Маршал прийняв мене, розпитав про смерть сердешного Леклера і, як той і казав, дав мені листа, звелівши особисто доправити його до Парижа. Я пообіцяв це зробити, бо це належало до виконання останньої волі мого капітана. Прибувши сюди, я уладнав усі справи на судні й побіг до моєї нареченої, що здалася мені ще вродливішою і чарівнішою, ніж завжди. Завдяки панові Моррелю ми владнали всі церковні формальності; і ось, як я вже казав вам, я сидів за обідом, готувався за годину взяти шлюб і гадав уже завтра їхати до Парижа, аж за цим виказом, який ви, здається, тепер так само зневажаєте, як і я, мене заарештували.
– Так, так, – мовив Вільфор, – усе це здається мені правдою, і якщо ви й винні в чомусь, то лише в необережності, та й необережність ваша виправдовується наказами капітана. Віддайте нам листа, якого ви взяли на острові Ельба, дайте чесне слово, що з'явитеся на першу вимогу, і повертайтеся до ваших друзів.
– То я вільний! – вигукнув Дантес, не тямлячись на радощах.
– Так, тільки віддайте мені листа.
– Він має бути у вас, його забрали в мене разом з іншими вашими паперами, і я впізнаю декотрі у цій пачці.
– Зачекайте, – сказав Вільфор Дантесові, коли той узявся було за капелюха і рукавички, – зачекайте! Кому адресовано листа?
– Панові Нуартьє, вулиця Кок-Ерон, у Парижі.
Якби грім упав на Вільфора, то не вразив би його таким швидким і раптовим ударом; він повалився у фотель, із якого підвівся, щоб узяти жмут паперів, що їх загарбали в Дантеса, і, гарячково понишпоривши в них, дістав фатального листа й утупився в нього поглядом, у якому було повно невимовного жаху.
– Панові Нуартьє, вулиця Кок-Ерон, номер тринадцять... – прошепотів він, ще дужче збліднувши.
– Достоту так, – відказав приголомшений Дантес. – Хіба ви його знаєте?
– Ні, – хутко відтяв Вільфор, – вірний королівський слуга не водиться зі змовниками.
– То йдеться про змову, еге? – запитав Дантес, який, після того як уже вважав себе вільним, побачив, що справа обертається іншим боком. – Принаймні я сказав вам, що нічого не знаю про зміст цього листа.
– Авжеж, – глухо мовив Вільфор, – та ви знаєте ім'я того, кому він адресований!
– Щоб віддати листа особисто йому, я мусив знати те ім'я.
– І ви нікому його не показували? – запитав Вільфор, читаючи листа і дедалі дужче бліднучи.
– Нікому, клянуся честю!
– Ніхто не знає, що ви везли листа з острова Ельба до пана Нуартьє?
– Ніхто, крім того, хто вручив його мені.
– І це ще багато, занадто багато! – прошепотів Вільфор.
Що далі він читав, то дужче насуплювалося його лице; вуста його зблідли, руки, затряслися, очі спалахнули, і це збудило в Дантесові найгірші передчуття.
– Що з вами, пане? – зважився запитати Дантес.
Вільфор не відповів, потім звів бліде, перехняблене обличчя і ще раз перечитав листа.
– І ви запевняєте, що нічого не знали про зміст цього послання? – поспитався Вільфор.
– Повторюю і клянуся честю, що не знаю нічого! Але що з вами? Вам недобре? Може, мені подзвонити? Погукати когось?
– Ні, – хутко підводячись, відтяв Вільфор, – стійте на місці й мовчіть; тут я орудую, а не ви.
– Перепрошую, – ображено сказав Дантес, – я лише хотів допомогти.
– Нічого мені не треба. На хвилю недобре зробилося, та й годі. Думайте про себе, а не про мене. Відповідайте!
Дантес чекав на запитання, та марно; Вільфор упав у фотель, кволою долонею витер піт із лоба і втретє заходився перечитувати листа.
"Якщо він знає, що тут написано, і якщо колись дізнається, що Нуартьє – батько Вільфора, то я пропав, пропав безповоротно!".
І він вряди-годи поглядав на Едмона, наче його погляди могли промкнутися крізь невидимий мур, який оточував у серці таїну, про яку мовчать вуста.
– Нема чого й думати! – вигукнув він раптом.
– Заради Бога, – сказав сердешний юнак, – якщо ви сумніваєтеся в мені, якщо підозрюєте мене, то допитуйте. Я ладен відповідати вам.
Вільфор звів дух і голосом, якому постарався надати певності, сказав:
– Унаслідок ваших свідчень на вас лягають найтяжчі звинувачення, тож я не владний відразу ж відпустити вас, як сподівався. Перш аніж зважитися на такий крок, я мушу зв'язатися зі слідчим. А поки що ви бачили, як я поставився до вас.
– О так, і я дякую вам! – вигукнув Дантес, – ви повелися зі мною не як суддя, а як друг.
– Так отож, я затримаю вас ще на якусь часину, сподіваюся, ненадовго, головний доказ проти вас – це лист, і ви бачите...
Вільфор підійшов до коминка, кинув листа у полум'я і зачекав, аж він згорить.
– Як бачите, – сказав він, – я знищив його.
– Ви більше, ніж правосуддя, – вигукнув Дантес, – ви саме милосердя!
– Але вислухайте мене, – провадив Вільфор. – Після такого вчинку ви, звісно ж, розумієте, що можете довіритися мені.
– Наказуйте, я виконаю ваші веління.
– Ні, – сказав Вільфор, підходячи до Дантеса, – ні, я не збираюся вам наказувати; я хочу тільки дати вам пораду, розумієте?
– Кажіть, я виконаю вашу пораду, як наказ.
– Я залишу вас тут, у будинку суду, до вечора. Може, хтось інший буде вас допитувати. Кажіть усе, що ви мені розповідали, та ні слова про листа!
– Обіцяю, пане.
Тепер Вільфор неначе умовляв, а звинувачуваний заспокоював суддю.
– Ви розумієте, – провадив Вільфор, зиркаючи скоса на попіл, що ще зберігав форму листа, – тепер листа знищено. Лише ви та я знаємо, що він існував; його вам не пред'являть; якщо вам будуть казати про нього, заперечуйте, сміливо заперечуйте, і ви врятовані.
– Я заперечуватиму, не сумнівайтеся, – відказав Дантес.
– Гаразд, – сказав Вільфор і сягнув по дзвоника; потім повагався трохи і запитав: – У вас був лише цей лист?
– Лише цей.
– Присягніться!
Дантес звів руку.
– Присягаюся! – виголосив він.
Вільфор подзвонив.
Увійшов поліційний комісар.
Вільфор щось прошепотів йому на вухо, і комісар кивнув.
– Ідіть із комісаром, – сказав Вільфор Дантесові.
Дантес уклонився, ще раз вдячно зиркнув на Вільфора і вийшов.
Тільки двері зачинилися, як сили покинули Вільфора, і він майже безтямно повалився у фотель.
За хвилю він прошепотів:
– Боже мій! Від чого деколи залежить життя і щастя! Якби в Марселі перебував королівський прокурор, якби замість мене викликали слідчого, я пропав би... І цей лист, цей клятий лист призвів би мене до загибелі! Ох, тату, тату! Невже ти завжди будеш заважати моєму щастю на землі? Невже я мушу вічно боротися з твоїм минулим?
Та його раптом наче осяяло: на викривлених вустах з'явилася усмішка, а його блудний погляд неначе зупинився на якійсь думці.
– Так, так, – вигукнув він, – цей лист, що мав погубити мене, може стати джерелом мого щастя. Що ж, Вільфоре, до діла!
І, упевнившись, що звинуваченого вже немає в передпокої, помічник королівського прокурора теж вийшов і швидкою ходою попрямував до кам'яниці своєї нареченої.
VIII. Замок Іф
Вийшовши до передпокою, поліційний комісар зробив знак двом жандармам.
Один став по праву руку Дантеса, другий – по ліву. Відчинилися двері, що виходили в будинок суду, і заарештованого попровадили одним із тих довгих і похмурих коридорів, де трепет охоплює навіть тих, у кого немає жодних причин тремтіти.
Як ото помешкання Вільфора прилягало до будинку суду, так і сама судова споруда прилягала до в'язниці, похмурої споруди, на яку з цікавістю дивиться всіма своїми зяючими отворами Аккульська дзвіниця, що височіє перед нею.
Зробивши декілька поворотів коридором, Дантес угледів двері з ґратчастим віконцем. Комісар ударив тричі залізним молотком, і Дантесові здалося, ніби молоток гатить по його серцю. Двері відчинилися, і жандарми легенько пхнули арештанта у спину, бо він ще й досі стояв розгублений.
Дантес переступив через поріг, і двері з гуркотом зачинилися за ним. Він дихав уже іншим повітрям, тяжким і затхлим, він був у в'язниці.
Його запровадили до камери, досить охайної, та з тяжкими засувами і ґратами на вікнах. Вигляд нового помешкання не викликав у нього особливого страху; та й слова, які сказав йому помічник королівського прокурора з таким співчуттям, лунали у його вухах обнадійливим рішенням.
Була четверта пополудні, коли Дантеса замкнули у камері. Усе це відбувалося, як ми вже й казали, першого березня, тож арештант незабаром опинився у пітьмі.
Відразу ж слух його загострився удвічі. Від щонайменшого шереху, що долинав до нього, він схоплювався і кидався до дверей, гадаючи, що по нього йдуть, щоб повернути йому волю; та гамір зникав у іншому напрямку, і Дантес знову опускався на ослін.
Аж годині о десятій вечора, коли Дантес почав було вже губити надію, почувся новий гамір, який цього разу наближався до його камери. Потім у коридорі пролунали кроки і зупинилися коло дверей; ключ обернувся в замку, засуви загарчали, і грубі дубові двері розчахнулися, упустивши до камери сліпуче світло двох смолоскипів.
У тому світлі Дантес побачив, як зблиснули рушниці й палаші чотирьох жандармів.
– Ви по мене? – запитав Дантес.
– Так, – відказав хтось із жандармів.
– За наказом помічника королівського прокурора?
– Авжеж.
– Гаразд, – сказав Дантес, – я готовий іти з вами.
Певність, що по нього прийшли від імені де Вільфора, розвіяла всі острахи сердешного хлопця; спокійно й невимушено він вийшов і сам зайняв місце поміж тими жандармами.
Коло дверей в'язниці стояв ридван; на передку сидів кучер, поруч із кучером – пристав.
– Це ридван для мене? – поспитав Дантес.
– Так, – відказав один із жандармів, – сідайте.
Дантес хотів було заперечити, та дверцята відчинилися, і його запхали до ридвана. Він не міг, та й не хотів опиратися, за однісіньку мить він опинився на задньому сидінні, поміж двома жандармами; ще двоє сіли навпроти, і тяжкий ридван зі зловісним гуркотом покотився бруківкою.
В'язень зиркнув на вікна; на них були залізні ґрати. Він тільки змінив в'язницю; нова в'язниця була на колесах і котилася до невідомої мети. Крізь густі перекладини, поміж якими ледь можна було просунути руку, Дантес усе ж таки розгледів, що його повезли вулицею Кессрі, а потім вулицями Сен-Лоран і Тараміс, а далі спустилися до набережної.
Трохи згодом крізь ґрати і крізь огорожу пам'ятника, повз який вони їхали, він угледів вогні портової управи.
Ридван зупинився, пристав зліз із передка і підійшов до кордеґардії[4]; звідти вийшли з десяток вояків і стали у дві лави.