До війни був поляком, нагороджений Хрестом хоробрих. А тепер став фольксдойчем. Я дуже радий, що ви дали йому в пику.
Він пішов. Я засунув за ним стіну, опустив гачок і простягнувся на матах. Довго не міг заснути. Перед моїми очима стояли дві Польщі, два гатунки людей, з якими життя звело мене на своїх дорогах. Дивні думки і порівняння роїлися в моєму мозкові, сумління мучило мене. Я почав вивертати всі кишені, витягаючи банкноти, що залишилися після купівлі доларів. Сума вийшла чимала. Я відклав незначну частину, враховуючи вартість залізничного квитка і готелю, і сховав у кишеню. Решту, товсту пачку банкнотів по п'ятсот злотих, поклав на маті біля подушки. Після цього я відчув якусь дивну радість і заснув глибоким сном.
На другий день прокинувся я пізно. Годинник показував дванадцяту. Я зачесався, витер обличчя носовою хусткою, обібрав на костюмі солому і вийшов, старанно засунувши подвійну стіну комірчини. На сходах я не зустрів нікого, а коли опинився на вулиці, в юрбі перехожих, то з надміру доброго настрою почав насвистувати. Побачивши мене в готелі таким веселим, швейцар Броньчик змовницьки примружив око і зауважив:
— Я можу битись об заклад, що вам трапилася весела пригода. Чи не правда?
— Маєте рацію.
— Браво. Але чому ви не скористалися моїми апартаментами? Вони цілком комфортабельні, навіть княгиня лишилася б задоволена. Хоча тепер все "nur für Deutsche",[15] та для вас я зробив би виняток.
— Я провів ніч з таким комфортом, що навіть вілла Боргезе в Римі тепер видається мені нещасною халупою.
— Хіба тут, у Варшаві, є такі палаци? — здивувався він.
— Так. Тільки потрапити туди може не кожен. А тепер я викупаюсь, заберу свій плащ, валізу і поїду до графа. Прошу приготувати рахунок.
Він уклонився приголомшений.
За годину я вже сидів у поїзді.
Повернувшись на село, я докладно розповів графові про свою подорож до Варшави, умовчавши тільки про зустріч із слюсарем. Я вважав ті свої переживання такими інтимними і незвичайними, що вирішив не ділитися ними ні з ким. Я висловив побоювання, що після цієї пригоди мені буде важко, навіть зовсім неможливо виконувати його доручення. У відповідь мій хазяїн знову махнув рукою і сказав, що вирятує мене з усякої біди. Отож, незважаючи ні на що, я мушу і надалі їздити до Варшави, коли він скаже.
Отож наступного разу, крім грошей, адміністратор вручив мені пакунок з цибулинками рідкісних тюльпанів голландського сорту. Згідно з наказом графа, я мав вручити його княгині С., що постійно мешкала в гарному особняку на Алеї Троянд, Про цю немолоду і рано овдовілу аристократку я багато чув ще перед війною. Вона жила з власним камердинером, який завдяки цьому виступав як фактичний хазяїн дому. Він керував маєтком княгині, і адміністрація змушена була зважати на його розпорядження, які він тактовно подавав як волю хазяйки. Служниками там працювали самі його родичі. Один з дядьків був швейцаром, другий виконував функції кухаря, племінник — шофера, а його дві сестри служили покоївками. Треба сказати, що всі вони ніколи не нехтували своїми обов'язками, хоч їхня приватна власність, рік у рік зростаючи, оцінювалася в кругленьку суму. Село, з якого вони походили, вже майже цілком належало їм. Кожен з членів родини мав по кільканадцять гектарів землі, просторі хати з дворами, повними живого і неживого майна. Там надзвичайно вправно господарювали їхні подальші родичі. Подейкували навіть, що слуга княгині мав на селі дружину і дітей. Всі факти свідчили про те, що він був спритний дядько і вмів виходити з складних і делікатних ситуацій так, що всі були задоволені. Таке становище тривало кільканадцять років, і ніколи не було випадку, щоб якась хмарка затінила цю ідилію. Навіть тоді, коли вибухнула війна, життєвий уклад в особнячку на Алеї Троянд не змінився: княгиня користувалася покровительством німців, бо в її жилах текла цісарська кров Габсбургів. Отож ніхто з фольксдойчів не наважувався простягнути загребущих рук до маєтків княгині, яка байдуже сприйняла гітлерівську окупацію: адже вона давно цілковито і самовіддано поринула у філантропічну та церковну діяльність. Не знаю, що говорила вона на сповідях про своє інтимне життя, але знаю, що варшавська архієпіскопська курія завжди одержувала з її маєтків чималі суми, і знову ж таки всі були задоволені.
Коли я появився в особняку, мене, ясна річ, спочатку прийняв камердинер княгині. З перших же його слів можна було здогадатися, що "в царстві датському щось негаразд". А оскільки всі знали, що я довірена особа графа, камердинер і не намагався приховати від мене гризоти, які випали на долю княгині з вини якогось свояка, бідного родича по жіночій лінії, який ніколи не бував у особнячку княгині і не нав'язував їй свого товариства. Він тримався далі від аристократії, і єдине, що зв'язувало його з княгинею, було те, що його дружина мала те саме дівоче прізвище, що й княгиня, хоч і не мала титулу. Ніхто не знав, з якого "кореня" походила та дама і яке "генеалогічне відгалуження" було причиною того, що вона мала право на те прізвище. Княгиня також ніколи не цікавилася нею, хоча і знала про її існування. І от гітлерівці, які мали звичку відповідальність за провину однієї людини звалювати на всю родину, довели кревні зв'язки і пред'явили графині претензії. Вони зробили це дуже обережно, через вищих чиновників Брюловського палацу, але та справа була така серйозна, що завжди погідна атмосфера в особняку на Алеї Троянд затьмарилась. Особливо тому, що гестапо категорично вимагало від княгині використати родинні зв'язки для ліквідації непристойностей. А тим часом княгиня нічим не могла тут зарадити і взагалі в даному випадку не повинна була нести хоча найменшу відповідальність. Але німці через свою тупість не хотіли визнавати цього факту, тим паче, що самі були безсилі щось зробити. Вони вирішили добитися свого залякуванням. Отож, утворилося замкнуте коло, з якого не було виходу. А провинився, — якщо тут взагалі можна говорити про вину, — чоловік родички княгині, якийсь Ян Чарнота. Признаюсь, що, вислухавши до кінця всі жалі камердинера, я відчув до того Чарноти велику симпатію. У мене склалося враженння, що мій співрозмовник знає значно більше, ніж мусить знати рядовий слуга особняка. Про це свідчив і той факт, що він уже доклав певних зусиль, щоб якось зарадити справі.
Історія того Чарноти і справді була незвичайна. До війни він господарював у своєму невеликому фільварку. Мав дружину і троє дітей. Славився на всю околицю як силач і вправний стрілець. Він міг забити трьохсоткілограмового дикого кабана, взяти його на плечі і віднести до свого мисливського возу. У ковалів лізли очі на лоба, коли вони підковували його коней — він згинав або ламав підкови. Його сусідом був німець, з яким він перед війною судився за якийсь горб на межі і виграв процес. Після того, як німецькі війська вдерлися в Польщу, сусід став фольксдойчем і поскаржився на Чарноту в гестапо, Його обвинувачення, мабуть, були жахливі, бо німці, вірні своїм поліцейським звичаям, під час нічного нальоту на будиночок Чарноти вчинили загальний трус. Передусім вони виламали двері, не чекаючи, доки їм відчинять. Потім цілий гурт їх вдерся в кімнати, де вони почали перекидати меблі, товкти люстри і скло, бити кийками всіх, хто попадався їм під руку. Кільканадцятилітній син-підліток, захищаючи матір, ударив одного з гестапівців. Його застрелили на місці. Мати з кривавим рубцем на обличчі метнулася до рушниці, що висіла на стіні. Другий постріл обірвав і її життя. В загальній колотнечі під час розправи над слугами двоє інших дітей були просто замордовані. В одній з сусідніх кімнат під дулами двох револьверів тримали батька. Він чув галас, крики і постріли, але не знав, що там робиться. Коли його вели до машини, він побачив трупи своїх ближніх і зупинився. З його вуст вирвався нелюдський крик, від якого задрижали стіни. Потім він схопив за голову гестапівця, що йшов поряд з ним, замахнувся ним, як довбнею, розметав натовп німців і кинувся у найближче вікно, висадивши його разом з рамою. Все це відбулося так швидко, що коли гестапівці почали стріляти, він був уже далеко.
Відтоді навколо постаті скромного досі гречкосія почала ширитися легенда. Передусім сусід-фольксдойч, який, тріумфуючи, зайняв його маєток, через два дні був знайдений у лісі з переламаним карком — він поїхав конем оглядати ліс, готуючись вирубати його. Наступною жертвою був шеф повітового гестапо, який вчинив погром. Машина, якою він їхав, змушена була затриматись на шосе, бо поперек дороги стояв селянський віз з конем без візника. Коли шофер і один з військових вискочили з кабіни, щоб зіпхнути віз в канаву, вдарили постріли. Обидва німці впали мертвими. Шеф з іншим гестапівцем відчинили дверці, наміряючись вискочити й сховатися в найближчих кущах. У цей час з протилежного боку в машину зазирнув розхристаний велетень з диким виразом обличчя. Тріснуло скло під автоматною чергою, і гітлерівці, прошиті кулями, скотилися в рів.
Не минуло і півгодини, як німецький військовий грузовик наткнувся на вбитих гестапівців. Відразу ж вищі власті організували облаву по всій околиці. Потім підтягли ще великий військовий підрозділ, і почалися розшуки. Але велетень був невловимий. Помстившися над вбивцями своїх рідних, він перебрався до Варшави. Через кілька місяців він став відомий як "Шалений Ян". Слухаючи розповідь про нього, у мене склалося враження, що з головою нещасного гречкосія щось негаразд. Адже він не шукав контактів з польським підпіллям, не старався виїхати за кордон, щоб вступити в армію і битися з німцями — він і далі знищував ворога тільки власними руками. В компанії кількох варшавських бандитів він чатував ночами у розбомблених районах міста, де численні руїни служили доброю схованкою. А вночі, коли на таку вулицю забрідали німці, особливо напідпитку, йшли в діло ножі. Все робилося тихо, без зайвого галасу. "Шалений Ян" становив виняток, бо обходився без ножа. Несподівано вискочивши з-за рогу чи з під'їзду, він хапав найближчого німця за карк або за горло. Він робив це з такою силою, що кістки враз ламалися, як сірники.