вмовляє Дега, щоб той не втікав. Мовляв, коли Дега має багато грошей, то в сусідньому з в'язницею селищі про це вже знають (із газет, які надходять сюди з Франції, багато про що можна довідатись), і каторжани, які відбули своє покарання й осіли в тому селищі, неодмінно його вб'ють, щоб забрати в нього капсулу. Дега переповідає мені свої розмови із старим Карора. Марно я переконую Дега, що старий марселець – безкорисливий базіка, адже він тут уже двадцять років. Дега не звертає на мої слова аніякісінької уваги. Розповіді марсельця його приголомшили, я насилу підбадьорюю товариша.
Я даю одну банкноту Сьєрра, щоб він прислав до мене Галгані. Наступного дня Галгані з'являється у лікарні, але в палаті без грат. Як передати йому капсулу? Я кажу Шаталеві, що мені конче потрібно поговорити з Галгані, і натякаю, нібито готуюся до втечі. Шаталь відповідає, що приведе Галгані до мене на п'ять хвилин рівно ополудні. Коли мінятимуться вартові, Галгані пройде на веранду, я порозмовляю з ним через вікно, і все це, мовляв, задарма. Ополудні Галгані зазирає у вікно, і я тицяю йому в руку його капсулу. Він стоїть переді мною й плаче. Через два дні я отримую від Галгані журнал, у ньому п'ять банкнот по тисячі франків і одне-однісіньке слово: "Дякую".
Шаталь, який приніс мені журнал, побачив гроші, але не прохопився про це й словом. Тоді я вирішив дещо запропонувати йому. Проте він відхилив мою пропозицію. Я сказав йому:
– Ми хочемо втекти. Може, приєднаєшся до нас?
– Ні, Метелику, я маю одне зобов'язання і втікати зможу тільки через п'ять місяців, коли звільнять мого товариша. Тоді я краще підготуюся до втечі. Я розумію, тебе чекає заслання, ти квапишся, але втекти звідси, з-за цих грат, дуже важко. На мене не розраховуй, я тобі не допоможу – не хочу ризикувати своєю посадою. Тут я спокійно чекатиму, поки випустять мого друга.
– Гаразд, Шаталь. Дякую за відвертість. Я про це більше з тобою не розмовлятиму.
– І все ж таки, – каже він, – я робитиму тобі покупки.
– Дякую, Шаталь.
Цієї ночі було чути кулеметні черги. Наступного дня дізнаємося, що то втік Молотобоєць. Хай Бог йому помагає, він був добрий товариш. Мабуть, йому трапилася слушна нагода і він скористався з неї. Тим краще для нього.
Через п'ятнадцять років, 1948 року, я опинюсь на Гаїті, куди разом з венесуельським мільйонером приїду вкладати з президентом казино угоду на право проводити тут ігри. І ось одного вечора я вийшов з шинку, де випив шампанського, і тут одна з дівчат, що нас супроводжувала, чорна, мов вугілля, але вихована, наче провінціалка з доброї французької родини, сказала мені:
– Моя бабуся, жриця воду[6], живе з одним старим французом. Він утікач з Кайєнни. Живе він з бабусею вже дванадцять років, звати його Жюль Молотобоєць.
Я враз отверезів.
– Крихітко, негайно вези мене до своєї бабусі.
Вона щось сказала таїтянською говіркою шоферові, і той щомога натиснув на педалі. Коли ми проїздили повз осяйний нічний бар, я сказав:
– Зупинись.
Я забіг до бару й купив пляшку перно, дві пляшки шампанського та дві пляшки місцевого рому.
– Їдьмо!
Ми приїхали на берег моря, до білого кокетливого будиночка під червоною черепицею. Дівчина постукала в двері, з них вийшла висока негритянка із зовсім сивим волоссям. Вона була в нічній сорочці, що сягала їй до щиколоток. Жінка й дівчина заговорили одна до одної місцевою говіркою. Потім жінка сказала мені:
– Заходьте, пане, наш дім до ваших послуг.
Дуже чисту кімнату, повну кліток з птахами й акваріумів, до якої я зайшов, освітлювала карбідна лампа.
– Ви хочете побачити Жюло? Зачекайте, він зараз прийде. Жюло, Жюло! Тут один чоловік хоче тебе бачити.
До кімнати ввійшов босий літній чоловік у піжамі в голубу смужку, що нагадала мені про одяг каторжан.
– Моя негритяночко, хто ж то прийшов до мене о такій пізній порі? Метелик! Ні, не може бути! – Він обійняв мене й сказав – Негритяночко, піднеси ближче лампу, хай я подивлюся на фізіономію мого друзяки. Еге ж, так і є, голубе! Це ти! Ти дорогий для мене гість. Хижка, ті невеликі гроші, що їх я маю, онучка моєї дружини – все належатиме тобі. Ти тільки скажи.
Ми випили перно, шампанського й рому. Жюло час від часу затягував пісню.
– Ми все ж таки обвели їх круг пальця, чи не так, друзяко? Було в мене чимало пригод. Я пройшов через Колумбію, Панаму, Коста-Ріку, Ямайку і ось уже багато років живу тут. Я щасливий з негритяночкою, найкращою жінкою, яку тільки може зустріти чоловік. Коли ти від'їздиш? Ти тут надовго?
– Ні, на тиждень.
– Що тебе привело сюди?
– Приїхав укласти угоду на ігри безпосередньо з президентом казино.
– Друже, мені хотілося б, аби ти залишився до кінця своїх днів біля мене в цьому глухому краю вуглярів, але якщо ти вступив у контакт з президентом, то остерігайся його, він нацькує на тебе вбивць, коли твій бізнес запрацює.
– Дякую за пораду.
– Моя негритяночка приготує для тебе бал воду, але не "як для туриста". А справжній, як для мого друга.
Колись при нагоді я розповім про цей славетний бал воду "не для туристів".
… Отже, Жюло втік, а Дега, Фернандес та я й далі вичікуємо. Час від часу я поглядаю на віконні грати. Це справжні залізничні рейки, з ними нічого не вдієш. Лишаються двері. Але їх удень і вночі стережуть троє наглядачів. Після втечі Жюло охорону посилили. Пости тепер перевіряють частіше, лікар уже не такий привітний. Шаталь заходить до палати лише двічі на день – робити уколи й міряти температуру. Минає другий тиждень, і я знову плачу двісті франків. Дега розмовляє про все, тільки не про втечу. Вчора він побачив у мене скальпель і спитав:
– Навіщо ти його скрізь із собою носиш?
– Щоб захищати свою шкуру, – відповів я невдово– лено. – Ношу, значить, так треба.
Фернандес не іспанець, він аргентінець. Славний хлопець, справжній пройдисвіт, але його теж вразила розповідь Карора. Одного разу я чув, як він казав Дега: "Розповідають, що на островах здоровий клімат, не такий, як тут. Там не так жарко. В цій палаті можна підхопити дизентерію – досить уже того, що ми ходимо до загального клозета". Щодня один-два із сімдесяти хворих у цій палаті помирають від дизентерії. Цікаво, що це трапляється щоразу пополудні або ввечері, під час морського відпливу. Жоден хворий не помер уранці. Чому? Загадка природи.
Цієї ночі я посперечався з Дега. Я сказав йому, що якось уночі тюремник-араб учинив необережно – зайшов до палати й почав відгортати простирадла на тяжкохворих, котрі повкривалися з головою. Можна було б тюремника оглушити й перевдягтися в його одежу (усі ми тут у самих сорочках та сандалях). Тоді я б вийшов у його уніформі за двері палати-камери, вихопив у одного з вартових карабін і примусив усіх їх зайти до палати, двері якої замкнув би. Потім ми поперелазили б через лікарняний мур з боку Мароні, кинулися б у воду й попливли за течією. А далі було б видно. Гроші маємо, то купили б човна та харчів і подалися б в океан. Дега й Фернандес розкритикували мій план і категорично відкинули його. Я відчув, що вони просто злякалися. Це мене страшенно розчарувало. А дні збігають…
Ми тут уже майже три тижні. Лишається якихось десять-п'ятнадцять днів, не більше, щоб спробуват щастя. Сьогодні пам'ятний день, 21 жовтня 1933 року. До нашої палати приводять Жоана Клузйо. Очі в нього гнояться і не розплющуються, він майже сліпий. Тільки-но Шаталь виходить, я ступаю до Жоана. Він скоромовкою розповідає мені, що три тижні тому всіх засланців повезли на острови, а про нього забули.