Ґоцці у Флоренції;
2) рекомендаційний лист до графа Монте-Крісто, який за моїм дорученням виплатить вам сорок вісім тисяч франків.
З'явіться до графа 26 травня о сьомій годині вечора.
Панотець Бузоні".
– Так і є!
– Що значить "так і є"? Що ви маєте на увазі? – запитав майор.
– Що отримав майже такого самого листа.
– Ви?
– Так, я.
– Від абата Бузоні?
– Ні.
– А від кого?
– Від одного англійця, такого собі лорда Вілмора, який прозиває себе Синдбад-Мореплавець.
– І якого ви знаєте не більше, ніж я панотця Бузоні?
– Ні, я більш обізнаний, ніж ви.
– Ви з ним бачилися?
– Авжеж, один раз.
– Де?
– Не можу вам цього сказати, а то ви знали б тоді стільки ж, як і я, а це зайве.
– І що ж у тому листі було?
– Ось прочитайте.
– "Ви вбогі, будучина ваша непевна. Хочете здобути шляхетне ім'я, бути вільним і багатим?"
– А нехай йому, – розгойдуючись на закаблуках, сказав Андреа, – наче про це питають!
"Сідайте у поштовий ридван, що буде чекати вас біля виїзду з Ніцци, коло Генуезької брами. Прямуйте через Турин, Шамбері й Пон-де-Бовуазен. З'явіться до графа Монте-Крісто, Єлисейські Поля, 30, 26 травня о сьомій годині вечора, і запитайте у нього про вашого батька.
Ви син маркіза Бартоломео Кавальканті й маркізи Олівії Корсінарі, як це засвідчують папери, які передасть вам маркіз і які дозволять вам з'явитися під цим ім'ям у паризькому світі.
Що ж до вашого становища, то річний прибуток у вигляді п'ятдесяти тисяч ліврів дозволить вам гідно його підтримувати.
Сюди додаю чек на п'ять тисяч ліврів, виписаний на банк п. Ферреа в Ніцці, і рекомендаційний лист до графа Монте-Крісто, якому я доручив потурбуватися про ваші потреби.
Синдбад-Мореплавець".
– Незлецько! – сказав майор.
– Еге?
– Ви бачили графа?
– Я допіру від нього.
– І він підтвердив те, що написане в листі?
– Цілком.
– Ви щось у цім тямите?
– Як по правді, то ні.
– Тут когось шиють у дурні.
– Принаймні не нас із вами?
– Та ні, звісно.
– Ну, тоді...
– Та нам хіба не все одно?
– Оце я і хотів сказати: зіграємо нашу роль до краю й узгоджено.
– Гаразд, і побачите, що я гідний бути вашим партнером.
– Я й на мить не сумнівався в цім, любий батеньку.
– Це велика честь для мене, любий синку.
Цієї миті до вітальні ввійшов граф Монте-Крісто. Почувши його ходу, співрозмовники мерщій обнялися, і так їх він і застав.
– То що, маркізе? – запитав граф Монте-Крісто. – Бачу, ви задоволені вашим сином?
– Ох, пане графе, така радість мене пойняла, що я сам не свій.
– А ви, юначе?
– Ох, пане графе, я шаленію з радості.
– Щасливий батько! Щаслива дитина! – сказав граф Монте-Крісто.
– Одне мене засмучує, – сказав майор, – необхідність так швидко покинути Париж.
– Проте, любий пане Кавальканті, – сказав граф Монте-Крісто, – сподіваюся, ви не поїдете, не давши мені можливості познайомити вас із деякими людьми?
– Я весь до послуг вашої ясновельможності, – сказав майор.
– Тепер, юначе, можете сповідатися.
– Кому?
– А вашому батькові, скажіть йому, в якому стані ваші грошові справи.
– Нехай їм усячина! – вигукнув Андреа. – Ви зачепили болюче місце.
– Чуєте, пане майоре? – запитав граф Монте-Крісто.
– Авжеж, чую.
– Так, але чи розумієте ви?
– Дуже добре розумію.
– Він каже, що йому потрібні гроші, цей любий хлопчина.
– І що я повинен учинити?
– Дати їх йому.
– Я?
– Так, ви.
Граф Монте-Крісто став поміж ними.
– Візьміть, – сказав він Андреа, тицьнувши йому в руку жмут банкнотів.
– Що це?
– Відповідь вашого батька.
– Мого батька?
– Авжеж. Адже ви натякнули йому, що вам потрібні гроші?
– Так. Та й що?
– Та й ось вони. Він доручив мені передати вам оце.
– За рахунок моїх прибутків?
– Ні, на поточні видатки.
– Любий, любий татусь!
– Цитьте! – сказав граф Монте-Крісто. – Ви ж бачите, що він не хоче, щоб я казав, що це від нього.
– Я дуже ціную його делікатність, – сказав Андреа, ховаючи гроші в кишеню.
– Гаразд, – сказав граф Монте-Крісто, – а тепер ідіть!
– А коли ми матимемо за честь знову побачитися з вашою ясновельможністю? – запитав Кавальканті.
– Еге ж, і справді, – вкинув Андреа й собі, – коли ми матимемо таку честь?
– Якщо хочете, то в суботу... авжеж, чудово... у суботу, так. У мене на віллі в Отеї, вулиця Фонтен, двадцять вісім, буде обідати декілька душ, і поміж ними пан Данґляр, ваш банкір. Я вас із ним познайомлю, треба ж йому знати вас обох, якщо вже він буде виплачувати вам гроші.
– У парадній формі? – запитав тихо майор.
– У парадній формі: мундир, ордени, короткі штани.
– А я? – запитав Андреа.
– Ви геть просто: чорні штани, лаковані черевики, біла камізелька, чорний або блакитний фрак, довга краватка; одіж замовте в Блена або Вероніка. Якщо не знаєте їхніх адрес, Батістен вам скаже. Що простіше ви будете вбрані, при вашому багатстві, то ліпше буде. Як будете купувати коней, зверніться до Деведе, а ридван замовте в Батіста.
– О котрій годині ми маємо з'явитися? – запитав Андреа.
– Десь о пів на сьому.
– Гаразд, – сказав майор і взяв капелюха.
Обидва Кавальканті вклонилися і пішли собі.
Граф Монте-Крісто підійшов до вікна і став дивитися, як вони йдуть двориськом, узявшись попід руки.
– Ох і негідники обоє! – сказав він. – Так шкода, що це не насправді батько й син!
Якусь хвилю він стояв, поринувши в похмурі думи.
– Подамся до Моррелів, – сказав він. – Здається, відраза діймає мене ще дужче, ніж ненависть.
XIX. Город з Люцерною
А тепер повернімося в той город, що межує з маєтком пана де Вільфора, і біля огорожі, що потонула в каштановому галуззі, знову зустрінемо наших знайомців.
Максимільян цього разу прийшов перший. Це він притулився лицем до огорожі й пильнує, чи не промайне у глибині саду знайома тінь, чи не зашурхотить під єдвабним черевичком пісок на алеї.
Аж пролунали кроки, та замість однієї тіні з'явилися дві. Валентина запізнилася через візит пані Данґляр та Ежені, що тривав довше за ту годину, коли вона мала прийти на побачення. Тоді, щоб не пропустити його, Валентина запропонувала панні Данґляр пройти садом, щоб показати Максимільянові, що вона не винна у тій затримці.
Максимільян так і втямив, зі швидкістю інтуїції, що притаманна закоханим, і йому стало легше на душі. Крім того, хоч і не наближаючись на ту відстань, коли вже чутно голос, Валентина скеровувала свою ходу так, щоб Моррель весь час міг бачити її, і щоразу, як вона проходила повз нього, погляд, що його вона непомітно для супутниці кидала до брами, казав йому: "Потерпіть, друже мій, ви ж бачите, що я не винна".
І Максимільян терпів, захоплюючись тим контрастом, що був поміж тими двома дівчатами: білявка з млосним поглядом, гнучка, мов та верба, і чорнявка з гордовитим поглядом, струнка мов тополя; звісно ж, усі переваги, як гадав собі Моррель, були за Валентиною.
Погулявши трохи, дівчата пішли собі, і Максимільян утямив, що візит пані Данґляр добіг краю.
І справді, за хвилю Валентина повернулася вже сама. Остерігаючись, щоб хтось не підглядав за її поверненням, вона ішла помалу і, замість того, щоб просто підійти до брами, сіла на лаві, немовби несамохіть озирнувши кущі і зазирнувши у всі алеї. Уживши тих заходів безпеки, вона підбігла до брами.
– Валентино! – озвався голос із-за огорожі.
– Добридень, Максимільяне. Я змусила вас чекати, але ж ви бачили, чому так воно сталося.
– Авжеж, я впізнав панну Данґляр – не думав я, що ви такі друзі з нею.
– А хто вам сказав, що ми друзі?
– Ніхто, але мені воно здалося з того, як ви гуляли попід руки, як балакали, наче шкільні подруги, що діляться своїми таємницями.
– Ми справді балакали щиро, – відказала Валентина, – вона зізналася мені, що їй не хочеться виходити заміж за пана де Морсера, а я їй сказала, яким лихом стане для мене шлюб із паном Д'Епіне.
– Люба Валентино!
– Тим-то вам і здалося, ніби ми з Ежені близькі подруги, – провадила дівчина. – Адже кажучи про того, кого я не кохаю, я думала про чоловіка, якого кохаю.
– Яка ж ви хороша, Валентино, і як багато у вас того, чого ніколи не буде в панни Данґляр, отого невимовного чару, який для дівчини те саме, що пахощі для квітки і солодкість для плоду, адже квітці й плодові мало самої краси.
– Це вам лишень здається, тому що ви кохаєте мене.
– Ні, Валентино, присягаюся вам. Ось і зараз дивився я на вас обох і, слово честі, хоч і захоплювався вродою панни Данґляр, усе ж таки не розумів, як можна в неї закохатися.
– Це тому що, як ото ви самі кажете, я була тут, і моя присутність робила вас упередженим.
– Ні... але скажіть... питаю тільки з цікавості, що пояснюється моєю думкою про панну Данґляр...
– І, мабуть, несправедливою думкою, хоч я й не знаю, про що йдеться. Коли ви судите нас, бідолашних дівчат, нам нічого розраховувати на поблажливість.
– Можна подумати, як ви балакаєте поміж собою, то дуже справедливі одна до одної!
– Це тому, що наші судження майже завжди бувають упереджені. А що ви хотіли запитати?
– Хіба панна Данґляр когось кохає, що не хоче виходити заміж за пана де Морсера?
– Максимільяне, я вже казала, що Ежені не подруга мені.
– Та ж дівчата діляться таємницями, навіть якщо вони й не подруги, – сказав Максимільян. – Зізнайтеся, адже ви розпитували її про це. Ага, бачу, ви всміхаєтеся!
– Певне, ця огорожа не дуже заважає вам...
– То що ж вона вам сказала?
– Сказала, що нікого не кохає, – відказала Валентина, – що з жахом думає про заміжжя, що понад усе їй хотілося мати вільне і незалежне життя й що вона майже бажає, щоб її батько зазнав руїни, тоді вона зможе стати акторкою, як ото її приятелька Луїза Д'Армії.
– Так отож!
– Та й що з цього? – запитала Валентина.
– Нічого, – усміхнувся Максимільян.
– То чому ж ви усміхаєтеся?
– Ось бачите, ви теж дивитеся сюди, – сказав Максимільян.
– Може, мені відійти?
– Боронь Боже! Поговорімо про вас.
– Правда ваша: нам лишилося десять хвилин.
– Це жахливо! – засмучено вигукнув Максимільян.
– Авжеж, маєте рацію, поганий із мене друг, – сумовито сказала Валентина. – Що за життя у вас через мене, сердешний Максимільяне, а ви ж бо створені для щастя! Повірте, я гірко докоряю собі за це.
– Та чи не все одно, Валентино, адже в цьому моє щастя! Адже це вічне очікування відшкодовують оті п'ять хвилин, які я збуваю з вами, оті кілька слів, що злітають із ваших вуст.