Розмовляючи з офіцером, він несамовито жестикулював. У кожному його реченні згадувалося щось про чеських солдатів.
Другий офіцер відчув у його словах невимовну радість, бо ж майор був певен, що своїм гострим оком виявив одну з тих пташок, про зрадницьку закордонну діяльність яких уже кілька місяців усім командирам військових частин розсилалися засекречені повідомлення. Було встановлено, що деякі втікачі з чеських полків,
забуваючи про свою присягу, вступають у лави російської армії, служать ворогові й виконують для нього шпигунські завдання.
Австрійське міністерство внутрішніх справ ще ходило навпомацки щодо місцеперебування якої-небудь бойової організації, утвореної з утікачів. Воно ще не знало нічого про революційні організації по той бік фронту, і лише в серпні на лінії Сокаль — Мілятин — Бубново командири батальйонів дістали таємні циркуляри про те, що колишній австрійський професор Масарик утік за кордон, де тепер веде протиавстрійську пропаганду. Якийсь дурник у дивізії доповнив цей секретний документ таким наказом: "У випадку затримання — негайно припровадити його до штабу дивізії".
Майор Вольф у цю пору ще не мав і найменшої уяви, що саме для Австрії готують утікачі, які пізніше, зустрічаючись у Києві та в інших місцях, на запитання: "Що ти тут робиш?" — весело відповідали: "Я зрадив найяснішого монарха".
З цих секретних документів він знав лише про існування таких утікачів-шпигунів.
І ось один з них, якого зараз ведуть на гауптвахту, так легко потрапив до нього в пастку. Майор Вольф був до деякої міри честолюбний і уявляв собі, як він дістане подяку й нагороду від вищих інстанцій за свою обережність, пильність і здібності.
Поки дійшли до гауптвахти, майор Вольф уже був переконаний, що питання, хто знає німецьку мову, він поставив навмисне, бо йому зараз же під час перегляду полонених саме цей суб'єкт видався підозрілим.
Офіцер, його супутник, похитував головою і говорив про необхідність повідомити про арешт командування гарнізону для дальшого розслідування і віддання затриманого під військовий суд вищої інстанції. Аж ніяк не годиться допитувати затриманого на гауптвахті, а потім, після гауптвахти, вішати, як то собі уявляє пан майор. Він своє дістане, але законним шляхом, згідно з військовим судовим уставом. Докладний допит перед шибеницею дасть можливість виявити його зв'язки з іншими такими самими негідниками. Хто знає, що при цьому випливе наверх.
Майор Вольф став раптом непоступливий, у ньому пробудилось приховуване досі нице звірство, і він уперто заявив, що повісить утікача-шпигуна зараз же після допиту на свій власний ризик. Зрештою, він може собі це дозволити, бо має впливові знайомства, і йому, власне, все одно нічого за це не буде. Тут — як на фронті.
Коли б шпигуна зловили й викрили безпосередньо на полі бою, його б тут же допитали і негайно повісили. Ніхто б із ним не розводив ніяких церемоній. А зрештою, можливо, пан капітан знає, що в тилу кожен командир, починаючи від капітана і вище, має право вішати всіх підозрілих людей.
Майор Вольф, звичайно, трохи переплутав повноваження військових чинів у справі вішання.
У Східній Галичині чим ближче до фронту, тим більше ці права переходили до нижчих і нижчих чинів, і не раз траплялося, що якийсь капрал, начальник патруля, наказував повісити дванадцятирічного хлопчика, коли той у залишеному пограбованому селі, в зруйнованій хатині, варив картопляне лушпиння і це здалося капралові підозрілим.
Суперечка між капітаном і майором загострювалася.
— Ви не маєте на це права, — схвильовано кричав капітан. — Він піде на шибеницю на підставі законного вироку військового суду.
— Його повісять без вироку, — сичав майор. Швейк, якого вели трохи попереду, чув цікаву розмову від початку до кінця і лише сказав своїм конвоїрам:
— Однаково, що пішки, що за возом. Одного разу в шиночку на Завадільці в Лібені ми сперечалися з приводу того, чи викинути капелюшника Вашака, що завжди заважав на танцях, тільки-но він з'явиться у дверях, чи тоді, коли він замовить собі пива, вип'є і заплатить, чи аж тоді, коли він один раз протанцює. Шинкар запропонував викинути його десь посеред вечірки, коли він щось з'їсть і трохи вип'є. Хай за все заплатить, а тоді вимітається із шинку. І знаєте, що нам цей поганець тоді встругнув? Не прийшов зовсім. Ну, що ви на це скажете?
Обидва вояки, — вони були звідкись із Тіролю, — водночас відповіли:
— Nix bohmisch 1.
— Verstehen sie deutsch? 2 — запитав спокійно Швейк.
— Jawohl! 3 — відповіли обидва, на що Швейк зауважив:
— Це добре, бодай між своїми не загубитеся.
1 Не розуміємо по-чеському (нім.).
2 Ви розумієте по-німецькому? (Нім.)
3 Так! (Нім.)
Так, дружньо розмовляючи, вони дійшли до гауптвахти, де майор Вольф далі вів з капітаном дебати про долю Швейка, а Швейк скромно сидів позаду на лавці.
Нарешті майор Вольф усе ж таки приєднався до погляду капітана, що цього чоловіка мають повісити аж після тривалої процедури з приємною назвою "законний шлях".
Якби Швейка запитали, що він сам про себе думає, він би сказав: "Мені дуже шкода, пане майоре, хоч ви чином і вищий за пана капітана, але пан капітан має рацію. Хто поспішить, людей насмішить. Якось в окружному суді в Празі збожеволів один суддя. Довго ніхто нічого не помічав за ним, аж раптово це виявилося під час розгляду справи за образу честі. Якийсь Знаменачек, зустрівши на вулиці капелана Гортіка, що на уроці закону божого набив його сина по пиці, сказав йому: "Ах ти, дурний осле, ах ти, чорна потворо, побожний йолопе, брудний підсвинку, попівський цапе, ти, осквернителю вчення Христового, лицемірнику і шарлатане в рясі!" Божевільний суддя був дуже побожною людиною. Всі три сестри його служили куховарками в священиків, а він хрестив усіх їхніх дітей. Він так розхвилювався, що зненацька втратив розум і заверещав на підсудного: "Іменем його величності імператора і короля засуджую вас до смертної страти через повішення, без права оскарження вироку. Пане Горачку, — покликав він тюремного наглядача, — візьміть цього пана і повісьте його там, знаєте, де вибивають килими, а потім зайдете сюди, дістанете на пиво!" Пан Знаменачек і той наглядач, звичайно, остовпіли, але суддя тупнув ногою і зарепетував: "Будете ви слухатися
чи ні?" Наглядач так злякався, що потяг пана Знаменачека вниз, і якби не адвокат, що втрутився і викликав швидку допомогу, не знаю, чим би все це скінчилося для пана Знаменачека. Вже пана суддю саджали в карету швидкої допомоги, а він ще кричав: "Коли не знайдете мотузка, повісьте його на простирадлі, вартість урахуємо в піврічному балансі..."
Швейка під баґнетами відвели в гарнізонну комендатуру. Там він підписав складений майором Вольфом протокол про те, що він, солдат австрійської армії, свідомо і без жодного примусу переодягся в російську військову форму і після відступу росіян його затримала польова жандармерія.
Це все була свята правда, і Швейк, як людина чесна, не міг цього заперечувати.
Під час складання протоколу він намагався доповнити його своїми зауваженнями, які б, можливо, висвітлили ситуацію, але кожного разу лунав наказ пана майора:
"Мовчіть! Я вас про це не питаю. Справа цілком ясна".
У відповідь на це Швейк неодмінно козиряв і говорив: "Насмілюсь доповісти, , я мовчу, справа цілком ясна".
Згодом у гарнізонній комендатурі Швейка посадовили в якусь діру, де раніше був склад рису і водночас пансіон для мишей. Скрізь на підлозі був розсипаний рис, і миші, зовсім не боячись Швейка, весело бігали навколо і підбирали зернятка.
Швейкові довелося піти по сінник для себе, а коли він у пітьмі розглянувся, то побачив, що до його сінника вже переселяється ціла мишача родина. Вони хотіли — щодо цього не було ніякого сумніву — зробити собі гніздо на руїнах слави спорохнявілого австрійського сінника. Швейк почав барабанити в замкнені двері.
Підійшов якийсь капрал-поляк, і Швейк попросив, щоб його перевели в інше приміщення, бо він на своєму сіннику може подушити мишей і цим завдасть збитків інтендантству, бо, мовляв, усе, що зберігається на військових складах, — казенне майно. Поляк частково зрозумів, перед замкненими дверима погрозив Швейкові кулаком, згадавши про "смердючу дупу", і відійшов, сердито мимрячи щось про холеру, немовби Швейк бозна-як його образив.
Швейк пробув ніч спокійно, бо миші не мали на нього великих претензій. У них, мабуть, була своя нічна програма, яку вони виконували в сусідньому складі військових шинелей і кашкетів. Миші їх гризли з великою самовпевненістю, в цілковитій безпеці, бо лише за рік інтендантство схаменулося і завело в військових складах казенних котів без права на пенсію. Їх занесли в інтендантські книжки під рубрикою: "K. u. k. Militarmagazinkatze" 1. Цей котячий чин був, власне, тільки поновленням старого інституту, скасованого після війни шістдесят шостого року.
1 Імператорсько-королівська кішка військових складів (нім.).
Колись давно, ще за часів Марії-Терезії, на військових складах теж тримали котів, щоб панове з інтендантства не мали змоги складати свою вину за шахрайства з обмундируванням на нещасних мишей.
Проте імператорсько-королівські коти в багатьох випадках не виконували своїх обов'язків, і з цієї причини за імператора Леопольда трапилась навіть така історія: у військовому складі на Погоржельці за вироком військового суду було повішено шість котів, прикріплених до військового складу. Уявляю собі, як лукаво посміхалися тоді собі у вус усі ті, хто ловив рибку в тому військовому складі.
* * *
Водночас із ранішньою кавою до Швейкової діри увіпхнули якогось чоловіка у російському військовому кашкеті і в російській шинелі. Цей чоловік говорив почеському з польським акцентом. То був один з негідників, що служили в контррозвідці армійського корпусу, штаб якого стояв у Перемишлі. Агент таємної військової поліції не завдавав собі зайвого клопоту, щоб якось делікатно витягти із Швейка правду. Він просто почав:
— Ну і до гарного ж свіньства 1 я вскочив через оту свою необережність. Я служив у двадцять восьмому полку і зараз же перейшов до росіян на службу, а потім так по-дурному піймався. Напросився у росіян піти у фронтову розвідку...
Служив я в шостій Київській дивізії.