О, якби їм запопасти хоч якийсь орган преси!... Скільки ненаписаних рукописів визрівало в їхніх головах, скільки не сказаних, чи то пак несказанних думок там роїлося, і вони сподівалися, що ті думки стануть яснішими завдяки чітким типографським літерам!
Моронваль мав невиразне передчуття, що саме новачкова мати візьме на себе витрати на видання цього журналу, але не хотів надто поспішати, побоюючись розбудити недовір'я дами. Він мав намір зайти здалеку, діяти поступово, обережно, щоб її куций розум міг звикнути до такої перспективи.
Та на його біду пані де Барансі була занадто легковажна і вже тому погано піддавалася його інтригам. Без жодних хитрощів, через саму свою наївність вона щоразу повертала нецікаві для неї балачки на щось інше, усміхаючись, слухала мулата й дивилася на нього хоч і люб'язно, але неуважно, і очі її сяяли ще більше тому, що ні на чому не зупинялися.
"А чи не підказати їй ідею самій узятися за перо?" – думав Моронваль і делікатно намагався натякати, що між мадам де Севіньє і Жорж Санд можна зайняти почесне місце, але спробуйте натяками щось навіяти пташині, яка раз у раз змахує крильцями, розганяючи навколо себе вітерець!
"Цій бідолашній жінці бракує клепки",– думав Моронваль після кожної з таких розмов, у які він укладав усе своє нетерпіння і запал, а вона у відповідь лише байдуже базікала; він, лютуючи, гриз нігті, а вона щебетала й щебетала, не слухаючи ні саму себе, ні співрозмовника.
Ні, тверезі міркування не годилися, щоб піймати у сильце таку пташку, її потрібно було засліпити, і Моронвалю це вдалося.
Якогось дня, коли Іда царювала у вітальні, вмостившись на всіх можливих титулах, всіх благородних частках "де", які вона щоразу додавала до прізвищ приятелів і знайомих ніби для того, щоб підтвердити свою шляхетність, пані Моронваль-Декостер несміливо промовила:
– Пан Моронваль має до вас прохання, але не зважується його висловити...
– О, та чому ж, кажіть, кажіть!.. – вигукнула балакуча дурка з таким палким бажанням зробити послугу, що директору аж засвербіло тієї ж миті викласти своє прохання дати йому грошей на видання журналу, але, людина хитра й недовірлива, він волів діяти обачно, йти до мети, зважуючи кожен крок, "щоб не спіймати облизня", як він казав, підморгуючи хижими очима. Отож він вдовольнився тим, що запросив пані де Барансі прийти наступної неділі на один з їхніх відкритих літературних вечорів.
В програмці це звучало так: "Вечори виразного читання та декламації вибраних уривків із творів найкращих наших поетів і прозаїків". Нічого й казати, що на чільних місцях запрошення завжди стояли прізвища д'Аржантона і Моронваля. Таким от чином псевдогенії й невдахи, заручившись підтримкою невтомної наставниці виразного читання пані Моронваль-Декостер, змушували невибагливих гостей слухати свої "шедеври". Як правило, на вечори запрошували кількох приятелів, учнівських опікунів. Спочатку ті маленькі свята відбувалися щотижня, та після того, як Маду безповоротно втратив трон, їх влаштовували надзвичайно рідко.
Та й справді, хоч Моронваль гасив у канделябрах свічку, як тільки йшов один з гостей, через що вечір закінчувався в темряві; хоча він цілий тиждень сушив на підвіконні темні злиплі рештки чайної гущі, схожої на вийняті з води водорості, а потім знову пускав їх у вжиток під час наступних вечорів виразного читання, – такі витрати все одно були надмірні для нужденного шкільного закладу. Розраховувати на рекламу також не доводилось, бо ввечері, у ті години, коли починалися літературні читання, проїзд Дванадцяти будинків, освітлений самотнім ліхтарем, що блимав, наче єдине око в лобі чудовиська, не міг привабити нікого з перехожих, – навіть найсміливіші не відважувалися переступити за решітку, що відгороджувала завулок від проспекту.
Тепер багато важило надати тим вечорам нового блиску.
Пані де Барансі з радістю прийняла запрошення. Сама думка, що вона буде хизуватися як титулована особа в салоні одруженої жінки, а головне, буде присутня на артистичних зборах, неймовірно тішила її – вона ніби ставала ще на один щабель вище над тим становищем у суспільстві, яке займала через невлаштоване своє життя.
Цей літературний вечір, "перший із нової серії", став справжнім святом. "Діти півдня" досі не пригадували такого марнотратства.
На акаціях при вході було повішено два паперових ліхтарі, у вітальні, оздобленій світильником, запалили понад тридцять свічок; дзеркал у вітальні не було, але Маду так навощив і натер підлогу задля свята, що вона виблискувала, як ковзанка, і була так само слизька та небезпечна для пересування.
Натирач підлоги Маду перевершив самого себе. Про нього мушу сказати, що Моронваль сам не знав, яку віднести негреняті роль на цьому вечорі.
Залишити хлопчика в становищі служника чи на один день повернути йому титул королевича і попередню велич? Більше хотілося останнього. Але хто тоді носитиме підноси, доповідатиме про прибуття гостей і заводитиме їх до зали?
Чорношкірий Маду в цій ролі був неоціненним, та й хто його міг замінити? Інші вихованці мали в Парижі опікунів, яким така метода виховання їхніх підопічних могла здатися безцеремонною! Зрештою було вирішено, що на вечорі обійдуться й без царської особи, без його королівської високості.
З восьмої вечора "діти півдня" повсідалися на лавах, і білявий чуб маленького де Барансі аж світився на темному тлі смаглявих вихованців пансіону.
Моронваль розіслав цілу паку запрошень у літературні й артистичні кола, принаймні туди, куди мав доступ сам, і з усіх закутків Парижа в гімназію посунули ватаги нездар, що мали себе за митців, письменників і архітекторів.
Прибували вони цілими гуртами; жалюгідні, змерзлі, посинілі від холоду приїздили з надр Монпарнасу й Терн на імперіалах омнібусів; усі в заношеному одязі, але поважно випростані, нікому не відомі, але обдаровані, вони повибиралися із мороку, в якому животіли, гнані бажанням показатися на людях, щось продекламувати, щось проспівати, аби довести собі, що вони іще живуть. А опісля, хапнувши чистого повітря, глипнувши на небо, вдовольнившись видимістю слави й успіху, вони повернуться у свій сумний барліг, зачерпнувши сили, щоб животіти далі.
Бо вони й справді були з породи зародкових, ледь живих недорозвинених створінь, схожих на мешканців морських глибин: то І не тварини, бо не рухаються, і не квіти, бо не пахнуть.
Там траплялися філософи, більші за Лейбніца, але народжені глухонімими – вони висловлювали свої глибокі міркування тільки на мигах та недорікуватим муканням. Були художники, що прагнули створити щось величне, але так по-чудернацькому малювали стільці з покривленими ніжками, дерева із покрученим корінням, що на всіх їхніх полотнах, здавалося, був намальований якщо не землетрус, то корабельний кубрик під час шторму. З'явилися і музиканти – майстри небачених музичних інструментів, вчені на кшталт доктора Гірша, у яких голови напхано всіляким мотлохом, серед якого не знайдеш нічого путнього через безладдя й порохняву, а також тому, що все там поламане, побите, розрізнене й ні на що не придатне.
Всі вони справляли сумне і жалюгідне враження, і якщо їхні надмірні претензії, такі самі химерні, як і їхні зачіски, їхня пиха, їхні чудернацтва викликали сміх, то їхня обшарпаність навіювала мимовільне співчуття до цих сп'янілих від ілюзій людей з очима, що блищали, як у хворих лихоманкою, із змарнілими обличчями, на яких, гинучи, лишили глибокі зморшки і розбиті мрії, і втрачені надії.
А поруч з ними можна було бачити й інших, – тих, хто, вважаючи служіння музам надто обтяжливим, надто невдячним, надто безплідним; здобувши засоби до існування найнесподіванішим чином, до того ж надто далеким від їхніх схильностей, – наприклад, поет-лірик, котрий тримав контору по найму служників чоловічої статі, скульптор, що виступав агентом по продажу шампанських вин, скрипаль, який служив у газовій компанії.
Ще інші, найменш гідні поваги, жили коштом своїх жінок, які гнули спини, аби утримувати їхнє геніальне неробство. Ці поприходили з дружинами, і на мужніх, але зів'ялих обличчях бідолашних подруг отих невдах було написано, чого їм коштує жити з такими "геніями". Горді тим, що; їм дозволено з'явитися разом з чоловіками, ці страдниці поглядали на них із материнською усмішкою, ніби хотіли сказати: "Ось мій витвір!.." І справді, їм було чим пишатися, – усе те "панство" аж пашіло здоров'ям.
Додайте до процесії кілька літературних мумій, салонних байкарів-віршомазів, дідуганів, що вважали себе послідовниками атенеїв, пританеїв або членами Товариства сприяння мистецтву, котрі завжди охочі до таких зборищ. А серед них – третьорядні статисти, безликі особи: – чолов'яга, що завжди мовчав як риба, але вважався дуже глибокодумним, бо читав Прудона; ще один, якого привів сюди Гірш і якого звали "небожем Барцеліуса",– йому й справді нічим було похвалитися, крім як покревністю з цим знаменитим шведським ученим: на ньому було написано, що він винятковий телепень; або ж комедіанта in partibus[1] на ім'я Делобель, який – ходили чутки – мав намір відкрити власний театр.
І звичайно ж – постійні співтрапезники дому, троє учителів: у вихідному костюмі Лабассендр, що час від часу перевіряв низьким "Беу! Беу!" свій голос, який мав послужити йому під час літературного вечора; причесаний, як херувим, завитий і напомаджений д'Аржантон, красень д'Аржантон у світлих рукавичках – неприступний, величний, як і належить генію.
Моронваль стояв біля входу до вітальні і зустрічав запрошених, неуважно тиснув їм руки: він був дуже стурбований, бачачи, що час уже пізній, а графиня – так нарекли тут Іду де Барансі – досі ще не приїхала.
Занепокоєне чекання витало над головами присутніх. Всідаючись по кутках, гості перешіптувались. Низенька пані Моронваль переходила від одних гостей до других, люб'язно примовляла: "Ми ще не починаємо... Чекаємо графиню". І в її виразних устах слово "графиня" звучало вкрай таємниче, урочисто і вишукано. А кожен з присутніх, аби показати свою поінформованість, пошепки передавав далі: "Графиню чекають..."
Широко розкрита фісгармонія, що усміхалася всіма клавішами, мов велетенська щелепа; учні, що сиділи в один ряд попід стіною; накритий зеленим сукном столик, що височів на помості зловісно й погрозливо, як гільйотина вдосвіта; лампа з абажуром; склянка підсолодженої води; пап Моронваль, засупонений у білий жилет, і пані Моронваль, вроджена Декостер, що зашарілася, як варений рак, від хвилювань цього прийому; задубілий на вітрі біля воріт Маду-Гезо, – усе, так, усе чекало графиню.
Та все ж, оскільки вона аж надто затримувалась, а у вітальні було дуже холодно, д'Аржантон погодився продекламувати "Кредо кохання", хоча присутні уже чули про нього щонайменше разів п'ять чи шість.
Він став перед каміном і так високо закинув голову Із зачесаним назад довгим чубом, ніби читав свій пишномовний низькопробний вірш ліпним прикрасам на стелі; читав бундючно й вульгарно, роблячи паузи в найкращих, на його думку, місцях, аби дозволити аудиторії гучними криками вшанувати їхнього автора і виконавця.
Бог свідок – графомани і нездари не шкодують взаємних похвал.
– Нечувано!..
– Божественно!..
– Вражаюче!..
– Справжній Гюго, але сучасніший!..
І ще найдивніша оцінка:
– Запальний Гете!
Не зморгнувши оком, пришпорений надмірним славослів'ям, поет владно звів руку і читав далі:
Тож хай глумиться з мене натовп,
Я вірую в кохання, як у Бога...
Вона ввійшла.
Співець кохання, що дивився, як і досі, вгору, навіть не помітив її.