Я ось, коли зосереджу всю свою увагу, можу дати за хвилину щонайбільше п'ятнадцять відтинків, тобто удвічі менше, ніж ви. Та й то не цілий день. Ми хотіли б просити вас…
— Я все зрозумів, — сказав Мартін. І до брата: — Ходімо.
Роберт Гомола ще з одним робітником провели їх до воріт і подякували за те, що брати зрозуміли робітників.
Дракони покинули територію фабрики.
Коли директор прийшов у цех, щоб поглянути на новачків, він уже нікого не застав.
— Де ж вони, ці диво-робітники? — спитав він.
— Я не бачив тут жодної людської душі, — відповів Роберт Гомола.
Мартін з Георгом якийсь час ішли, самі не знаючи куди.
— Що ж тепер? — спитав Георг.
— Цього я не міг передбачити, — сказав Мартін. — Може, нам усе ж таки краще працювати драконами?
— Знов у Долежала й Віммера?
— Ні, — мовив Мартін і показав на одну з афіш. Вона повідомляла, що до міста на гастролі прибув цирк "Корм орані".
Мама провела дітей до тітоньки Анчі.
У тітоньки був чудовий настрій.
Вона насвистувала й нітрохи не скаржилась на недуги, які їй допікали.
Тітонька саме сиділа з паном Мехтелем на східцях перед будинком.
Пай Мехтель був у фартусі.
— З першого ж дня я найняла його до себе на службу, — пояснила тітонька Анчі. — Я призначила його майстром по нагляду за бур'янами. Видно, що він дуже добре вміє наглядати.
— А що в тебе робитиме майстер по нагляду за бур'янами?— поцікавився Шурлі.
— Дивне запитання! Він повинен пильнувати моїх бур'янів, — відповіла тітонька. — Ви й не уявляєте собі, скільки хімікатів підкидають мені в сад сусіди, щоб знищити мої бур'яни. Я повинна покласти цьому край. А як ваш тато?
— Нічого, старається, — сказала мама.
Тітонька Анчі принесла коробку із засушеним печивом.
— Вона таки дивна, — прошепотів пан Мехтель, — але славна.
— В моєму домі не шепочуться, — сказала тітонька.
Пан Гаппіх, директор цирку "Корморані", сидів у своєму вагончику, що складався з двох невеликих кімнат. В Італії пан Гаппіх ніколи не бував. Італійську назву він обрав для свого цирку лише тому, що це підвищить прибутки. Директорова дружина розвішувала перед вагончиком білизну.
— Ви в якій справі? — спитав пан Гаппіх Мартіна.
Георг залишився надворі, бо у вагончику два дракони не помістились би.
— Я хотів би найнятися до вас на службу, — сказав Мартін.
— Так я й думав. Хто ж ви такий?
— Дракон.
— І ким би ви хотіли працювати у мене в цирку?
— Драконом.
— Ану лиш дихніть полум'ям, — звелів директор.
— Цього я не вмію, — сказав Мартін.
— Не може бути. Кожен дракон уміє жбухати полум'ям.
— А я, на жаль, ні, — сказав Мартін.
— Ну, то бодай пустіть трохи диму крізь ніздрі.
— Цього я теж не вмію, — признався Мартін.
— А що ж ви вмієте?
Мартін показав панові Гаппіху злегка розжеврений кінчик язика.
— Від цього можна хіба що прикурити, — засміявся директор.
— Дуже дотепно, — сказав Мартін. — Але… Я вмію літати.
— Ну то й що?
— Це все-таки щось важить, — сказав Мартін.
— Мені це зовсім не підходить. Для номера з польотом у моєму наметі мало місця.
У вагончик зайшла дочка пана Гаппіха.
— Ну, що ти мені тепер скажеш? — спитала вона.
— Ні! — крикнув директор цирку. — Скільки ще разів повторювати? Ні!
Дочка розридалася і вибігла з вагончика. "Заводить, як сирена", — подумав Мартін.
— Що ти їй сказав? — поцікавилась директорова дружина.
— Сказав — ні, й більше нічого.
— Чого ж вона хотіла?
— Та все одного, — сказав директор. — Вийти заміж за свого канатохідця. А я цього ніколи не дозволю. У такої людини — ніякого майбутнього. Та ще в моєму цирку. Він виступає без сітки.
— То як же буде зі мною? — нерішуче нагадав Мартін.
— Ну що мені з вами робити? — відповів йому пан Гаппіх. — Подумайте самі. Як мені вас використати в цирку? Ви вмієте робити щось особливе?
— Що?
— Звідки я знаю? Скажімо, удавати голоси. Наприклад, голос собаки.
— Ні, не вмію.
— Або їздити верхи на конях?
— Ні.
— Все, досить з мене, — заявив директор цирку. — Ви не вмієте нічого особливого, та й як дракон ви теж нічого не варті. Хіба я міг найняти фокусника, у якого випадають з рук карти? Чи лева, який не вміє рикати?
Саме тієї миті почулося рикання.
— Чого рикає лев? — вигукнув директор.
— Не знаю, — відповіла його дружина. Вона прищіпала на вірьовці останню сорочку.
— Глянь-но, будь ласка, — звелів директор.
— Лев вискочив з клітки!
— Ага, — сказав директор і повернувся до Мартіна, ніби не чув останніх слів.
Раптом у вагончик з лементом убігла директорова дружина:
— І тигр вискочив!
— Авжеж, авжеж, — мовив директор і виглянув у вікно. — Справді вискочив! — вигукнув він і підхопився.
Мартін вистрибнув з вагончика і кинувся навперейми тигрові.
Побачивши велетенську, зовсім не відому істоту, звір на мить перелякався й відступив назад.
Мартін хотів був загнати його в клітку.
Але тигр не збирався так швидко розлучатись із щойно здобутою волею. Він підбадьорився і, зашипівши, скочив назустріч драконові. Мартін ступнув кілька кроків назад. Тепер він і сам налякався, та так, що з пащі в нього зі страху вихопилося полум'я — метрів два завдовжки.
А далі все було просто.
Тигр потрюхикав у клітку.
Тим часом Георг загнав у другу клітку лева.
— Хто випустив звірюк? — пробелькотів директор цирку. Він стояв блідий, прихилившись до стіни вагончика.
— Хто ж, як не твоя дочка, — відповіла його дружина.
— Про мене, хай виходить за свого канатного шибайголову. Рано чи пізно він однаково зірветься. Нехай він буде Її.
— Скажи їй це сам, — звеліла дружина, — поки вона не накоїла ще чогось.
— Нема коли, — кинув директор і побіг до драконів. — Блискуче! — вигукнув він. — Ви зробили це просто блискуче! — Він простяг Мартінові руку. — Умієте все ж таки! Я беру вас!
Мартін навіть не поворухнувся.
— Я беру вас обох.
Георг також мовчав.
— Це непогана пропозиція. Ставте які хочете вимоги. Таку пропозицію ви мусите прийняти.
— Краще ні, — відповів Мартін.
Дракони знов сиділи дома.
— А тепер що?
Мартіна почали вже дратувати ці нескінченні братові запитання.
— Ось-ось має прийти Долежал, — сказав він.
— Долежал? — здивувався Георг.
— Сьогодні ж понеділок. А я на понеділок призначив йому зустріч.
Через кілька хвилин і справді з'явився Долежал. Він бухнувся на два стільці, приготованих для нього, і заходився витирати піт з чола.
— Дякую, що попередили про поліцію, — почав розмову Мартін.
— Прошу, — сказав пан Долежал.
— То в чому річ?
— Я зубожію, — мовив пан Долежал, — якщо ти більше не працюватимеш у мене.
— Нічого з вами не станеться за цих кілька днів перерви в роботі, — зауважив Мартін. — Я хочу зробити вам пропозицію. Що, коли ми обидва, Георг і я, працюватимемо у вас на Печерній залізниці?
— Обидва? — Пан Долежал, здавалося, ось-ось підскочить, як сидів, і перекинеться в повітрі з радощів.
— Хвилиночку, — сказав Мартін. — Вислухайте і наші умови.
— Умови? — з недовірою перепитав пан Долежал.
— Їх не так багато, — сказав Мартін привітно. — По-перше, ви заберете з другого помістка пластмасового дракона з принцесою-бранкою. Ми проти такої брехні.
— Згоден, — сказав пан Долежал.
— По-друге, — вів далі Мартін, — відтепер ми возитимемо колією не більше як чотири вагони.
— Але…
— Вам треба сказати тільки "так" чи "ні".
— Так, — зітхнув пан Долежал. — Згоден.
— По-третє, — сказав Мартін, — вхідні квитки на Печерну залізницю мають коштувати вдвічі дешевше.
— Це неможливо, — заявив пан Долежал. — Це мене остаточно розорить.
— Вам не конче потрібно одержувати якнайбільші прибутки, — сказав Мартін. — Досить з вас звичайного, нормального заробітку.
Пан Долежал силувано кивнув головою.
— Зате буде більше охочих проїхатись за півціни Печерною залізницею, — потішив його Георг.
— Четверта умова. Половину Печерної залізниці ви передаєте нам, — сказав Мартін.
— Як це розуміти? — спитав пан Долежал.
— Так, як я сказав, — відповів Мартін. — Половина залізниці має належити нам. Тоді ви взимку так просто не викинете нас геть.
— Це не умови, — простогнав пан Долежал. Він знов умився потом. — Це здирство!
— Авжеж, — не заперечував Мартін. — Вам треба сказати тільки "так" чи "ні".
— Так.
— П'ята й остання умова, — сказав Мартін. — Поряд з Печерною залізницею відкриємо атракціон "Польоти на драконах". За ту саму ціну. Ми дуже любимо літати. Та й дітям неодмінно захочеться покататися на драконах. Ми з Георгом чергуватимемось. Так буде краще для нас обох — нікотрому не доведеться нудитись цілий день у печері.
— Згоден, — сказав пан Долежал. Проти польотів на Драконах він нічого заперечити не міг. — Може б, ми ще плату за проїзд?.. — не витримавши, почав був він.
— Ні, — перебив Мартін. — Вимагайте, щоб вам платили дрібною монетою. Буде що рахувати.
Цю пропозицію пан Долежал прийняв без великого захвату.
— А як там Віммер? — поцікавився Георг.
— Він закрив Дорогу привидів, — повідомив пан Долежал.
— Так швидко здався?
— Ні, не те. Просто він не хоче працювати без справжнього дракона. Тепер він десь у Південній Штірії. Там начебто живе справжній привид, якого він хоче найняти до себе на службу.
У двері подзвонили.
Георг встав і відчинив.
За порогом стояла вся родина Забранські.
Мама, Франці й Шурлі таки вмовили тата хоч на хвилинку завітати до драконів.
Георг запросив усіх сісти.
— Дозвольте вас чимось почастувати, — запропонував він і ляснув у долоні.
— Дякую, — сказала мама. — Я не хочу нічого.
— А мені хіба що пива, — сказав тато.
Георг поставив перед татом на стіл пляшку пива. Той здивувався, що це була саме його марка. Звичайно, цю пляшку принесла Франці й передала Георгові поза татовою спиною.
— Ми п'ємо тільки цю марку, — прибрехав Мартін.
— О, у вас добрий смак, — визнав тато, ковтнувши трохи. — Ви вже вибачте, що кілька днів тому я подумав, ніби ви несправжні.
— Не велике лихо, — сказав Георг. — 3 нами це часто буває.
— У вас дуже затишно, — мовив тато. — Гарний будинок.
— За кілька днів ми звідси переселимось, — повідомив Мартін. — У лісі за нашим будинком ми знайшли печеру. Для драконів це набагато зручніше.
— Можу собі уявити, — запевнив тато, хоча цього уявити він собі ніяк не міг.
— До речі, — сказав Мартін, — з нагоди переселення ми влаштуємо тут велике свято драконів. Усі наші родичі вже надіслали телеграми, щоб ми їх чекали. Тільки Нессі мусила відмовитись.
— Хто це? — запитала мама.
— Нессі — це Нессі, — пояснив тато з легким докором.