Заклинаю богом, не виходьте й ви.
Розмова була коротка, як сяйво блискавки, але при світлі цієї блискавки, хоч яке воно було недовге, Генріх розгадав усю справу.
— Це не все, — сказала Маргарита, — ось лист, що його привіз провансальський дворянин.
— Пан де Ла Моль?
— Так.
— Дякую, — сказав він, беручи листа і засовуючи його за пазуху.
Потім, пройшовши перед майже розгубленою жінкою, він підійшов до флорентійця і поклав йому на плече Руку.
— Ну, метр Рене, — сказав він, — як ваші комерційні справи?
— Досить добре, монсеньйор, досить добре, — відповів отруйник з своєю підступною усмішкою.
— Гадаю, що так, — сказав Генріх, — коли людина, як оце ви, займає місце постачальника для всіх коронованих голів у Франції і за кордоном.
— Окрім короля баварського, — відповів флорентієць нахабно.
— Маєте рацію, метр Рене, чорт візьми! — сказав Генріх. — А тим часом бідолашна мати моя, що теж купувала у вас, рекомендувала мені вас, метр Рене, коли вмирала. Прийдіть до мене завтра або позавтра і принесіть найкращих ваших парфумів.
— Не пошкодило б, — сказала, усміхаючись, Катерина, — бо кажуть...
— Що від мене тхне потом, — перехопив Генріх, сміючись. — Хто казав вам це, мамо? Чи не Марго?
— Ні, сину, — сказала Катерина, — пані де Сов.
В цю хвилину герцогиня Лотарінгська, не зважаючи на всі свої зусилля, не втрималась і заридала.
Генріх навіть не повернувся.
— Сестро, — скрикнула Маргарита, кидаючись до Клод, — що з вами?
— Нічого, — сказала Катерина, стаючи між двома молодими жінками, — нічого: у неї нервова лихорадка, яку Мазілль радив лікувати ароматами.
І вона знову здавила руку своїй старшій дочці, ще дужче, ніж уперше; потім, звертаючись до меншої, сказала:
— Ну, Марго, чи ви не чули, що я вже казала вам іти до себе? Якщо цього не досить, я наказую.
— Вибачте, пані, — сказала, тремтячи, бліда Маргарита, — бажаю доброї ночі вашій величності.
— І я маю надію, що ваше побажання буде почуте. Надобраніч, надобраніч.
Маргарита пішла, похитуючись і даремне намагаючись зустрітись поглядом із своїм мужем, що навіть не повернувся до неї.
З хвилину панувала мовчанка, під час якої Катерина стояла, не зводячи очей з герцогині Лотарінгської, а та теж дивилася на матір, згорнувши руки і не кажучи ні слова.
Генріх стояв спиною до них, але бачив усе в дзеркало, удаючи, ніби підмащує перед ним вуса помадою, що дав йому щойно Реве.
— А ви, Генріх, — сказала Катерина, — чи підете нарешті?
— Ах, так, правда! — скрикнув король Наварський. — Ах, їй-богу! я забув, що герцог д'Алансон і принц де Конде дожидають мене; це, певне, ці чудові парфуми сп'янили мене і примусили втратити пам'ять. До побачення, пані.
— До побачення! Завтра ви принесете мені вісті про адмірала, правда?
— Неодмінно. Ну, Феба, що з тобою?
— Феба! — нетерпляче сказала королева-мати.
— Покличте її, пані, — сказав беарнець, — вона не хоче мене випустити.
Королева-мати підвелася, взяла собачку за нашийник і держала її, поки Генріх пішов з опочивальні з таким спокійним і веселим обличчям, ніби не почував у глибині душі, що збувся смертельної небезпеки.
Собачка, яку Катерина де Медічі пустила, кинулася за ним, але двері зачинились, і вона могла тільки засунути довгенького свого носика під завісу та завити жалібним голосом.
— Тепер, Шарлотта, — звернулася Катерина до пані де Сов, — поклич пана де Гіза та Таванна, — вони в моїй молільні, — вернися з ними сюди і побудеш коло герцогині Лотарінгської, бо з нею істерика.
VII. Ніч 24 серпня 1572 року
Коли Ла Моль і Коконна скінчили свою досить скупу вечерю, бо пулярдки в готелі "À la Belle-Étoile" пеклися тільки на вивісці, Коконна перекрутив стільця на одній ніжці, випростав свої ноги, поклав лікті на стіл і, допиваючи останню склянку вина, спитав:
— Що, ви зараз підете спати, пане де Ла Моль?
— Так! З великою охотою, пане, бо вночі мене можуть збудити.
— І мене теж, — сказав Коконна, — але, на мою думку, нам краще було б, замість того, щоб лягати та примушувати посланців дожидатись, замовити карти і сісти грати. Тоді нас застали б напоготові.
— Охоче прийняв би пропозицію, пане, але в мене надто мало грошей, щоб грати; я маю з собою ледве сотню золотих екю, — це весь мій скарб. З ним я мушу здобути собі фортуну.
— Сотня золотих екю! — скрикнув Коконна. — І ви ще нарікаєте на долю! Чорт візьми! У мене їх тільки шість.
— Ну, — зауважив Ла Моль, — я бачив, як ви витягали з кишені гаманець, і він здався мені не тільки кругленьким, а й ніби, сказати б, набитим.
— А, то, — сказав Коконна, — то гроші на віддачу давнього боргу старому другові мого батька, що теж, маю підозру, трохи гугенот, як і ви. Так, тут сотня ноблів[29], — сказав Коконна, поляскуючи, себе по кишені, — але ці сто ноблів належать метру Меркандону, а все, що я маю, обмежується, як я сказав вам, шістьома екю.
— То як же грати?
— От через те саме я й хотів грати. До речі, мені прийшла в голову одна думка.
— Яка?
— Обидва ми прибули в Париж з однаковою метою?
— Так.
— У кожного з нас є сильний покровитель?
— Так.
— Ви покладаєте надію на вашого, як я на свого?
— Так.
— Ну, то мені прийшла думка грати попереду на наші гроші, а потім на першу ласку, яку ми здобудемо чи при дворі, чи в коханки...
— Справді, дотепна штука! — сказав Ла Моль, сміючись. — Але я не такий завзятий грач, щоб усе своє життя ставити в залежність від того, як упаде карта чи кость, бо від першої ласки, що трапиться вам чи мені, залежатиме, певне, усе наше життя.
— Ну, то облишмо першу ласку при дворі і граймо на першу ласку в коханки.
— Я бачу тут одну перешкоду, — сказав Ла Моль.
— Яку?
— Я не маю коханки.
— І я теж, але я сподіваюсь незабаром її мати. Хвалити бога, я не такий удався, щоб мені не щастило з жінками.
— Та вам їх і не бракуватиме, пане Коконна; але я не маю такої певності в моїй любовній зорі, і тому гадаю, що обікрав би вас, коли б поставив свою ставку проти вашої. Отже, давайте грати, поки вистачить ваших шести екю, якщо ж ви їх, на нещастя, програєте і схочете не припиняти гри, — ну, що ж, — ви дворянин і ваше слово варте золота.
— Чудесно! — скрикнув Коконна. — Прекрасно сказано; ви маєте рацію, пане, — слово дворянина варте золота. Особливо ж, коли той дворянин сподівається на ласку при дворі. Отже, повірте, що я не дуже ризикував би, коли б грав з вами і на першу ласку, яку маю здобути при дворі.
— О, напевне ви можете її програти, але я не міг би виграти, бо я прибічник короля Наварського і не можу брати ласки від герцога де Гіза.
— Ах ти ж нечестивець! — пробурчав хазяїн, начищаючи свій старий шолом. — Я тебе відразу рознюхав!
Він перестав начищати і перехрестився.
— Ах, так, — сказав Коконна, тасуючи карти, принесені слугою, — виходить, ви з них...
— З кого?
— З гугенотів.
— Я?
— Так, ви.
— Ну, припустімо, що з них! — сказав Ла Моль усміхаючись. — Ви маєте щось проти нас?
— О, хвалити бога, нічого; мені однаковісінько. Я всією душею ненавиджу гугенотство, але до гугенотів відрази не маю, — така вже мода.
— Так, — сказав Ла Моль, сміючись, — доказ тому — постріл в пана адмірала! Давайте грати теж на постріли?
— Як хочете, — сказав Коконна, — мені аби грати, а на що — однаково.
— Ну, давайте грати, — сказав Ла Моль, беручи свої карти і розбираючи їх у руці.
— Так, грайте, і грайте, не боячись, бо якщо я й програю сто екю, то завтра ранком матиму чим їх віддати.
— Щастя прийде до вас уві сні?
— Ні, я сам піду по нього.
— Скажіть, куди? І я піду з вами!
— У Лувр.
— Ви підете знов туди цієї ночі?
— Так, цієї ночі я маю окрему аудієнцію у великого герцога де Гіза.
Тільки Коконна сказав, що піде за щастям до Лувра, Ла Гюр'єр перестав чистити шолом, став за стільцем у Ла Моля так, щоб його міг бачити тільки Коконна, і почав подавати знаки, яких п'ємонтець, захоплений грою та розмовою, не поміч в.
— Дивна річ! — сказав Ла Моль. — І ви маєте підставу сказати, що ми обидва народились під однією зорею, я теж маю цієї ночі побачення в Луврі, тільки не з герцогом де Гізом, а з королем Наварським.
— Ви знаєте пароль?
— Так.
— А знак?
— Ні.
— Ну, а я його знаю. Мій пароль...
При цих словах Ла Гюр'єр зробив такий промовистий рух, що Коконна саме в ту мить, коли він підвів голову, щоб виказати таємницю, замовк і закам'янів від цього руху більше, ніж від того, що в ту саму хвилину він програв три екю. Помітивши здивування на обличчі свого партнера, Ла Моль повернувся, але побачив ззаду себе тільки хазяїна, що стояв згорнувши руки і в шоломі, який він начищав хвилину тому.
— Що з вами? — спитав Ла Моль у Коконна.
Коконна мовчки дивився то на хазяїна, то на свого товариша, нічого не зрозумівши з знаків, які робив йому Ла Гюр'єр.
Ла Гюр'єр побачив, що мусить помогти йому, і хапливо сказав:
— Річ у тім, що я теж дуже люблю гру і підійшов подивитись, з якої карти хочете ви піти, а пан побачив мене вбраного як на війну і здивувався, що якийсь міщанин — у шоломі.
— І правда, гарна фігура! — скрикнув Ла Моль, покотившись з реготу.
— Ех, пане! — відповів Ла Гюр'єр, чудово удаючи добродушність і здвигуючи плечима з почуттям своєї нижчості. — Ми не рицарі і постаті у нас незграбні. То таким бравим дворянам, як ви, личить сяяти золотими шоломами та тонкими рапірами, а нам аби якось відбути варту...
— Ага, — сказав Ла Моль, тасуючи карти, — то ви відбуваєте варту?
— Атож, пане граф; я сержант у міській міліції.
По цих словах Ла Гюр'єр, скориставшись з того, що Ла Моль був зайнятий здаванням карт, відійшов, приклавши палець до губ і тим даючи знак Коконна, щоб він мовчав.
Ця пересторога, певне, призвела до того, що Коконна програв удруге так само швидко, як і вперше.
— Ну, — сказав Ла Моль, — от вам і ваші шість екю! Хочете відігратись на майбутнє ваше багатство?
— Охоче, охоче, — сказав Коконна.
— Але перш ніж почати дальшу гру, чи не сказали б ви, яке побачення мали ви з паном де Гізом?
Коконна звернув погляд до кухні і побачив, що великі очі Ла Гюр'єра дивляться на нього з тим самим попередженням.
— Так, — сказав він, — та ще не час на це. До того ж, побалакаймо трохи про вас, пане де Ла Моль.
— Гадаю, краще нам говорити про гру, дорогий пане де Коконна, бо, якщо не помиляюсь, я зараз знову виграю у вас шість екю.
— Чорт візьми, ваша правда і...