Справедливо кажуть: [73]
Лютують слуги, як владар із них котрогось пригріва,
Отак лютують і жінки, коли котрусь вшанує муж.
Буває, звісно, й так, що ретельного й чесного слугу цар обділяє своєю ласкою, а пронирливу челядь звеличує й шанує. Сказано ж:
Доброчесних, чеснотливих тьмарять ще більш чеснотливі,-
Блиск світильника поблякне, як на прузі сонце зійде".
Сказав тоді Даманака: "Ну, коли так, то нема чого тобі боятися. Хоч він і гнівається, роздрочений твоїми недругами, але ти його заспокоїш своїм хистом добирати слова". На це Санджівака йому відповів: "Ні, друже, так нічого не вийде. Нікчемні лиходії правдою нехтують. От коли б додуматись, як їх знищити. Бо ж кажуть:
Звик багато хто з пандитів жити з підступу, обману,
Чинить добре і недобре, мов верблюд або ворона".
Даманака запитав: "Як же це?", і Санджівака розповів.
Оповідка одинадцята
"В одній порослій густим лісом країні жив лев Мадотка-та. А серед його наближених були пантера, ворон та шакал. От якось блукали вони хащами й натрапили на верблюда Катханаку, що відбився од каравану. Тоді лев запитав: "Що це за незнайомець тут об'явився? Хто мені скаже, чи це лісова, чи сільська тварина?" Найперше озвався ворон: "Це сільська тварина, називається верблюд і належить до таких живих істот, котрі можуть правити тобі за їжу. Так-от, убий її!" Лев відповів на це: "Не можу ж я вбити гостя, який завітав до моєї оселі. Бо ж кажуть:Якщо у дім прийшов до тебе ворог,
Зустрінь його, щоб страху він не знав.
Якщо ж уб'єш, то візьмеш гріх на душу,
Такий, якби убив брахманів сотню!
Отож віднині я дарую йому свободу від страху та запрошую до себе. Нехай він прийде й повідає, з якою метою [74] прибув сюди". Прислужники, запевнивши його, що він може не боятися, привели верблюда до Мадоткати і, низько вклонившись, наблизились до повелителя. Верблюд розповів, яке лихо його спіткало і чому він відбився від каравану. Тоді лев сказав: "Не вертайся, Катханако, до свого села, бо нелегка робота клунки тягати. Залишайся краще тут, у цьому лісі, харчуйся ніжними паростками й живи завжди при мені". Погодився Катханака й став блукати разом з усією звіротою, не відаючи страху. Почував він себе дуже щасливим.
Одного разу левові довелося зіткнутися з величезним слоном, який хтозна-де взявся у лісі. Ударами своїх бивнів слон так розколошматив Мадоткату, що той мало не випустив дух. І після того побоїща дуже підупав на силі і без сторонньої допомоги навіть кроку не міг ступити. Всі його супутники, ворон та інші, страшенно засмутилися, бо повелитель тепер не здатний був постачати їм харч.
І сказав тоді лев: "Знайдіть де-небудь тварину, яку б я спромігся забити й нагодувати вас". Пустились ті четверо на розшуки, але нічогісінько не знайшли. Ворон став радитися з шакалом. Той сказав: "Кепське діло, вороне, втратив наш повелитель здатність полювати. Коли б нам порішити Катханаку, то ми врятували б своє життя, тільки ж цар прихильно ставиться до нього". Ворон відповів: "Справедливо мовить шановний, справедливо. Повелитель ніколи не пристане на нашу думку, бо він же подарував верблюдові свободу від страху". А шакал його підбадьорив: "Та я, вороне, так усе розмалюю і підстрою, що наш володар його неодмінно вб'є. Ви почекайте мене тут, а я збігаю до лігва повелителя Мадоткати і, заручившись його згодою, повернусь назад". По цих словах він метнувся до лева і, наблизившись до нього, сказав так: "Ми, повелителю, увесь ліс обнишпорили, проте нічого для пожитку не роздобули. Що діяти і що починати? Ми вже такі голодні, що ледве ноги волочимо. І тобі, о божественний, час попоїсти. От коли б на те воля повелителя, то скуштували б ми сьогодні м'ясця Катханаки". Лева розлютила шакалова зухвалість, і він заревів: "Тьху на тебе, несосвітенний грішнику! Що це ти верзеш? Та я тебе зараз на порох зітру! Хіба можна вбивати того, кому я дарував свободу від страху?! Сказано ж:
Дарунки буйвола, дари корови
Й найкращий харч, як кажуть мудрі люди, [75]
Для нас не можуть бути головними.
Найбільший дар — буть вільним від страху".
Вислухав усе це шакал і мовив: "Справді, гріх убивати того, кого повелитель удостоїв такої високої честі, але якщо він, бувши відданим стопам божественного, прийде і сам запропонує себе для цього діла, то його треба вбити. Інакше комусь із нас доведеться розпрощатися з життям, бо від голоду твої божественні стопи незабаром переселяться в інший світ. Проте коли хтось серед нас і наважиться зійти на погребне вогнище, то від цього стопам нашого повелителя ніякого пуття не буде. Бо ж кажуть:
Хто у роду за головного править,
Той у роду всіма і всім керує,
Якщо загине він, то й рід загине.
Зламалась вісь — на чім триматись спицям?"
Вислухав його Мадотката й прорік: "Коли так, то чини, як вважаєш за краще!" Після цього шакал щодуху помчав до своєї братії і сказав: "О, велике горе в нашого повелителя. Що ж нам робити? Хто нас захистить, крім нього? Адже коли від голоду він переселиться в інший світ, жертвуючи своїм тілом, то ми каратимемось за те, що не виконали свого обов'язку перед ним. Сказано ж:
Коли слуга сам жив-здоров, а терпить цар біду при нім,
Слузі такому за гріхи до пекла шлях прямий лежить".
Тоді всі вони, з повними сліз очима, прийшли до Мадот-кати, і він їх запитав: "Ну, як, пощастило вам уполювати чи хоч побачити якусь тварину?" Знову ж таки озвався перший ворон: "Все чисто, повелителю, ми обдивилися, але ніякого звіра не зловили і навіть не бачили. Отож, володарю, щоб підтримать життя в своїм тілі, з'їж мене — нагородою мені за це буде небесне блаженство. Правду кажуть:
Як пану відданий слуга прийнять за нього ладен смерть,
Сягне великих він висот і смерть, і старість обмине".
Потім, дослухавши ворона, заговорив шакал: "Ти, шановний, невеличкий собою, який з тебе наїдок? Якщо і [76] з'їсть тебе повелитель, однаково він довго не проживе. Бо сказано:
Недоїдки собачі, крук — занадто нетривкий це харч.
Якщо і з'їсти їх за раз, то голоду не вгамувать.
Але ти, вороне, показав, як щиросердо служиш повелителеві, й, таким чином, віддячив йому за те, що він тебе годував. Будь же благословен і на цьому; й на тому світі, найдостойніший з-між вірнопідданих володаря! А тепер я звернусь до повелителя".
Шакал вийшов наперед, поштиво вклонився і мовив: "О державче, пошли мені блаженство в обох світах, не погребуй з'їсти мене для підтримки свого життя! Бо ж відомо, що
Достатком і життям слуги розпоряджається владар.
І в тім, либонь, гріха нема, як ними порядкує він".
Але тут заговорила пантера: "Золоті слова твої, шановний. Але й ти не дуже великий на зріст і належиш, як і наш повелитель, до того ж роду, який добуває корм своїми пазурями, через те не може він тебе з'їсти. Неспроста мовиться:
Чи ж їсть мудрець неїстівне? Не їсть, якщо і висить смерть.
А щось дрібне — і поготів, бо ж згубить в двох світах життя.
Однак ти вчинив вельми благородно. Влучно і мудро з Цього приводу сказано:
Тому й підшукують царі високочесних слуг собі,
Бо ж ні середні, ні низькі надійними не можуть буть.
Поступися-но місцем мені, я поговорю з повелителем". Пантера вийшла наперед, низько вклонилась левові й сказала: "О володарю, заради збереження свого життя, не відмовся з'їсти мене, дай зазнати безмежного райського блаженства. І хай про це довіку по всій землі гримить Нечувана слава. Бо ж кажуть:
Той, хто віддав своє життя, щоб вславити свого царя,
Знайде життя на небесах і вічну славу на землі". [77]
І тоді подумав Катханака: "Скільки благородства в їхньому поводженні. Вони приносять себе в пожертву, але нікого з них повелитель не погубив! Ось і я в слушний момент звернусь до нього з промовою, яку оці троє схвалять!"
Отак він вирішив і сказав: "Справедливо мовила шановна пантера, але й вона добуває собі їжу за допомогою пазурів. Хіба може повелитель її з'їсти?! Як то кажуть:
Хто хоч у гадці свояку небажане щось побажав,
На цьому світі і на тім на нього звалиться воно.
Дай-но й мені поговорити з повелителем". І от Катханака рушив наперед і сказав: "Жодного з них, о повелителю, ти вбити не можеш. Щоб урятувати своє життя, тобі доведеться з'їсти мене, а я тоді гараздуватиму і на цьому, і на тому світі. Бо ж кажуть:
Ні жертвуватель, ані йог по тій дорозі не ідуть,
Що нею йшов на смерть слуга задля велителя свого".
Не встиг Катханака договорити, як на нього накинулись шакал з пантерою, розпороли йому черево, і бідолаха розпрощався з життям. А ті, підлі душею, подібні до пандитів мерзотники, допались до жертви і строщили її дотла. Тому я й кажу:
Звик багато хто з пандитів жити з підступу, обману,
Чинить добре і недобре, мов верблюд або ворона.
Повір, любий, я знаю ціну володареві, оточеному підлими— слугами. Доброчесні такому не служать. Недарма кажуть:
Оточений підлотою, не любий цар народові,-
Наслідує він лебедя в оточенні стерв'ятників.
До того ж
Як цар — немов стерв'ятник той, а слуги — ніби лебеді,
То у стерв'ятників страшних вони обернуться також.
Мабуть, на мене якийсь лиходій наклеп звів, і тому повелитель розгнівався. Буває й таке. Правду кажуть: [78]
Чого не викине глупак, якщо отруту в вухо влить!
Буде з людського черепа і кшапанака пить вино.
Влучно сказано:
Ціпком удар чи придави ногою,
Але якщо змія когось ужалить,
Той неодмінно вмре; наклепник тільки
На вухо шепче та стина під корінь.
А також
Зі змією слід інакше, ніж з наклепником квитатись:
Ледве він торкнеться вуха, із життям навік розлучить.
Ну, коли до цього діло дійшло, то порадь мені, друже, що я маю тепер робити?" І Даманака на те сказав: "Слід податися до тієї країни, де не треба служити нерозумному господареві. Ти ж, певно, чув, що:
І наставник чванькуватий, що вчиняє неподобства,
Заслуговує уповні, щоб зневаженому бути".
Озвався Санджівака: "А якщо ніде нема такого господаря, до якого можна втекти від цього, розгніваного, то не варта справа заходу.