Політ був короткий, але дорогою нас добряче трусило. На підльоті до Мурманська пілот оголосив щось російською. Пасажир, який розмовляв англійською, пояснив мені, що через якісь неполадки в міському аеропорту літак сяде на невеликому військовому аеродромі за півтори години їзди від Мурманська.
Коли літак зайшов на посадку, я з полегшенням зітхнув, але розслаблятися було рано: посадкова смуга була такою нерівною, а приземлення таким жорстким, що, здавалося, у літака ось-ось відвалиться шасі.
Залишивши це диво техніки о пів на шосту ранку, я відчув себе зовсім виснаженим. Скупе північне сонце висіло низько над горизонтом. На військовому аеродромі не було терміналу: лише невелика, схожа на склад, будівля та стоянка. На щастя, керівник тралового флоту Юрій Прутков особисто приїхав мене зустріти. Ірина, серйозна сильно нафарбована довгонога білявка, стояла поруч. Прутков здавався вилитою копією директора "Автосану" — років під шістдесят, широкоплечий, руку стискав немов лещатами. Ми з ним розмістилися на задньому сидінні службового автомобіля, а Ірина сіла попереду й повернулася до нас напівбоком, щоб перекладати. Водій віз нас пустельною тундрою, що нагадала мені поверхню Місяця. Через півтори години ми прибули до Мурманська.
Мене висадили біля "Арктики", найкращого готелю міста. Я зареєструвався й пішов у номер. У ванній кімнаті стояв стійкий запах сечі, сидіння на унітазі не було, а від керамічної раковини було відколото кілька шматків. Через розбите вікно могли вільно залітати комарі велетенського розміру. На вікні не було штор, щоб затемнити сонце, що ледь почало сходити. Грудкуватий продавлений матрац, схоже, не змінювали чверть століття. Я навіть не став розпаковувати речі, думаючи тільки про те, як би мені скоріше звідси вибратися.
Прутков повернувся за кілька годин й повіз мене в доки на оглядову екскурсію флотом. Ми піднялися на один траулер іржавим трапом. Це був величезний завод завдовжки понад сто метрів, здатний виходити в океан й вмістити тисячі тонн риби та льоду. Команда траулера налічувала понад сто осіб. Коли ми спустилися на нижню палубу, мене накрив огидний запах тухлої риби, яким тут було просякнуте все повітря. Мене весь час нудило, а Прутков продовжував говорити. Здавалося, йому хоч би що. Мені стало шкода бідолах, змушених по пів року без вихідних працювати на цих суднах.
Хвилин двадцять ми ходили кораблем, а потім попрямували в контору компанії на вулиці Траловій, 12. Будівля і внутрішні приміщення були такими ж старезними, як і судна, хіба що рибою тут не тхнуло. Тьмяне зелене освітлення в коридорі, стіни приймальні, що мали такий вигляд, ніби їх не фарбували років тридцять, створювали гнітюче враження. Але варто було нам всістися за чашкою гарячого чаю й розпочати обговорення фінансового становища компанії, як мої відчуття стали змінюватися.
— Скажіть, пане Прутков, скільки коштує такий корабель? — запитав я. Ірина перекладала.
— Ми придбали їх новими на корабельні в Східній Німеччині за ціною двадцять мільйонів доларів США, — відповів він.
— Скільки їх у вас?
— Приблизно сотня.
— І скільки їм років?
— У середньому сім.
Я швидко прикинув, що флот із сотні кораблів по двадцять мільйонів коштує приблизно два мільярди доларів; з урахуванням зносу й амортизації його поточна ринкова вартість — мільярд.
Подиву моєму не було меж. Нас найняли для того, щоб допомогти керівництву компанії вирішити, чи варто їм купувати п'ятдесят один відсоток флоту за два з половиною мільйони доларів — таке право їм надала приватизація. Усього за два з половиною мільйони! За половину пакета акцій флоту загальною вартістю понад мільярд! Це було таке легке завдання! Я не міг зрозуміти, навіщо їм знадобилося, щоб за них її вирішував хтось інший. Я подумав, що й сам не проти приєднатися до купівлі цього контрольного пакета акцій.
Розмовляючи з Прутковим, я відчував приплив знайомого хвилювання — як тоді, у Польщі, коли побачив десятикратний прибуток за акціями. "Така висока потенційна прибутковість — це аномалія Мурманського тралового флоту чи це відбувається по всій Росії? — замислився я. — Якщо такі речі відбуваються скрізь, то як мені взяти участь у цьому?"
Спочатку я планував повернутися до Лондона вже наступного дня, але відкриття так захопило мене, що натомість я купив квиток в один кінець до Москви. Я мав з'ясувати, невже акції інших російських компаній такі самі дешеві, як ці. А в Лондоні все одно ніхто не помітить моєї відсутності — багато хто навіть не підозрював про моє існування.
Прибувши до Москви й отримавши багаж, я насамперед купив у кіоску аеропорту невеликий англомовний телефонний довідник організацій. У Москві я був уперше, тут у мене не було знайомих, і я жодного слова не розумів російською. Біля виходу з аеропорту я спіймав таксі й пояснив, що мені потрібно в готель "Метрополь" недалеко від Красної площі (я був для водія легкою здобиччю; пізніше я дізнався, що він узяв з мене вчетверо більше за звичайну вартість такого проїзду). Ми потрапили у затор на широкому, як футбольне поле, Ленінградському проспекті. Таксі повільно повзло повз сотні однакових радянських будівель і рекламних щитів компаній з важкими для вимови назвами.
Через дві години ми під'їхали до "Метрополю" навпроти Большого театру. Діставшись свого номера, я зателефонував лондонському знайомому, який до цього працював у Москві. Той порекомендував мені водія та перекладача — вони брали за свої послуги по п'ятдесят доларів на день. Наступного ранку я відкрив телефонний довідник і почав телефонувати всім, з ким можна обговорити російську приватизаційну програму. У результаті мені вдалося зустрітися зі співробітниками посольства США, аудиторами компанії "Ернст енд Янг", молодшим службовцем Державного комітету з управління майном, колегою-випускником Стенфорду, який працював у компанії "Амерікан експрес" тощо. За чотири дні я провів тридцять зустрічей та за розрізненими фрагментами склав уявлення про процес приватизації в країні.
Я з'ясував, що, переходячи від комунізму до капіталізму, російський уряд вирішив роздати народу більшу частину державної власності. Це відбувалося по-різному, але найпримітнішою виявилася програма ваучерної приватизації. У межах цієї програми уряд видав кожному громадянину країни (а це приблизно 150 мільйонів осіб) по одному приватизаційному чеку. Ці чеки можна було обміняти на акції на підприємствах, які становили приблизно 30 відсотків російської економіки.
Загальна ринкова вартість 150 мільйонів ваучерів за ціною двадцять доларів за штуку становила три мільярди доларів. Оскільки всі чеки можна було обміняти на 30 відсотків російської економіки, виходило, що всю економіку оцінювали лише у десять мільярдів доларів. Це було вшестеро менше ніж вартість однієї американської торговельної мережі "Волмарт"!
Якщо подивитися ретельно, то в Росії було зосереджено 24% світових запасів природного газу, 9% світової нафти, країна виробляла 6,6% світової сталі. І ці неймовірні скарби були виставлені на продаж лише за десять мільярдів доларів!
Дивним було ще й те, що ваучери міг без обмежень придбати будь-хто: хоч я, хоч "Саломон", хоч будь-який інший спраглий. Якщо мої польські інвестиції можна було вважати прибутковими, то тут відбувалося щось просто неймовірне.
Я повернувся до Лондона одержимим ідеєю інвестицій у Росію. Я хотів розповісти всім у "Саломоні", що в Росії майже безплатно роздають гроші праворуч і ліворуч. Спочатку я пішов зі своїм відкриттям до одного працівника інвестиційно-банківського відділу Східної Європи. Але той замість того, щоб привітати мене, лише похмуро запитав, які там передбачені комісійні за банківські послуги. "Комісійні? Це він серйозно? Та кому потрібні комісійні, коли в потенціалі йдеться про стократний дохід?" — обурювався я.
Потім я зайшов у відділ управління інвестиціями, очікуючи, що тут мене точно приймуть з ентузіазмом, адже йшлося про надфантастичну інвестиційну можливість, яку тільки можна собі уявити. Але на мене подивилися так, ніби я пропонував інвестиції компанії на Марсі.
Потім я вирушив до трейдерів із відділу ринків, що розвиваються, але й ті запитально дивилися на мене, а один пробурчав: "А які обсяги продажів цих ваучерів, і яка там різниця між ціною купівлі та продажу?" — "Що-що? Та до чого тут це, один там відсоток чи десять? Я ж говорю про можливість отримати десять тисяч відсотків!"
Ніхто в "Саломоні" не був готовий попрощатися зі стереотипами. Якби я був досвідченішим і проникливішим, мені б, можливо, вдалося подолати їхню короткозорість, але не тоді. Політик з мене був нікчемний. Я кілька тижнів довбав усіх підряд своєю ідеєю, сподіваючись рано чи пізно хоч до когось достукатися.
Результат виявився прямо протилежним. Я завдав непоправної шкоди своїй репутації в "Саломон Бразерс" і став предметом глузувань для працівників. Ніхто не хотів мати справу з "недоумком, який ніяк не заткнеться про свою Росію". Навіть ті молодші співробітники, з якими раніше спілкувався, перестали запрошувати мене на обід або в бар після роботи.
Минав жовтень 1993 року. Тоді я вже рік пропрацював у "Саломон Бразерс", але заробив для компанії лише ті мурманські п'ятдесят тисяч доларів, а отже, мене могли звільнити будь-якої миті. Й ось одного разу, поки я вкотре безвихідно розмірковував про звільнення, що було не за горами, задзвонив телефон. Судячи з номера, телефонували з Нью-Йорка. Номер — 2723 — мені був невідомий. Я взяв слухавку. Американець на іншому кінці дроту говорив з помітним акцентом, розтягуючи слова, як судовий пристав із південно-східного штату Джорджія.
— Добрий день. Це Білл Браудер?
— Так. Хто говорить?
— Мене звати Боббі Людвіг. Чув, у тебе там якась цікава історія з Росією.
— Правильно, так і є. А ви працюєте в нашій компанії? — поцікавився я. Я не чув цього імені раніше й намагався збагнути, хто б це міг бути.
— Ага, у нью-йоркському відділенні. Було б непогано, якби ти приїхав і розповів мені про свої задуми. Чи надаси мені таку послугу?
— М-м, звісно. Я перегляну розклад зустрічей і тоді зателефоную вам.
— Гаразд.
Поклавши слухавку, я одразу зв'язався зі знайомим з відділу ринків, що розвиваються, який раніше працював у Нью-Йорку, і запитав, що за особистість цей Людвіг.
— Боббі Людвіг? — перепитав він таким тоном, ніби розмовляє зі школярем, який не знає елементарних речей.