Але ж залишається ще місіс Гейверінґ, Гастінґсе.
– Не може бути! Адже економка була з нею, коли пролунав постріл!
– Так-так, економка. Але ж вона зникла.
– Її знайдуть.
– Думаю, ні. Ця жінка якась дивна, Гастінґсе, вам не здається? Мені одразу це впало в око.
– Думаю, вона виконала свою місію, а потім умить зникла.
– І яка ж була її місія?
– Мабуть, виказати свого чорнобородого спільника.
– О ні, місія полягала в іншому. А саме – забезпечити алібі для місіс Гейверінґ у той момент, коли було здійснено постріл! І ніхто ніколи не знайде цієї жінки, mon ami, бо її не існує! "Немає такої людини", – як каже ваш видатний Шекспір.
– Це слова Діккенса, – пробурмотів я, силкуючись сховати усмішку. – Але як таке може бути, Пуаро?
– А так, що Зоя Гейверінґ була акторкою перед тим, як вийти заміж, а ви з Джеппом бачили економку лише в темному передпокої, скромну немолоду особу в чорному, яка говорила слабким голосом. І ні ви, ні Джепп, ні місцеві поліцейські не бачили місіс Міддлтон і її хазяйку одночасно в одному приміщенні. Це була просто дитяча забавка для зухвалої й розумної жінки. Вигородивши хазяйку, економка біжить нагору, вдягає яскравий светр і шапочку з причепленими до неї чорними кучерями та перетворюється на яскраву леді. Кілька вмілих дотиків – один макіяж змивається, накладається трохи рум'ян… І от перед нами вже прегарна Зоя Гейверінґ, спускається й вітається дзвінким молодим голосом. Ніхто не придивлявся до економки. Навіщо? Нікому не віриться, що вона могла вчинити злочин. Зрештою, в неї теж є алібі.
– А револьвер, який знайшли в Ілінґу? Невже це місіс Гейверінґ завезла його аж туди?
– Ні, це вже була робота містера Гейверінґа. Тут вони якраз і припустилися фатальної помилки. Саме завдяки їй я й напав на слід. Людина, яка вчинила вбивство з револьвера, що його тут на місці і знайшла, ніколи не забиратиме його з собою в Лондон. Ні, тут одразу було зрозуміло мотив: злочинці хотіли привернути увагу поліції до місця, віддаленого від Дербіширу, якнайшвидше відвести детективів від Мисливської хатини. Звичайно, з револьвера, знайденого в Ілінґу, не стріляли в містера Пейса. Роджер Гейверінґ випустив із нього одну кулю, повіз у Лондон, швиденько пішов у клуб, забезпечивши собі алібі, а потім подався в Ілінґ – це всього за двадцять хвилин ходи від клубу – і поклав там згорток. А тим часом прекрасна місіс Гейверінґ тихенько вбиває містера Пейса після вечері – ви ж пам'ятаєте, його було вбито пострілом у потилицю, це ще один промовистий момент! – перезаряджає револьвер і чіпляє його на місце. А тоді починає свою вишукану виставу.
– Неймовірно, – вражено прошепотів я, – але…
– Але правда. Bien sur63, друже, це правда. Але як притягти цю прекрасну істоту до відповідальності? От у чім питання. Джепп має зробити все, що зможе. Я йому написав. Але боюся, Гастінґсе, нам доведеться віддати їх у руки долі або le bon Dieu64, на ваш розсуд.
– Безбожні розкоренилися, як саморосле зелене те дерево65, – процитував я.
– Але завжди платять за все свою ціну, Гастінґсе, завжди, croyez-moi!
Пуаро не помилився. Джепп повірив його теорії, але не зміг зібрати необхідних доказів, щоб арештувати підозрюваних.
Щедрий спадок містера Пейса перейшов до його вбивць. І все ж Немезида простягла над ними руку: коли я прочитав у газеті, що їхні світлості Роджер і місіс Гейверінґи загинули в авіакатастрофі дорогою до Парижа, то зрозумів, що справедливість узяла гору.
Крадіжка на мільйон доларів
– Стільки крадіжок сталося останнім часом! – вигукнув я одного ранку, відкладаючи газету. – Пуаро, покиньмо розплутувати злочини і здійснімо натомість злочин самі!– Ви хочете стати на – як там у вас кажуть? – слизьку стежку, mon ami? Щоб збагатитися швидко й легко?
– Ах, Пуаро, погляньте лиш на цю недавню аферу: просто з борту "Олімпії" було викрадено цінних паперів на мільйон доларів – їх Англо-Шотландський банк планував надіслати в Нью-Йорк.
– Якби не mal de mer66, і якби спеціальна медитація допомагала позбутися цієї хвороби на довше, ніж кілька годин, я теж із задоволенням покатався б на одному з цих чудових лайнерів, – мрійливо промуркотів Пуаро.
– О так! – з ентузіазмом вигукнув я. – Деякі лайнери нагадують справжні палаци: басейни, кімнати для відпочинку, ресторан, тераси з пальмами… Так можна й забути, що пливеш по морю.
– Я, на жаль, ніколи ні на мить не можу забути, що пливу по морю, – сумно сказав Пуаро. – І всі ці дурниці, які ви щойно перелічили, мене абсолютно не цікавлять. Але уявіть, друже, genuises67, які подорожують інкогніто! На борту цих плавучих палаців, як ви правильно їх назвали, можна зустріти еліту, haute noblesse68 кримінального світу!
Я засміявся.
– Так он до чого ви хилите! Вам хотілося б схрестити мечі з тим умільцем, який викрав цінні папери на мільйон?
Нашу приємну розмову перебила хазяйка квартири.
– Мосьє Пуаро, вас хоче бачити молода леді. Ось її візитка.
На картці було написано: "Міс Есме Фаркуар". Пуаро пірнув під стіл, щоб підняти з килима заблукалий клаптик паперу й акуратно поклав його у смітник, а тоді кивнув хазяйці, щоб та запрошувала візитерку.
Наступної хвилини в кімнату провели дівчину, вродливішої за яку я ще ніколи не бачив. Було їй, мабуть, років двадцять п'ять, вона мала карі очі й струнку поставу. Дівчина була гарно вбрана і трималася дуже гідно.
– Прошу вас, сідайте, мадмуазель. Це мій друг, капітан Гастінґс, компаньйон у вирішенні різних невеликих проблем.
– Боюся, мосьє Пуаро, сьогодні я принесла вам велику проблему, – сказала дівчина, після того, як ґречно вклонилася мені й сіла. – Насмілюся припустити, ви вже прочитали про неї в газетах. Я прийшла поговорити з вами про крадіжку цінних паперів із борту "Олімпії".
На обличчі Пуаро відбилося здивування, тому леді швидко додала: – Ви, мабуть, дивуєтеся: який стосунок маю я до такої солідної установи, як Англо-Шотландський банк? У певному сенсі ніякого, а в певному сенсі я з ним пов'язана всім. Бачте, мосьє Пуаро, я заручена з містером Філіпом Ріджвеєм.
– Ага! А містер Філіп Ріджвей…
– Був відповідальний за папери, коли вони зникли. Звісно, його ні в чому конкретному не звинувачують, це була не його провина. А проте мій наречений сам не свій від розпачу, до того ж його дядько наполягає, щоб Філіпове ім'я згадали в газетах, а це буде непоправний удар по його кар'єрі.
– Хто ж цей дядько?
– Містер Вавасур, один із генеральних директорів Англо-Шотландського банку.
– Ви ж розкажете мені, як усе сталося, міс Фаркуар?
– Звичайно. Як ви знаєте, банк хотів відкрити нові філії в Америці, і для цього вирішив надіслати за океан цінних паперів на мільйон доларів. Містер Вавасур спорядив у цю поїздку свого небожа, який багато років працював повіреним у банку і знав усі деталі співпраці з нью-йоркськими філіями. "Олімпія" вирушила з Ліверпуля двадцять третього. Того ж ранку валізу з цінними паперами Філіпові вручили особисто містер Вавасур та містер Шоу, двоє співдиректорів Англо-Шотландського банку. Папери було при ньому пораховано, запаковано й запечатано, і він одразу замкнув пакунок у власній валізі.
– Валіза була зі звичайним замком?
– Ні, містер Шоу наполіг, щоб на валізу встановили спеціальний замок, його виготовила фірма Габбса. Філіп, як я вже сказала, поклав пакунок на дно валізи. Цінні папери було викрадено всього за кілька годин до прибуття у Нью-Йорк. Увесь корабель дуже ретельно обшукали, але нічого не знайшли. Таке враження, що пакунок розчинився в повітрі.
Пуаро підняв брови.
– Але ж таки не розчинився! Я чув, що цінні папери було продано малими пачками просто в порту, через півгодини після прибуття "Олімпії". Що ж, тепер мені треба зустрітися з містером Ріджвеєм.
– О, я саме збиралася запросити вас на обід у "Чеширський сир". Філіп також буде там. Ми домовилися зустрітися, але він іще не знає, що я звернулася до вас від його імені.
Ми радо пристали на цю пропозицію й за хвилину вже сідали в таксі.
Містер Філіп Ріджвей уже чекав за столиком. Він дуже здивувався, побачивши наречену в компанії двох незнайомців. Це був симпатичний молодик, високий і чепурний. Волосся на його скронях уже торкнула сивина, хоча йому було ледве за тридцять.
Міс Фаркуар підійшла й ніжно взяла його за руку.
– Пробач мені, що я взялася за цю справу без твого дозволу, Філіпе, – мовила вона. – Дозволь познайомити тебе з мосьє Пуаро, про якого ти, мабуть, чув, і з його другом капітаном Гастінґсом.
Ріджвей здивувався.
– Звичайно, я чув про вас, мосьє Пуаро, – сказав він, тиснучи детективові руку. – Але не сподівався, що Есме звернеться до вас із моєю… нашою проблемою.
– Я боялася, що ти не дозволиш мені цього зробити, Філіпе, – м'яко пояснила міс Фаркуар.
– Тому підстрахувалася, – зауважив він, усміхнувшись. – Сподіваюся, мосьє Пуаро зможе прояснити неймовірну таємницю. Зізнаюся, я мало не з'їхав з глузду від хвилювання через усю цю історію.
Справді, він був змучений і стривожений, і на його обличчі проступала втома.
– Що ж, – проголосив Пуаро, – сідаймо обідати, а за обідом усі разом будемо думати, що можна зробити. Я хочу почути всю історію ще раз із вуст самого містера Ріджвея.
Поки ми ласували пречудовим м'ясним пирогом, Філіп Ріджвей розказував, як зникли цінні папери. Його історія точно повторила оповідь міс Фаркуар. Коли ж молодик замовк, заговорив Пуаро:
– Як саме ви виявили, що цінні папери зникли, містере Ріджвей?
У відповідь той гірко засміявся.
– Я не міг цього не помітити, мосьє Пуаро. Моя валіза наполовину стирчала з-під ліжка, вся подряпана й порізана – напевно, злодії намагалися видерти замок.
– Але валізу все ж відімкнули ключем, я не помиляюся?
– Саме так. Вони намагалися відкрити її силою, але не змогли. А потім врешті-решт якось відімкнули.
– Цікаво, – очі Пуаро засвітилися добре знайомим мені зеленим вогником, – дуже цікаво! Вони витратили багато часу, щоб роздерти валізу, а тоді – sapristi! – виявили, що весь цей час ключ був у них під рукою.