Тепер він навіть не знав, чи бувають взагалі жінки "на все життя".
Певне, Портер вибрав найкращу нагоду, щоб подати саме тепер звістку. Герберт перечитав листівку і впхав її в папку поміж інших листів. Дороті стала дружиною Керрола! Та хіба це має значення!
Зовсім інші речі були зараз по-справжньому істотні. По кількох роках студіювання різних дисциплін він став, нарешті, асистентом. І то без жодних знайомств, без протекції, без хабаря! І де? В Чікагській вищій школі! Це щось та значило, за цим крилися місяці наполегливої роботи в лабораторіях,— роботи, яку ретельно контролювали в'їдливі професорські олівці.
Але й тепер, ставши асистентом, він не поїхав у Англію. Все літо пропарився в Уорренвіллі й Чікаго. Протягом двох місяців на його столі виросла пака креслень і цілий стос розрахунків до них. Арифмометр щоденно тріщав над вухами Пірсона.
Одна з кафедр інституту оголосила конкурс на розробку найкращої технології виробництва потужного реактивного двигуна для літаків далекої дії.
Герберт впорався з цим завданням і встиг вчасно подати на кафедру свій проект зі всією необхідною документацією. Пообіцяв собі, що, чекаючи на результати конкурсу, поїде, врешті, куди-небудь на узбережжя. Одначе сталось інакше. Тижнями він намагався довідатись про постанову жюрі, довідатись, принаймні, про шанси на відзначення. Воно було йому конче потрібне для того, щоб зацікавити своєю роботою яку-небудь приватну фірму. Майже кожного дня Герберт пекельно мучився, читаючи в спеціальних журналах про невдалі спроби впровадження на повітряних комунікаціях реактивних двигунів. З цим багато експериментували не лише в Америці, айв інших краях. Скрізь по конструкторських бюро лежали в шафах стоси проектів. Серед них безперечно були цікаві, але люди продовжували літати з Європи до Токіо, довкола всього світу з жалюгідною швидкістю: триста кілометрів на годину!
Проте він добре розумів становище різних цивільних фірм. Вони рідко мали гроші на нові моделі, котрі або будуть літати, або... спочиватимуть у ангарах. А якщо навіть модель буде готова до серійного випуску, то завше що— небудь та стане на перешкоді масовому виробництву. В результаті — нові проекти лежали в конструкторському бюро, а люди й далі користувались застарілими літаками, солідними, але вже до смішного архаїчними. Щоденно тисячі людей купували на них квитки, виплачуючи авіаційним компаніям грубі пачки банкнотів. І все ж таки фірмам завжди бракувало коштів для оновлення своїх авіаційних парків. А от військовим коштів не бракувало. Вони завжди їх мали, хоча ніхто й не платив їм за квитки. Так воно вже ведеться, що ми іще їздимо на довоєнних моделях машин, а в регулярній армії оновляють автопарк що два роки. І звідки вони беруть кошти на модернізацію? Дурне питання. Беруть, і все.
Герберт з особливою старанністю працював над спрощенням і зниженням вартості спроектованого двигуна. Прагнув, щоб його можна було будувати швидко й дешево. Цивільні фірми мусять спокуситись цими найпривабливішими сторонами Гербертового проекту!
Він щоденно їздив з Уорренвілля до Чікаго і надокучав професорам різними безплідними питаннями.
Нарешті... наслідки конкурсу. Напередодні знайомий професор звечора подзвонив на віллу Пірсона.
— Герберте? Присуджено три однакових нагороди. Твій проект у цій трійці. Що? Та знаю, що втішив. Чи хто купить? Хто ж це відає? Представники приватних фірм вже кілька днів порпаються в кресленнях. Звичайно, у тих, які їм можна показати. На всякий випадок запатентуй свою ідею і наберись терпцю. Що? Оцього не знаю. Вони так завжди: приглядаються, мацають, а потім нічого не беруть. Це ж такі злидні. Вони б хотіли зовсім без витрат випускати добрі, швидкі пасажирські літаки. Це ж зграя старців. Що? Приїжджай!
Увечері Герберт поїхав до міста. В інститутському клубі було багато людей. Цього разу, тільки-но він з'явився в дверях, всі стали оглядатися на нього. Кілька професорів навіть привітали Герберта з перемогою. Через тиждень його прийняв сам ректор і теж привітав з успіхом. В дальшій короткій розмові ректор нагадав, що Герберт тепер, якщо захоче готуватись до докторантури, може зайняти місце першого асистента. Але Герберт не дав остаточної відповіді. Спершу вирішив хоч кілька днів відпочити.
Разом із старим Пірсоном, який після одуження ще й досі ходив з ціпком, Герберт упорядкував двір вілли. Власне, тут не було чого впорядковувати, але... в одному місці щось переставили, в іншому щось підфарбували, скопали клумби перед ганком, посадили якесь зілля, що мало невдовзі зацвісти. Ходили також на прогулянки тихими вуличками поміж вілл, які глибоко поринули в зелень густих садків.
Трохи згодом Герберт купив квитка до Денвера.
Відразу ж ґто приїзді він зрозумів, що дуже добре зробив, вибравши саме Денвер. Після бридкого Чікаго міцне, настояне на травах повітря з гір, що наче великі хмари здіймались на захід од Денвера,— це повітря просто п'янило. Герберт виразно чув, як застаріла втома покидає його тіло. Усе відпочивало в нім — і тіло і душа.
У Денвері він придивлявся до людей, до тих, хто мешкав тут постійно, і до тих, хто приїздив сюди відпочити, розтринькати гроші, завести цікаве товариство чи укласти при нагоді й діловий контракт.
Тут, у Денвері, Герберт виразно відчув, що закінчилась пора його зубріння, відчув, що непомітно позбувся тої дешевої екзальтації, котра іще недавно сповнювала його вщерть. Тепер він став чоловіком, таким, як і всі інші,— чоловіком, котрий вже щось зробив, і тепер точно знає, чого прагне в майбутньому.
Якось він згадав Люсі — без гіркоти, без усяких докорів. Але забув зовсім вечори пристрасті та світанки несамовитих пестощів; забув колір її волосся, навіть запах її забув. А коли чоловік забуває запах тієї, з ким жив, то це вже значить, що вона ніби й не існує зовсім.
Багато часу Герберт марнував на ці думки. Він навмисне уникав заюрмлених барів, чи клубних ресторанів у центрі міста. З найбільшою охотою проводив час в маленькому кафе недалеко від того готелю, в якім спинився. Він замовляв собі пахучу каву з вершками и приглядався до нечисленних відвідувачів, до стрункої дівчини, що швидко обслуговувала столики. Часом він читав газети, власне, перегортав сторінки, читаючи лише одні заголовки.
Одного дня Герберт подзвонив Пірсонові. Спитав, чи не приходив хто з авіаційної фірми, чи не питав про нього. Пірсон відповів, що ніхто не приходив і ніхто не питав.
Тоді Герберт написав ректорові листа, в якому просив посади старшого асистента, Водночас він почав думати над якоюсь переконливою концепцією своєї докторської дисертації, одноразово міркував про те, з ким треба буде проконсультуватись у цій справі після повернення до Чікаго. З жалем згадував, що за час академічних занять зовсім занедбав практику пілотування спортивних літаків. Він вже мав диплом льотчика, але все рідше бував на аеродромі. Останнім часом не відвідував його зовсім. Цілими днями простоював за креслярською дошкою, поринувши в проектування двигуна, якого зараз ніхто не хотів купувати, дарма що він одержав найвищу нагороду на конкурсі і, безперечно, становив щось справді нове в справі моторобудування.
Попри всі ці роздуми, Герберт намагався не псувати собі відпочинку в Денвері. Робив вправи для зміцнення серця. Здійснював дедалі довші прогулянки в гори коло Денвера.
Одного разу, повернувшись у готель на обід, Герберт знайшов під дверима листа. Конверт було почеркано вздовж і впоперек, лист адресовано на Уорренвілль. Пірсон переслав його на готель у Денвері. Поштовий штемпель і марка були вітчизняні. Герберт зрозумів, що лист офіційний, і це дуже його вразило. Він вийняв з конверта малий клаптик машинопису. Військова адміністрація наказувала Герберту повернутись на батьківщину, бо він підлягав призову до армії. Це означало кільканадцять місяців військової служби з метою здобуття унтер-офіцерського чину. Вищого чину не присвоювали майже ніколи.
Герберт сховав повідомлення в папку з листами. Він не мав уявлення, що йому робити. Повертатись до Англії? Охоче, але ж не для того, щоб пройти військову службу десь у піхоті, чи в саперній частині.
У Чікаго на нього чекало звання старшого асистента і готування в докторантуру.
Спантеличений, він продовжив своє перебування в Денвері ще на кілька днів. Хотілося ще походити лісами, попити кави в маленькому барі поруч з готелем, погуляти вечорами в місті, споглядаючи банальну елегантність натовпу на тротуарах.
Він ще раз подзвонив Пірсону й розповів про свій клопіт. Пірсон порадив не поспішати з поверненням. Краще підкупити якого-небудь чиновника й продовжити чинність паспорта.
Ця ідея сподобалась Гербертові, але він був занадто лінивий і занадто незграбний, щоб знайти такого чиновника, та ще й спокушати його хабарем.
Вечеряв він у ресторані готелю. Без усякої цікавості дивився на кілька пар, які смоктали лікери. В кутку зали сиділа самотня жінка і явно нервувала. Вона щохвилини бігала до телефона, зовсім не торкалася до їжі. В залі було майже порожньо. Отож Герберт дуже здивувався, коли присадкуватий, дебелий чоловік спитав у нього, чи можна присісти до столика.
Герберт згодився з явною неохотою.
Незнайомий замовив каву й мовчав, аж доки кельнер не повернувся з кофейником і склянкою на підносі.
— Ви мешкаєте в цьому готелі,— чи то спитав чи то ствердив незнайомий, розмішуючи срібною ложечкою чорну пахучу рідину.— Чиж це пристойний готель?
— Це справа особистого уподобання,— неохоче відказав Герберт.
— Проте, дозвольте відрекомендуватись,— незнайомий простяг руку, суху й маленьку, як на його комплекцію.
— Так, власне, я й думав,— додав він, коли Герберт буркнув своє прізвище.
— Ви мене знаєте?..
— Лише хвилину. Але чув про вас багато.
Уперше Герберт глянув на нього з неприхованою цікавістю.
— Не стільки про вас, скільки про ваш проект. Я навіть познайомився з його загальними принципами.
— Он як?
— Ви мені пробачте, але вигляд у вас такий, ніби ви дуже втомлені, або вимучені... жінкою.
— Помиляєтесь.
— A-а, тоді здогадуюсь. Лист!
— Що-о, який лист?
— Лист з батьківщини.
— Ви й про нього знаєте?
— Я був у капітана Пірсона. Та ви не журіться. В Штатах тепер і не такі речі можна влаштувати.
— Не розумію.
— Ви хочете повернутися на батьківщину?
— Дивне запитання.
— Щоб служити в піхоті?
— Звичайно, не хочу, але...
— Це все можна влаштувати...
— Так, але...
— Отож не журіться...
— Але ж як?..
— Давайте поговоримо.
— Не уявляю, про що.
— Бачите, оті фірми, я маю на увазі приватні авіаційні фірми, це купа старців.