Як шакалові збутися тяжкого лиха?"
А папуга вів далі: "От поки тигр щодуху мчав через річки, ліси, кам'янисті степи, рівнини, гори, шакал усе мізкував, як би його врятуватися. І хоч він знемагав від болю, раптом голосно засміявся. "Чого це ти регочеш?" — спитав тигр. Шакал відказав: "Знаєш, ота лісова шельма справді-таки винищувачка тигрів. Тільки завдяки тобі я зостався живий і так далеко опинився. Та коли ця лиходійка і грішниця піде по слідах нашої крові, тоді нам з тобою капець. Ось чому я засміявся. Подумай про це, о могутній тигре-повелителю!"[335]
Тигрові такі слова дуже сподобались. Він миттю відв'язав шакала від своєї шиї і одразу ж утік, а шакал зрадів, що не дав дуба.
Так, широкостегна, розум всім потрібен,
Тим, хто прагне грошей, шани, щастя.
Ті ж, кому Всевишній глузду не вділив,
Ті постійно попадають у біду!
Служить інтересам інших сила тих, хто нерозумний, Декому і слон здається височенною горою!"
Прабгаваті здивувалася, але, дослухавши цю розповідь, заснула.
Така сорок четверта з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день, коли почало сутеніти, та, що жадала кохання, знову стала відпрошуватися в папуги, а він їй відповів:
"Час тобі, о чарівнице,
Вже потішитись коханим.
Як зумієш те вчинити,
Що вчинив якийсь там Вішну".
"А що вчинив Вішну?" — спитала Прабгаваті.
І папуга розповів: "Є таке місто, Віласапурою називається, і правив там раджа Аріндама — приборкувач ворогів. Жив у тому місті дуже сластолюбний брахман Вішну, якого за це родина вигнала з дому. Прославився він на все місто тим, що був у любощах нестерпний для всіх жінок, навіть гетери і ті не могли йому догодити. А що вже казати про порядних молодиць! Правда, жила там гетера, яку звали Ратіпрія, тобто палка в коханні.
От вона й запросила його до себе, взявши з нього шістнадцять драхм. Коли Вішну прийшов, жінка почала з ним кокетливо цокотіти, а той, маючи на думці зовсім інше, охоплений хтивістю, кинувся її обнімати. Пробув він з нею довгенько чи заради грошей, чи заради перемоги. Аж ось серед ночі Ратіпрія побігла на перший поверх і сказала своїй звідниці: "Нестерпний цей брахман! Віддай йому гроші й вижени геть. Жива буду, всього матимем доволі!"
Звідниця заперечила: "Жоден любострасник ще не залишав нашого дому так, щоб і гетеру підкорив, і грошики [336] захопив з собою. Ти ще трошечки потерпи, а я на нього ману напущу, то він тоді і сам утече. Зараз я вилізу на дерево піппал з двома кошелями для провіювання зерна і буду ними, ніби крильми, лопотіти та ще й закукурікаю. А ти скажи, що вже, мовляв, світає, і спровадь його". По цих словах вона послала Ратіпрію в горішню кімнату.
Як пообіцяла звідниця, так і зробила вона, а Ратіпрія сказала брахманові, що вже розвиднюється і випровадила його. Вийшов він надвір і одразу ж глянув на небо, а воно темне-темнісіньке — стояла ще глупа ніч. От як тепер брахманові перед людьми збутися ганьби через ту поразку, якої завдала йому звідниця?"
Папуга сам і відповів на це запитання: "Таж побачив він звідницю, яка сиділа на дереві з кошелями замість крил і кукурікала, і закидав її камінням. Вона не втрималась і впала на землю, а жінки, що позбігались, осміяли її. Брахман, узявши з гетери удвічі більше грошей, ніж дав, ославив її перед усім містом і пішов собі додому".
Дослухала цю розповідь Прабгаваті й заснула.
Така сорок п'ята з сімдесяти оповідок папуги.
Знову на другий день відпрошується Прабгаваті в папуги, а він їй відповідає:
"Кинь, божественна, домівку,
Йди, якщо ти знаєш слово,-
Чоловік ним Карагари
Виганяв із тіла духів.
Є, божественна, місто Ватсома, і в ньому жив учений, але бідний брахман, дружину якого справедливо прозвали Карагарою, тобто тюрягою. Вона наводила на кожного такий жах, що навіть бгут, злий дух, який сидів у дереві, навпроти дверей їхньої оселі, від страху перед Карагарою забіг аж у глухий ліс. Та й сам брахман, боячись своєї жінки, як вогню, подався на край світу. В дорозі він зустрів бгута, який сказав йому: "Ти, певно, стомився дуже? Зроби ласку, погостюй у мене сьогодні".
Брахман злякано мовив: "Коли ти хочеш мене пригостити, то роби це швидше!", а бгут до нього: "Та не бійся. Ти ж мій хазяїн. Я — той самий бгут, що жив у дереві навпроти дверей твоєї оселі і втік сюди від страху перед Карагарою. Через те й мушу помагати тобі як своєму хазяїнові. Ти, брахмане, рушай у стольний град Мрігаваті, де править [337] цар Маданапаті, а я вселюся в його дочку Мрігалочану і таке їй пороблю, що жоден заклинатель не зможе її вилікувати. А коли ти прийдеш, я гляну на тебе і зразу ж її відпущу. Ти удай із себе заклинателя, тільки роби все мовчки, ніяких заклинань не прорікай". Отак напутивши брахмана, бгут зник і вселився в ту царівну.
Згодом прийшов до міста Мрігаваті й брахман, поклав руку на барабан і, все, що роблять заклинателі, звершив і попрямував до палацу. Але що мав він чинити, коли бгут, хоч і споглядав усю церемонію, дівчини не відпустив?"
І відповів на це сам папуга: "Побачив брахман, що бгут од царівни не відступається, і сказав:
"Я, Карагари чоловік,
Перед тобою ось стою,
Одурений! Як можеш ти
Переді мною хитрувать?
Недарма кажуть:
Народжені в пристойних сім'ях,-
Також брахмани,— не хитрують,
Що вже казать про тих, хто, як і ти,
У світ прийшов з утроби божества".
Тоді бгут відпустив царівну і щез, а цар на радощах вигукнув: "Він її зцілив!" — і віддав дочку брахманові за жінку та ще й півцарства приданого дав. Брахман пішов звідти дуже вдоволений".
Послухала Прабгаваті оповідь про це диво й заснула.
Така сорок шоста з сімдесяти оповідок папуги.
Минув ще один день, і знову Прабгаваті проситься в папуги піти на побачення, а він їй і каже:
"Іди, божественна, іди,
Коли ти знаєш про одвіт,
Що бгутові у скрутну мить
Дав Карагари чоловік.
З царівною чоловік Карагари зазнав істинно царського щастя. Та незабаром той самий бгут подався в місто Кар-наваті і вселився в жінку раджі Сулочану, рідну сестру батька Мадани. Бгут її так змучив, що вона вже ледве [338] животіла і зрештою попросила свого чоловіка послати когось по заклинателя Кешаву в царство, де жила її мати. Раджа Шатругхна розпорядився відправити туди послів і за всяку ціну припровадити зцілителя, але той ні на які умовляння не здався і прийти не схотів. Тоді врятувати страдницю від напасті взявся чоловік Карагари, якого напоумила молода його дружина — царівна. Сам раджа Шатругхна шанобливо прийняв гостя і повів у покої Су-лочани. Бгут, угледівши знайомого брахмана, гримнув на нього: "Я вже раз уволив твою волю, брахмане! Ну, тепер начувайся!" А брахман, ніде правди діти, ніяких заклинань і обрядів не знав. Що ж він мав чинити? Ось у чому заковика!"
І відповів на це запитання папуга:
"Тоді брахман, який відав, що й коли треба робити, впізнавши бгута, склав молитовно руки й прошепотів йому на вухо:
"О бгуте, тут зо мною Карагара,
За спиною — моя дружина в мене,
І я прийшов про це тобі сказати".
На мову ту бгут духом підупав,
Злякався і сказав: "Я йду!" — і зник,
Звільнивши Сулочану від наслання.
Отак брахман відволав хвору дружину раджі Шатругхни, який йому за це склав подяку і з почестями вирядив до мхта Мрігаваті".
Послухала Прабгаваті цю історію та й заснула.
Така сорок сьома з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день Прабгаваті знову відпрошується в папуги, щоб піти на побачення, а він їй відказує:
"В цьому світі, о красуне,
Над усе — це щастя втіхи.
Йди, коли в тяжку хвилину
Вчиниш так, як Шакатала.
Правив колись у столичному місті Паталіпутрі могутній володар усього краю, раджа Нанда, а за головного міністра в нього був Шакатала, завдяки розуму якого Нанда скорив усіх правителів, і вони платили йому данину.[339]
Правду кажуть:
Який від того глузд — хтось відданий тобі,
одначе боягуз?!
Яка ж бо радість в тім, що хтось-таки мудрець,
сміливий та зрадливий?!
Ті слуги, що у них з'єдналися в одно
і розум, і хоробрість,
Для повелителя — що віддана жона
у радощах і бідах.
А ось іще:
Що зроблять недруги із тілом того,
Кого надійно розум захища?!
Вони — неначебто струмки дощу
Для тих, хто парасоль трима в руці.
Однак раджа став віру свою ламати, землю розоряти, хоча міністр і відраював його від цього. Дурний раджа запроторив міністра та його синів у підземелля, і вони там сиділи так довго, що серед людей пішов поголос, ніби того славетного міністра давно вже й на світі нема.
Щоб перевірити цю звістку, правитель Вангали послав до Нанди своїх довірених. Дав їм дві кобили і звелів, щоб повернулись назад лише тоді, коли дізнаються в ньог.о, котра з них мати, а котра дочка. Обидві кобили мали добрий вигляд, і розпізнати їх могли тільки знавці коней. Коли посланці запитали в раджі Нанди, яка з них мати, а яка дочка, він розібратися в цьому не зміг і скрушно подумав: "Без Шакатали я вкриюсь ганьбою!"
Сказано ж:
Родючу землю втратити в краю
Чи втратити розумного слугу?
Смертельна втрата слуг для владаря.
Річ проста землю втрачену вернуть,
А слуг, що втрачені, вже не повернеш.
Отак розсудивши, запитав він у наглядача в'язниці: "Чи в підземеллі є хтось живий з родини Шакатали?" Той відказав: "Хтось є, а хто саме, не знаю. Те, що було велено класти їм у їжу, кожного разу десь дівається". Тоді раджа розпорядився випустити Шакаталу на волю і, вшанувавши його, мовив:[340]
"Достойний друг мені ти і навчитель,
Велінь моїх ретельний виконавець.
Які з чеснот не втілені в тобі?!
Адже стародавні казали:
Ким лиш не був мій друг найліпший Карна?
І владним корнаком, коли приборкував слона,
І вчителем — навчав тримати вправно зброю,
І серцем — я йому свій біль звіряв,
Слугою, як зринало діло невідкладне,
Захисником надійним в небезпеці.
Давав він щедро все, земля на що багата".
На це міністр відповів: "Наказуй, володарю, що я маю зробити?"
І раджа мовив: "Розгадай хутко загадку, загадану хитрими послами: котра з цих двох кобил дочка, а котра мати?" — І як йому з таким ділом упоратись?"
Сам папуга й відповів: "Міністр велів осідлати обох кобил і поганяти їх добряче, а коли вони стомляться, розсідлати й відпустити на волю — хай собі відпочивають.