Вона була тією золотою ниткою, що єднала його з минулим до його нещастя і з сучасним поза його нещастям: і звук Ті голосу, світло її лиця, дотик її руки майже завжди мали великий благодійний вплив на нього. Не абсолютно завжди, бо вона могла пригадати собі деякі випадки, коли її сила зраджувала її, проте їх було мало, і вони були остільки незначні, що вона не вірила в їх поворот. М-р Дарней палко поцілував їй руку і повернувся до м-ра Страйвера, якому він тепло подякував. М-рові Страйверу було трохи понад тридцять років, однак на вигляд він здавався на двадцять років старішим, був товстий, галасливий, червоний, грубий і вільний від будь-якої особливої делікатности, він мав звичай так нецеремонно пропихатися (морально й фізично) в громаду і втручатися в розмови, що ясно можна було зрозуміти, як він пробив собі дорогу в житті.
Він ще був у перуці та в мантії й говорив, так войовничо продираючися до свого клієнта, що зовсім витиснув із гурту лагідного м-ра Лоррі.
— Я радий, що провів вас з честю, м-ре Дарнею. Це було мерзотне обвинувачення, брутально мерзотне, проте саме тому воно могло мати всі шанси на успіх.
— Я зобов'язаний вам своїм життям,— сказав його клієнт, хапаючи його за руку.
— Я доклав усіх своїх сил на вашу користь, м-ре Дарнею, і сподіваюся, що зробив якнайкраще, не гірше за кого іншого.
— Далеко краще,— сказав м-р Лоррі, може й не зовсім безкористовно, а з метою знову протовпитися до їхнього гурту.
— Ви так думаєте?— сказав м-р Страйвер. — Нехай так. Ви ж були при тому цілісінький день ігмусите знати. До того ж ви ділова людина.
— І як ділова людина,— підхопив м-р Лоррі, котрого вчений правник своїм плечем знов упхав до гуртка, так само як попереду цього був витиснув,— як людина ділова, я прошу доктора Манетта припинити нашу розмову и відрядити.всіх нас додому. Міс Люесі, здається, нездужає, м-р Дарней мав страшний день, всі ми змучені до краю.
— Говоріть за себе, м-ре Лоррі,— сказав Страйвер,—я ще мушу працювати цілу ніч. Говоріть за себе.
— Я ñ говорю за себе, — відповів м-р Лоррі, — і за м-ра Дарнея, і за міс Люесі, і... міс Люесі, як ви гадаєте, можу я говорити за нас за всіх? — Він натиснув на це питання і скинув оком на її батька. Його лице застигло в незвичайно чудному погляді на Дарнея: він пильно дивився, погляд його затуманювався неприхильністю, недовір'ям, змішаним із страхом. З таким чудним виразом на лиці думками він був десь далеко.
— Батьку мій,— сказала Люесі, ніжно поклавшц свою руку на його руку.
Він поволі стряс з себе тінь і повернувсв до неї.
— Підемо додому, батьку?
Глибоко зідхнувши, він відповів: "добре".
Приятелі виправданого в'язня розійшлися, переконані, як і він сам, що його ке звільнять цього вечора. Вогні на коридорах майже всі були погашені; залізні двері замикали з брязкотінням і гуркотом, і лиховісне місце залишалося пусткою до завтрашнього ранку, коли його знову наповнить інтерес до шибениці, позорища, стовпа для мордування, штампувального заліза. Йдучи між батьком і м-ром Дарней, Люесі Манетт вийшла на вільне повітря. Покликали карету, і батько з дочкою поїхали додому.
М-р Страйвер покинув їх у коридорі і, прокладаючи собі дорогу назад, пішов до Гардеробної кімнати. Друга особа, що не приєднувалася до гурту й не обмінялася ні з ким із них ні єдиним словом, прихилилася до стіни в найтемнішому кутку, потім мовчки посунула за ними й дивилася, аж поки від'їхала карета. Тепер вона підійшла до м-ра Лоррі й м-ра Дарнея, що стояли на бруку.
— Так, м-ре Лоррі! Тепер і ділові люди можуть говорити з м-ром Дарнеєм?
Ніхто не сказав Картонові доброго слова за його участь у подіях цього дня; ніхто и не знав про неї. Він уже скинув адвокатський плащ, проте на вигляд був не кращий.
— Якби ви, м-ре Дарнею, знали яку боротьбу має пере— силити діловий розум, коли він хитається між добрим природним пориванням і діловою пристойністю, то це б вас дуже потішило.
М-р Лоррі почервонів, розсердившись може стільки ж на себе, як і на адвоката; він кинувся до носилок, і його понесли до Телсонового Банку. Картон, од якого відгонило портвайном. здається, був не зовсім тверезий; він засміявся і потім звернувся до Дарнея:
— Дивний випадок звів мене з вами. Вам певно чудно стояти вночі тут на вулиці з своїм двійником?
Я ледве можу стямитися, — відповів Чарлз Дарней,— що я знов належу до цього світу.
— Це ñ не дивно; ви ж не так давно були досить далеко по дорозі на той світ. З вашої мови видно, що ви знесилені.
— Я починаю думати, що я виснажився.
— Так якого ж біса ви не йдете обідати? Я пообідав, поки ті дурні радилися, до якого світу ви повинні належати, чи до цього, чи до того. То дозвольте показати вам найближчу гости— ницю, де ви можете добре попоїсти.
Він узяв його під руку й повів через Ледгет-Гіл на Фліт— Стріт, а там закритим проходом у гостиницю. Тут їм дали окрему маленьку кімнату, де Чарлз Дарней швидко підживився добрим простим обідом і добрим вином, в той час як Картон сидів напроти нього коло того самого стола із своєю окремою пляшкою портвайну й напівзухвало дивився на нього.
— Ну, що ж, м-ре Дарнею, почуваєте вже, що належите знову до цієї земної системи?
— Я ще дуже плутаюся щодо часу и до місця; проте я досить підживився, щоб відчувати це.
Він сказав це гірко і знов налив собі повну велику чарку вина.
— Це певно величезне задоволення.
— Щодо мене, то в мене найбільше бажання забути, що я належу до цього світу. В ньому для мене немає нічого доброго — хіба вино, як оце—і в мені для нього. Так із цього погляду ми не дуже похожі один на одного. І справді, я починаю думати, що ви та я не похожі ні з якого погляду.
Приголомшений хвилюванням цілого дня й сприймаючи, майже як сон оцю зустріч із своїм двійником, Чарлз Дарней розгубився, не знаючи, як відповідати йому; кінець-кінцем він. зовсім перестав відповідати.
— Ну, ви скінчили обідати,— сказав тепер Картон, — що ж ви не проголошуєте на здоров'я, м-ре Дарнею? чому ви не подаєте вашого тоста?
— За чиє здоров'я? Якого тоста?
— Та годі, він у вас на краї язика. Так повинно бути, так мусить бути, заприсягаюся на цьому.
— Тоді, міс Манетт.
— Так, міс Манетт.
Дивлячися прямо в лице своєму бесідникові, поки той пив. свою чарку, Картон кинув свою чарку через плече в стіну; вона розбилася на кусочки, він подзвонив і звелів подати другу.
— А приємно проводити до карети поночі таку прекрасну леді, м-ре Дарнею, — сказав він і налив собі нову чарку.
Злегка нахмурені брови й лаконічне "так" було відповіддю йому.
— От яка красуня жалкує й плаче за нами! Яке почуття викликає це? Чи варт важити своїм життям, щоб вам так співчували й жаліли, м-ре Дарнею?
Знов Дарней не відповів ні єдиного слова.
— Вона була надзвичайно задоволена, коли я передав їй од вас звістку. Не те, щоб вона показала, що вона задоволена, проте я припускаю, що це так.
Натяк вчасно нагадав Дарнеєві, що цей неприємний бесідник із власної волі допоміг йому сьогодні в тяжкій скруті. Він повернув на це розмову й подякував йому.
=— Я й не потребую вашої подяки й не заслужив на неї, — відповів він недбайливо.—Поперше, мені це було ні по чому, а подруге, я не знаю, чому я це зробив. М-ре Дарнею, дозволите мені поставити вам одно питання?
— Дуже радо, а відповідь на нього буде тільки незначною віддякою за вашу добру послугу.
— Чи думаєте ви, що я особливо люблю вас?
— Далебі, м-ре Картоне, — відповів Дарней, незвичайно змішаний,—я ще не ставив собі такого питання.
— Так спитайте себе тепер.
— Ви чинили так, ніби любите мене; проте я не думаю цього.
— Я не думаю цього, — сказав Картон. — Я починаю бути доброї думки про вашу тямучість.
— Хоч як,—сказав далі Дарней, встаючи, щоб подзвонити,— я сподіваюся, ви не прогніваєтеся, коли я скажу принести рахунок, і ми розлучимося без взаємної неприязні.
— Ані трохи, — відповів Картон.
Дарней подзвонив.
— Ви оплачуєте цілий рахунок? — спитав Картон. На його згідну відповідь він сказав служникові: — так принесить мені ще одну пляшку того самого вина і розбудіть мене о десятій годині.
Заплативши рахунок, Чарлз Дарней встав і побажав йому доброї ночі. Не відповідаючи на побажання, Картон теж устав з якоюсь загрозливою й задорливою манірою і сказав:
— Останнє слово, м-ре Дарнею, — ви думаєте, що я п'яний?
— Я думаю, що ви пили, м-ре Картоне.
— Ви думаєте? Ви ж знаєте, що я пив.
— Коли так, то я мушу сказати: я це знаю.
— То ви повинні так само знати й чому. Я очайдушний бідолаха, сер. Я байдужий до всіх людей на світі, й усі люди на світі байдужі до мене.
— Дуже жалко. Ви могли би краще використати ваші таланти.
— Може й так, м-ре Дарнею, а може й ні. Тільки не будьте такі горді своїм тверезим лицем; ви ще не знаєте, що може трапитися. Надобраніч!
Залишившися на самоті, цей дивак узяв свічку, підійшов до дзеркала, що висіло на стіні й почав пильно роздивлятися на себе.
Чи подобається тобі особливо той чоловік?—промовив він стиха до свого образа в дзеркалі.— Чому ж тобі мав би подобатися чоловік, похожий на тебе? В ньому немає нічого такого, що могло би подобатися, — ти знаєш це. А, щоб тебе! Що ти з себе зробив! Добрий привід причепитися до. людини за те, що вона показує тобі, як ти звівся ні на що і чим ти міг би бути! Поміняйся з ним місцями, чи поглянули б на тебе оті блакитні очі, як на нього, і чи пожаліло б тебе оте схвильоване лице, як його? Ну, скажи ясними словами! Ти ненавидиш його.
За втіхою він звернувся до своєї пляшки, випив її за кілька хвилин і заснув, схиливши голову на руки; волосся його розкидалося, по столу, і лій із свічки капав на нього.
Розділ V.
ШАКАЛ.
То був час пияцтва, і переважна більшість чоловіків пиячила добре, не позбавляючися репутації джентлменства. Вчена професія правників, із своїми бакханальними нахилами, звичайно не пасла задніх проти інших учених професій; і м-р Страйвер, що пробив собі дорогу до широкої й пожиточної практики, не відставав од своїх товаришів і по цій частині, як і по інших сухіших галузях на правознавчому полі.
Улюбленець в Олд-Бейлі, а так само й на провінційних сесіях, м-р Страйвер почав обережно обрубувати нижчі щаблі драбини, по якій ліз угору. В суді вже й раніш помічали, що Страйвер, хоч і був людиною спритною, несовісною, на все готовою й сміливою, проте не мав тієї здатности витягати саму суть із маси свідчень, що є найважливіша й найпотрібніша ознака адвокатського таланту.