Надто вже похмурим здавався цей клаптик землі, закутий у таку далеку пустелю.
Сірі вбогі скелі, шпилі, закляті льоди, які нерухомо віддзеркалювались у воді,— все це гнітило, огортало смутком.
Це була справжня пустеля.
Аж не вірилось, що десь у далеких краях, звідки прибули туристи, розкинулись міста з велелюдними бульварами, з вітринами й театрами, з квітами й садами. Здавалося неймовірним, що тамтешні дива, створені людиною й природою, існують вічно: взимку і влітку, вдень і вночі, що вони ждуть мандрівників, такі ж принадні й жадані.
При одній думці, що корабель може зазнати аварії і їх викине на такий острів, туристам перехоплювало подих. Тоді вони були б приречені в цій мовчазній пустелі, серед білосніжних скель, які виблискували в зеленуватому океані.
Від такої думки ставало моторошно.
— Я померла б зі страху першого ж дня! — мовила, тремтячи від холоду, молода жінка, яка була такою доброю до Фрама.
День тому вона була смілива, тепер одвага покинула її. Вона зблідла вже від думки про можливу аварію.
Уявляла себе самотньою, викинутою з розбитого корабля на клятий острів. Ось вона повзе по льоду, ось викопує в снігу печерку; не вміє добути вогню ані вгамувати голод. Насувається довга морозяна ніч, яка стискає океан невидимими лещатами. Все пропало б. Корабель, посланий на поміч, пробився б сюди не раніше як через рік.
— Я померла б зі страху,— повторила жінка, жахаючись цієї думки.
Потім вона повернулась до мисливців, які готувалися висадити ведмедя.
— Я думаю, ви несправедливі до цієї доброї істоти. Хіба Фрам виживе в цій пустелі? Це негарно. Він ні перед ким не завинив.
Один з мисливців засміявся.
— Та ви помиляєтесь! Бо говорите про ведмедя, як про людину з її переживаннями й почуттями, а Фрам — проста тварина та й годі. Білий ведмідь, що народився тут, неподалік полюса. Та ще й не на такому острові, проз який пропливають кораблі, на який навідуються люди, а на північнішому, ближче до полюса, в місцях, де не ступала людська нога.
— Та що він їстиме? А який жорстокий мороз! — уболівала молода жінка.
Мисливця це ще більше розсмішило.
— Хай виборсується сам! Так, як це роблять протягом тисячоліть його численні родичі. Тут його стихія. Справжнє вільне життя. Ми, люди, пробували переінакшити Фрама, та ба! — це нам не вдалося. Він став гімнастом, акробатом. І здавалось, призвичаївся до цього. Може, це давало йому якесь задоволення… Але одного гарного дня він засумував за льодами, де вперше глянув на світ, де минуло його дитинство.
— А де ж він роздобуде харч? Адже острів голий!— не вгавала жінка.
— Хай це не завдає вам клопоту! — заспокоїв її мисливець.— Зараз океан без криги, а через кілька днів його скує мороз. Потім вітер пошматує лід, і Фрам зможе на крижинах попливти на північ, на батьківщину його вестиме чуття. Він знайде собі товаришів. Згадає забуте, навчиться нового. Кортіло б глянути, як він буде поводитись. Адже, крім природженої кмітливості, він щось перейняв і від людей… Дещо з набутого стане йому на заваді…
— Може, його слід було б випустити на острів, заселений ескімосами? — запропонувала молода жінка, яка аплодувала Фрамові в цирку.— Він звик би й жив поблизу людей…
Мисливець похитав головою:
— Якраз цього ми й уникаємо. Ради самого ж Фрама! Ми навмисне його залишаємо тут, на пустельному острові, далеко від ескімосів, адже Фрам звик до людей і не боїться їх. Отож мисливцеві зовсім легко наблизитись і взяти його на мушку. А Фрам замість того, щоб мерщій тікати, підвівся б на задні лапи, виставивши груди під пулі. Собі ж на біду! Тому й хочемо випустити його тут, аби він швидше здичавів.
— І все-таки я стою на своєму,— роздратовано вигукнула Фрамова захисниця.— Мені зовсім не віриться, що в цій пустелі він знайде щастя.
— Шановна пані! Що вам ще сказати? Гляньте лишень на Фрама! Він сам вас переконає. Подивіться, як він хвилюється й не знаходить собі місця. Він розуміє, що ради нього зупинився корабель, що ми випустимо його на волю, і поглядом благає нас поквапитись!
Справді, Фрам не знав, що йому коїться. Став навшпиньки, втягаючи морозяне повітря. Не зводив очей з острова. Опустився на чотири лапи й вештався поміж матросів, які готували ланцюги й мотузки, щоб спустити шлюпку.
Штовхав їх мордою. Щось муркотів. Бродив по палубі, позираючи весь час на острів.
Поводився, як пасажир на вокзалі, котрому набридло чекати поїзда, що як на зло запізнюється. Пасажир бігає по перону і вдивляється в кінець колії. Часто поглядає на годинника й надокучає начальникові станції Своїми запитаннями.
Матроси опустили шлюпку. Фрам сам забрався в неї по мотузяній драбині, адже недаремно він був колись спритним акробатом.
— Який нечемний Фрам! — розчаровано розвела руками молода сердечна жінка.— Я від нього такого не сподівалась. Навіть не попрощався!
— Та що ви хочете, пані? — заступився за нього капітан корабля.— Пора йому забути про ввічливість, завчену від людей. Навряд чи в такій пустелі вона йому знадобиться…
Фрам забув, цілком забув правила доброго тону.
Не тільки не попрощався й не відповів на прощальні привіти приязних до нього пасажирів, а, випроставшись на задніх лапах, повернувся до них спиною.
З кожним помахом весел шлюпка оддалялася від корабля.
Деякі пасажири налагодили фотоапарати. Був тут і кінооператор, який крутив свою машину, щоб зняти прощання Фрама з людьми й цивілізацією.
Та Фрамові все це було байдуже. Здавалося, він не чує й не розуміє окриків.
Він упивався поглядом у крижаний, засніжений острів, може, той, на якому він білим ведмедем уперше побачив північне сяйво.
Від задоволення він муркотів, ніби пещена велетенська кішка.
Шлюпка зупинилась під скелею.
— Яка стрімка стіна!—здивувався один з веслярів.— Як йому буде важко видряпатись нагору.
— О, не хвилюйся!—заспокоїв його мисливець, що весь час тримав руку на Фрамовій спині.— І ти стаєш схожим на молоду пані. Не забувай, що білі ведмеді кмітливі від народження, а Фрам пройшов ще й велику науку в людей.
Він поплескав Фрама по загривку й зазирнув йому у вічі:
— Ну, славний Фраме! Ми тебе приставили на місце. Може, ти нам подякував би? І вряди-годи надсилав би поштову листівку з видами Льодовитого океану? А тепер, друже, щасти тобі! Дай на прощання лапу!
Фрам простягнув лапу.
Потім одним стрибком вибрався на обледенілий виступ скелі, похитнувся, знайшов рівновагу і з котячою спритністю, дивною для велетенського звіра, почав дряпатися з виступу на виступ, аж поки не виліз на вершину.
— А я що тобі казав? — захоплено вигукнув мисливець.— Тепер він почуває себе як дома.
З пароплава донеслися прощальні крики й вигуки "ура!"
Фрам бовванів на самому вершечку скелі.
Дивився назад, на пароплав, на людей, які махали йому хусточками.
Можливо, тільки тепер він зрозумів, що назавжди розлучається з ними.
Внизу мисливець і матроси вивантажили із шлюпки в заглибину на березі кілька ящиків провізії: банки згущеного молока, м'ясо й хліб.
— Ми робимо дурницю,— жартома й трохи зажурено мовив мисливець.— 3 нас сміятимуться, якщо про це довідаються. Мій товариш, що залишився на пароплаві, й так уже кепкує з мене. Він сказав, що я пошився в дурні відтоді, як став уболівати за цим ведмедем. Проте хай собі думає що завгодно. Я вважаю, що в перші дні свободи бідному Фрамові скрутно прийдеться, аж поки він призвичаїться. Так, так, не смійтеся!
Поскладавши ящики, він запалив люльку і, закинувши голову, глянув угору.
Фрам і досі стояв на задніх лапах, дивився на людей, які махали йому хусточками.
Його пряма нерухома постава біліла на темно-синьому тлі, зливаючись зі скелею. Він скидався на крижину.
До нього долинали галасливі крики. За ним допитливо стежили біноклі. Кінооператор крутив ручку швидко-швидко, щоб не пропустити жодної деталі.
Це був останній сенсаційний номер. Останній сенсаційний виступ, на якому Фрам розлучається з людьми й цивілізацією.
— Ну, Фраме! Будь чемний хоч наостанку. Попрощайся як слід! — мовила його захисниця.
Сказала це тихо, майже невловимо для сусіда.
Та Фрам ніби почув і зрозумів її слова, незважаючи на відстань.
Він підняв лапу до голови й просалютував так кумедно, як тоді, коли звеселяв дітей у цирку Струцького. Потім опустився на чотири лапи й зник за виступом скелі.
Перша зустріч
Завірюха знялася несподівано.
Здалеку, з півночі насунули темно-сірі хмари. Вітер пронизливо вив і намітав високі кучугури. І незабаром ніяк було розрізнити, де небо й земля, де крига й вода.
У тьмяному зеленуватому світлі, не схожому ні на день, ні на ніч, густо сіявся сніговий порох, дрібний, як товчене скло.
Від жорстокого морозу тріскався лід. Од рвучкого вітру розколювалися скелі.
Гримкотіло повітря, й розвалювалося небо.
Фрам зіщулився в льодяній схованці. Думав, що обрав надійне місце, ба ні! Вітер рвався звідусюди й засипав його снігом. Шматки криги, підхоплені бурею, вдаряли його по голові, по лапах.
Потім сталося неймовірне: білий ведмідь почав клацати зубами від холоду. В теплому затишку цирку відвик од морозу.
Фрам, скоцюрбившись, хукав на лапи. Струшував порох снігу й льоду. Пробував лягти так, щоб уткнутися мордою в черево. Віхола дошкуляла йому в спину, він повертався, тоді мороз щипав його за ніс.
За кілька годин, поки скаженіла хуга, ведмідь добряче змучився.
Коли буря вщухла, Фрам висунув носа з своєї схованки. Його сумний вигляд, безперечно, викликав би співчуття в дурного Августа й глузливі гримаси мавп із цирку Струцького. Ха-ха! Білий ведмідь тремтить від холоду!
Щоб розім'яти лапи, Фрам почав танцювати. А танцював він інакше, ніж дикі білі ведмеді, і взагалі то були не танці, а гімнастика, якої він навчивсь од людей. Він перекидався через голову, робив сальто-мортале, згортався клубком і качався по снігу, потім задирав задні лапи і йшов на самих передніх.
Іншим разом йому аплодували б дві тисячі глядачів од гальорки до поважних лож.
Та нині оплески цілого світу не заспокоїли б Фрама.
Досадно було через те, що він, білий ведмідь, ледве не замерз.
Ганьба й сором перед усім ведмежим родом!
Трохи нагрівшися, Фрам усівся на купу льоду у великій зажурі; було ясно, що його перший крок у вільному житті — невдалий.
Він почав його безцільно, навмання, ніби й тут хтось клопотався б ним, вчасно нагодував і' дав би притулок.
Замість обдумати своє становище, він бродив по острову, видряпувався на скелі й з'їжджав з них, як на санчатах.
Барлога він не підшукував.