Мій кінь уже геть стомився, він ішов повільно й спотикався, важко дихаючи, перечіплюючись копитами через великі камінці на стежці. Я просувався все глибше в гори, повітря ставало чим далі прохолодніше, але й небо світліло і жовтий лик місяця розтавав за сивим валом хмар. У голові моїй була пустка, перед очима миготіли всі кольори літа: червоний, чорний, зелений, жовтий, усе перемішалося в якийсь незбагненний крутіж, а в голові вертілося таке ж саме абсурдне безглуздя, схоже на думки ідіота. Від усього побаченого й пережитого я почував себе так, як, мабуть, може почувати тільки той, хто не спав кілька днів підряд, у кого потьмарився від безсоння мозок, і він, перебуваючи серед людей, марить наяву, розум його накладає на обличчя кожного знайомого грубі мазки, темний грим, похмурі відображення; тіні на стінах видаються йому обрисами людей, очам ввижається прозора вода, яка забарвлюється під його зором, а отже, у володіння душі не проникає незатьмареним, неспародійованим у внутрішній свідомості жодне поняття, яке сприймається почуттями. Мені ввижалося, ніби я пройшов через страшну казку, повну зміїв і жорстокості, а десь на протилежному її березі, в інших місцях блукали закохані у зелених затінках дібров, обличчя їхні сріблилися під променями блідого місяця, що всміхався крізь хмари, а самі вони були осяяні світлою печаллю кохання. Минула ніч видавалась мепі безглуздим рицарським романом середньовіччя, але з ним не можна було співставити криваві картини з вогнем і чорним криваво-сизим димом, крізь які проглядали спотворені лики мертвих і сатанинські лики живих. Усе воно перемішалося в моїй розвихреній душі, з цієї мішанини народилося жорстоке отупіння думок і відчуттів, і мені хотілося тільки одного — заснути… Сильні натури найміцніше сплять перед катастрофою — одначе, думаю, що вони сплять міцно та глибоко й після катастрофи, бо ніщо не отуплює й не робить нечутливою людину більше, ніж подібні жахливі видовища.
Сон, ясний світ для мене, світ, повний чистих, мов діаманти, променів, усіяних зірками, схожих на щире золото, повний соковитої тьмяної зелені лаврових гаїв — сон розчинив свої позолочені ворота і впустив мене в поетичні й вічно юні сади. І справді, гора, на якій я спав, видалась мені одним із садів Семираміди, верхній ярус його тонув у вічно погідному світлі сонця, широкі пальмові алеї були посипані білим піском, повсюди блищали діаманти, навіть скелі пахкотіли запахом смирни, з тріщин жебоніли чисті, мов кришталь, потічки й пахли амброю — найдурманнішим нектаром Сходу. І все це над хмарами! Небо було чисте, смарагдове його склепіння на заході й на сході спиралося на зелене нуртуюче свічадо моря… тільки в одному місці небесна твердь прогоріла, там була велика дірка, з неї на землю падало каміння й уламки мурів, які одразу ж загорялися. Каміння падало градом на землю, ось воно вже утворило біля Муреша руїни пустельного безлюдного палаючого містечка, і в зяючих чорних вікнах його будинків дико висвистували холодні вітри.
Та ось світ враз ніби засіяв, дірка в небі зробилася більшою й ширшою, крізь неї над голубим склепінням, яке обіймало землю, прозирнуло ще одне склепіння, набагато вище, набагато ширше, воно було із щирого золота й чисте, мов золотисте проміння сонця, та й само це склепіння здавалося великим сонцем і охоплювало світ, отой, що над небом. Повітря теж виповнилося золотистим світлом — золотисте світло заполонило все. Я почув чисті й тихі звуки срібних арф у руках янголів, вони ширяли в срібній одежі, розправивши довгі білі крила, які вилискували в цьому безмежному царстві золота. Вони витали, мов ледь-ледь видимі духи, мов прозорі тіні з сизуватою, кольору мармуру, м'якою на дотик шкірою, очі в них великі й голубі, довгі чорні кучері спадали по шиях аж на довгий складчастий срібний одяг, який омивав їхні прекрасні безплотні тіла.
Але холодний нічний іній ліг сивим сріблом на мої довгі чорні вії, і я проснувся. Місяць давно вже зайшов, небо померхло… далеко на сході піднімалася вранішня зоря, невмита й сонна, ледь зачервонивши темносірий небокрай. Я стрепенувся від холоду, підбив шапку з очей, підняв коня, який теж приліг і заплющив свої великі розумні очі. Він скочив, я сів верхи на нього і спрямував його до гір. Кінь мій ішов чим далі веселіше, бо рух був приємний йому й зігрівав його. Невдовзі зійшло сонце, і що вище воно піднімалося по небу, то теплішими ставали його осінні промені й зігрівали мені спину. Я зліз з коня — спис мій блиснув на сонці — і побіг босоніж поряд із конем по дрібній жорстві гірської стежки.
На вершині пагорба сидів на осонні біля вгородженого в землю списа, розкинувши ноги, з люлькою в зубах вартовий румун, який охороняв гори. Я підійшов до нього.
— Здоров був, славний хлопче, — сказав я, поплескавши по шиї свого коня. — Ти не скажеш, де мені знайти такого-то? (Я назвав Йоана.)
— Чому б не сказати? Це наш ватаг, — відповів чоловік, витрушуючи попіл із люльки.
— А ти не міг би мене провести до нього? — спитав я.
— Ні,— відповів він, діставши з-за пазухи білий кисет, що висів на шиї, і знову натоптуючи маленьким пальцем люльку. — Я не можу залишити цього місця, — сказав він, — бо маю стояти на чатах, а ти йди отак-о в долину і вийдеш якраз до табору.
При цих словах він дістав із-за пояса тоненьке шило, поштрикав ним тютюн і закурив, припаливши від білої тріски. Коли він затягувався з люльки, вуса його обвисли, очі наївно втупилися в люльку, аж поки вона нарешті розгорілася, мов вуглина. Кучерява овеча шапка сповзла йому на очі.
Я пішов, як мені й було сказано, в долину і невдовзі побачив великі багаття — довгі жовті язики полум'я жадібно лизали чисте холодне повітря, біля них кружкома сиділи люди, на довгих рожнах смажилися баранячі й овечі туші; збоку співали, з вигуками водили хору, б'ючи кам'янисту землю легенькими постолами, а один чоловік, сидячи на валунові, награвав на бузиновій сопілці. Загальні веселощі, дим, що клубочився з багатьох вогнищ, створювали картину затишшя й спокою. Погляд мимохіть затримувався на котромусь допитливому обличчі з жвавими очима, а втім, у всіх тут були засмаглі обвітрені обличчя, глибокі карі очі, кучеряве, блискуче, мов воронове крило, довге волосся, яке обрамляло високі гладенькі чола, у всіх були чорні вуса, орлині носи, трохи випнуте підборіддя, як у давніх войовників. Буфі сумани звисали з плечей, розстебнуті білі сорочки відкривали засмаглі на сонці груди, за якими приховувались вільні серця. На всіх були білі в обтяжку штани, постоли з загнутими вгору носками, примоцовані до ноги чорною вовняною шворкою, зелені й червоні пояси, а за ними — ножі, кремінь і кресало, нарешті, висока, насунута на проникливі очі овеча кечула — ось загальний, при великій живій різноманітності, тип цих синів гір.
Я спитав одного з них про Йоана, він махнув мені рукою на вогнище, трохи більше від інших… мовляв, ватаг там, але трохи прихворів. Я пішов до багаття, в якому горів, випускаючи багато диму, стовбур трухлявого дуплистого дерева; біля вогню лежав на ложі з сухого листя Йоан, витягнувши голі ноги до вогню, сіряка він накинув на плечі, так що обличчя його не було видно. Спис його ввіткнутий у землю, стримів залізним гостряком угору. Я прив'язав коня до ввіткнутого списа, а сам став на коліна в узголів'ї свого друга й тихенько потягнув рукою з нього сіряк. Великі Йоанові очі були заплющені, на тонких білих повіках чітко виднілися тоненькі сині жилки, обличчя бліде, як завжди. Я сів і довго дивився на нього. Нарешті потряс за руку, і Йоан розплющив очі. Спросоння він з меланхолійною лінькуватістю обняв мене і, м'яко всміхаючись, сказав:
— Ти тут?
Його спокійна усмішка видавала в ньому людину без пристрастей, обличчя його було святе, сказати б так — він зумів погасити в своєму серці все мирське.
— Як бачиш, — відповів я похмуро, щосили стискуючи його руку. — Як бачиш!
— Я не вірив, що ти здатний любити народ, бо тебе отупила любов до недостойної жінки, — сказав він, обмотуючи ноги білими вовняними онучами й натягуючи на них руді постоли з телячої шкури.
— Я не любив народ, — сказав я, гірко усміхаючись, — і може, ніколи його й не полюбив би, аби нинішня жахлива ніч не навчила мене любити його.
І я коротко переповів йому все, що побачив цієї ночі своїми очима — очима тілесними й душевними. З кожним моїм словом його великі голубі очі дедалі більше розпалювалися неприродним демонічним вогнем, а біло-бліде ніжне обличчя почало перекошуватися гримасами глибокого страждання.
— О людоїди! — прошепотів він крізь зуби.
— Тому я й прийшов, — сказав я. — Як ще я міг вчинити інакше? Що я можу втратити? Життя?.. Нема нічого гидкішого, одноманітнішого, нуднішого, аніж оце життя… До того ж, я ситий ним. Дурнуватий сон. Я можу втратити душу?.. А хіба хтось може мати душу в такий час?
— Досить, хлопче, — сказав Йоан.