Поки генерал був на фронті, нестачі в польових судах не відчувалося.
Так, як хтось регулярно кожного дня мусить зіграти партію в шахи, в більярд або "мар'яж", так цей знаменитий генерал щоденно влаштовував польові суди, головував там і проголошував дуже поважно і радо шах і мат обвинуваченому.
Людина сентиментальна написала б, що цей генерал мав на своєму сумлінні десятки людських жертв, особливо на сході, де він боровся, як говорив, з великоросійською агітацією поміж галицькими українцями. З його позицій, проте, не можемо сказати, що він взагалі мав когось на сумлінні.
На таке він не хворів. Коли за його наказом вішали вчителя, вчительку, православного священика або цілу родину на підставі вироку його польового суду, генерал так само спокійно повертався до своєї канцелярії, як повертається з шинку додому завзятий гравець у "мар'яж" і думає про те, як йому дали "флек", як він дав "ре", а вони "супре", він "туті", а вони "боти", як він виграв і набрав сто сім.
Він вважав вішання чимось звичайним і природним, свого роду хлібом щоденним, і при вироках досить часто забував про найяснішого монарха і вже навіть не говорив: "Іменем його величності вас засуджено на шибеницю", — а просто заявляв:
"Я вас засуджую".
Іноді він знаходив у вішанні й комічні сторони, про що одного разу написав навіть своїй дружині у Відень:
"...або, наприклад, моя люба, ти не можеш собі уявити, як я минулого разу насміявся. Кілька днів тому я засудив одного вчителя за шпигунство. Є тут у мене один дуже вправний фельдфебель, він їх усіх вішає. Має вже солідну практику, і це для нього свого роду спорт. Я вже був у своєму наметі, коли після вироку до мене прийшов той фельдфебель і питає, де повісити цього вчителя. Я кажу: на найближчому дереві. А тепер уяви собі весь комізм цієї ситуації. Ми були посеред степу, де, куди не глянь, нічого, крім трави, не побачиш. На цілі милі — жодного деревця. Але наказ є наказ. Тому фельдфебель узяв конвой і вчителя й поїхав шукати дерево. Повернулися аж увечері, і той учитель з ними. Фельдфебель прийшов до мене й знову питає: "На чому ж повісити цього типа?" Я його вилаяв, адже мій наказ був ясний: на найближчому дереві. Він сказав, що вранці спробує це зробити. Але на світанку прийшов до мене увесь блідий і доповів, що той учитель вночі зник. Мені це видалося дуже смішним, і я простив усім, хто біля нього вартував, а на додачу мені вдався дотепний жарт, чи не пішов, мовляв, той учитель сам шукати дерева для себе. Як бачиш, моя дорога, ми тут зовсім не
нудимося. Скажи малому Вільгельмикові, що тато його цілує і незабаром надішле йому живого росіянина, і Вільгельмик їздитиме на ньому, як на коникові. Ще, моя дорога, пригадую один кумедний випадок. Недавно ми повісили одного єврея за шпигунство. Цей халамидник зустрівся нам на дорозі, хоч йому там не було чого робити. Він виправдувався, буцімто продає сигарети. Так от, він уже висів, але лише кілька секунд, бо мотузок урвався й він упав на землю, але зразу ж очухався й почав до мене кричати: "Пане генерале, я йду додому, ви мене вже повісили, а, згідно з законом, не можна двічі вішати за одну провину". Я зареготав, — і ми того єврея відпустили. У нас, моя люба, весело..."
Коли генерала Фінка призначили комендантом гарнізону фортеці Перемишль, йому вже не так часто траплялася нагода влаштовувати такі вистави. Тому він з великою радістю вхопився за випадок із Швейком.
Отак Швейк опинився перед цим тигром, який сидів у першому ряду за довгим столом, курив сигарету за сигаретою і наказував перекладати свідчення Швейка, схвально притакуючи при цьому головою. Майор запропонував телеграфом запитати бригаду, щоб вияснити, де зараз перебуває одинадцята маршова рота дев'яносто першого полку, до якої, згідно зі своїми зізнаннями, належить обвинувачений.
Генерал виступив проти й заявив, що це затримає швидкість рішення польового суду і зведе нанівець суть цього заходу. Адже у них є цілковите зізнання підсудного в тому, що він переодягся в російську форму, і, крім того, ще одне дуже важливе свідчення, згідно з яким обвинувачений був у Києві. Генерал наполягав на тому, щоб піти на нараду, винести вирок і негайно його виконати.
Але майор уперся на своєму: треба спершу з'ясувати, хто такий обвинувачений, бо це дуже серйозна політична справа. Установивши особу заарештованого, можна докопатися до його зв'язків з колишніми товаришами з його колишньої частини.
Майор був романтик-мрійник. Він говорив, що треба знайти якісь певні нитки, що засудити одного чоловіка мало. Вирок — це лише остаточний наслідок певного слідства, яке поєднує нитки, а ці нитки... Він уже не міг виплутатися з цих ниток, але його добре розуміли й схвально кивали головами, навіть сам пан генерал, якому ці нитки дуже сподобалися. Він уявив собі, як на тих майорових нитках висять нові польові суди. Тому він більше вже не протестував проти того, щоб з'ясувати в бригаді, чи справді Швейк належить до дев'яносто першого полку й коли та під час яких операцій одинадцятої маршової роти він перейшов до росіян.
Швейк протягом усіх дебатів стояв під баґнетами в коридорі. Потім його знову привели до залу суду й ще раз запитали, якого він, власне, полку. Після цього його перевели до гарнізонної тюрми.
* * *
Повернувшись після невдалого польового суду додому, генерал Фінк ліг на дивані й почав роздумувати, як би прискорити всю цю процедуру.
Він був твердо переконаний, що відповідь надійде швидко, проте все ж таки це буде не та швидкість, якою відзначалися його суди, бо треба ще врахувати духовне напучення засудженого, а це затримає виконання вироку на цілих дві години.
"Та, власне, це все одно, — подумав генерал Фінк, — ми можемо дати йому духовне напучення ще перед вироком, до одержання відомостей з бригади. Так чи так — однаково висітиме".
Генерал Фінк наказав покликати до себе фельдкурата Мартінця.
Це був нещасний законовчитель, капелан, звідкілясь із Моравії. Раніше він підлягав такому розпусному священикові, що вирішив за краще піти в армію.
Посправжньому побожна людина, він з жалем у серці згадував свого плебана, який поволі, але несхибно йде назустріч своїй загибелі — й немає йому порятунку.
Згадував, як цей плебан жлуктав сливовицю, мов воду, і як одного разу хотів силоміць увіпхнути йому до ліжка якусь волоцюгу циганку. Він здибав її десь за селом, коли, петляючи ногами, повертався з ґуральні.
Фельдкурат Мартінець сподівався, що, несучи духовну розраду пораненим, які вмирали на полі бою, спокутує й гріхи свого непутящого плебана, який уночі, повертаючись додому, вічно будив його й казав: "Єнічку, Єнічку! Пухка дівка — це моє життя".
Але надії Мартінця не справдилися. Його перекидали з гарнізону в гарнізон, де він взагалі не мав інших обов'язків, як тільки раз на два тижні в гарнізонному костьолі перед відправою виголошувати солдатам проповіді й переборювати спокуси Офіцерського клубу. Там провадилися такі розмови, в порівнянні з якими всі пухкі дівки його плебана були невинною молитвою до ангела-охоронця.
Звичайно його викликали до генерала Фінка під час великих операцій на фронті, коли треба було відсвяткувати нову перемогу австрійської армії. Тоді генерал Фінк з таким самим захопленням влаштовував урочисті польові відправи, як і польові суди.
Потвора Фінк був таким завзятим австрійським патріотом, що ніколи не молився за перемогу німецької або турецької зброї. Коли німці одержували перемогу над французами або англійцями, біля вівтаря панувало мовчання.
Але кожний дрібний успіх австрійського розвідувального патруля в сутичці з російськими передовими постами штаб роздмухував, немов величезну мильну баньку, до розмірів перемоги над цілим корпусом. Це служило генералові Фінкові приводом для урочистих відправ, і в нещасного фельдкурата Мартінця склалося враження, що генерал Фінк є водночас і головою католицької церкви в Перемишлі.
Генерал Фінк сам установлював церемоніал відправ, йому хотілося з такої нагоди влаштувати пишні відправи, як на свято тіла божого, — з восьмиденкою.
Він мав звичку після піднесення святих дарів під час служби божої скакати верхи на коні на плац, аж під вівтар, і тричі вигукувати: "Ура, ура, ура!"
Фельдкурат Мартінець, душа побожна і праведна, один з тих небагатьох, хто ще вірив у господа бога, не любив ходити до генерала Фінка.
Комендант гарнізону Фінк насамперед інструктував фельдкурата, потім незмінно наказував налити йому чогось міцненького і аж тоді починав розповідати йому найновіші анекдоти з найдурніших книжечок, які видавав спеціально для армії гумористичний журнал "Lustige Blatter".
У нього була ціла бібліотека таких книжечок з дурними назвами, на зразок: "Гумор у ранці, для очей і вух", "Гінденбурґові анекдоти", "Пнденбурґ у дзеркалі гумору", "Другий ранець гумору, наповнив Фелікс Шлемпер", "З нашої гуляшевої гармати", "Соковиті гранатні осколки з окопів", або такі нісенітниці, як "Під двоголовим орлом", "Віденський шніцель з імператорсько-королівської польової кухні, підігрів Артур Локеш". Інколи він співав йому веселих пісень із збірки "Wir mussen siegen" 1, а водночас безнастанно підливав чогось міцного і змушував фельдкурата Мартінця пити й горлати разом з ним. Потім починав сороміцькі розмови, під час яких фельдкурат Мартінець із смутком у серці згадував свого плебана, бо той ні в чому не поступався генералові Фінкові, якщо йшлося про масні слова.
1 "Ми мусимо перемогти" (нім.).
Фельдкурат Мартінець із жахом помічав, що чим частіше він ходить до генерала Фінка, тим нижче скочується морально. Нещасному поступово почали подобатися лікери, які він пив у генерала, та й генеральські розмови вже припадали до вподоби.
Він малював в уяві розпусні сценки, а заради контушівки, горобинівки й старого вина в обліплених павутинням пляшках, що ними частував його генерал Фінк, фельдкурат забував про бога, і поміж рядками в молитовнику в нього танцювали дівчатка з генералових оповідань. Відраза до відвідувань генерала потроху зникала.
Генерал полюбив фельдкурата Мартінця, який спочатку виступав, неначе якийсь святий Ігнацій Лойола, та поволі пристосовувався до генеральського оточення.
Одного разу генерал покликав до себе двох сестричок з польового лазарету.