Він сказав мені, що застав вас у скрутному становищі, не знаю, у якому саме, я не став допитуватися – мені нецікаво. Якщо він виявив співчуття до вас, значить, у вас щось було гідне того, щоб виявити його. Він сказав, що хоче повернути вам те світське становище, якого ви позбулися, що буде шукати вашого батька і знайде його, і він почав його шукати й, либонь, таки знайшов, тому що батько ваш тут, аж учора він попередив мене про ваше прибуття і дав мені певні вказівки щодо вашого майна, та й край. Знаю, друг мій Вілмор великий оригінал, та оскільки він заразом чоловік надійний, багатий, мов золоте родовище, а отже має змогу бути оригінальним, не остерігаючись руїни, то я пообіцяв улягати його вказівкам. Тепер, мосьпане, я прошу вас, не ображайтеся на моє запитання: оскільки я буду почасти протегувати вам, мені хотілося б знати, чи не зробили вас ваші злигодні, у яких ви не винні, злигодні, які нітрохи не применшують моєї поваги до вас, трохи чужим тому товариству, у якому ваш маєток і ваше ім'я дають вам право посісти таке значне становище?
– Із цього приводу можете не турбуватися, пане графе, – відказав молодик, до якого, поки граф Монте-Крісто говорив, повернувся його апломб. – Викрадачі, мабуть, хотіли, як вони це і вчинили, згодом продати мене йому, вони гадали, що для того, щоб здобути з мене найбільший зиск, їм треба не применшувати моєї цінності, а наскільки можливо навіть побільшити її. Тож я здобув непогану освіту, і ті викрадачі дітлахів поводилися зі мною приблизно так, як малоазійські рабовласники поводилися з невільниками, вчинивши з них учених граматиків, лікарів і філософів, щоб дорожче їх продати.
Граф Монте-Крісто задоволено усміхнувся. Певне, він очікував меншого від Андреа Кавальканті.
– Утім, – провадив Андреа, – якби в мені й давався взнаки брак виховання чи радше звички до світського товариства, я сподіваюся, що до мене будуть поблажливо ставитися, якщо братимуть до уваги ті злигодні, що спіткали мене змалку і за юних літ.
– Що ж, – недбало мовив граф Монте-Крісто, – ви будете чинити, як захочете, пане віконте, це ваша особиста справа, і лише вас вона стосується. Та повірте, на вашому місці я й словом не прохопився би про всі ті пригоди: ваше життя скидається на роман, а світське товариство полюбляє романи в жовтій палітурці, проте страшенно недовірливо ставиться до тих, кого життя оправило живою шкірою, навіть якщо вона й позолочена, як оце у вас. Ось на цю перешкоду я й дозволю собі вказати вам, пане віконте: не встигнете ви розповісти комусь зворушливу історію вашого життя, аж вона облетить весь Париж у геть спотвореному вигляді. Вам доведеться корчити із себе Антоні, а пора Антоні вже минулася. Може, вами й зацікавляться, і ви матимете певний успіх, та не кожному хочеться бути об'єктом для пліток. Вам це може здатися набридливим.
– Гадаю, ви маєте рацію, ваша ясновельможносте, – сказав Андреа, несамохіть збліднувши під пильним поглядом графа Монте-Крісто, – це поважна незручність.
– Ох, не варто перебільшувати, – сказав граф Монте-Крісто, – адже як хочеш уникнути помилки, можна вчинити дурницю. Ні, треба просто поводитися обачно, а для такого розумного юнака, як ви, це легко зробити, адже воно збігається з вашими ж таки інтересами. Усе недобре у вашому минулому треба спростовувати доказами і свідченнями гідних друзів.
Андреа помітно збентежився.
– Я охоче був би вашим ручителем, – провадив граф Монте-Крісто, – проте маю звичку сумніватися в найліпших друзях і якусь потребу викликати сумніви в інших людей, тож був би не у своєму амплуа, як кажуть актори, і наразився би на освистування, а це вже зайве.
– Проте, пане графе, – зважився заперечити Андреа, – з поваги до лорда Вілмора, який мене вам рекомендував...
– Та звісно, – сказав граф Монте-Крісто, – однак лорд Вілмор не приховував від мене, що у вас була таки бурхлива молодість... Ні, ні, – сказав він, побачивши, як Андреа занепокоєно поворухнувся, – я не вимагаю від вас сповіді, утім, задля того й викликав я з Лукки вашого батька, щоб ви більше нікого й не потребували. Зараз ви його побачите, він трохи скутий, тримається трохи неприродно, та це через мундир, а як дізнаються, що він уже вісімнадцять років на службі в австрійському війську, то з нього не будуть вимагати багато: ми взагалі не вимогливі до австрійців. Зрештою, батько з нього цілком пристойний, будьте певні.
– Ви заспокоїли мене, пане графе, адже ми так давно не бачилися, що я геть не пам'ятаю його.
– Та й, щоб ви знали, великий маєток змушує до багатьох речей ставитися поблажливо.
– То мій батько справді багатій?
– Мільйонер він. П'ятсот тисяч ліврів річного прибутку.
– Значить, – з надією в голосі поспитався юнак, – моє становище буде... досить утішне?
– Ще й як утішне, любий друже, він призначив вам п'ятдесят тисяч ліврів за рік на весь час, поки ви будете мешкати в Парижі.
– Що ж, тоді я мешкатиму тут завжди.
– Гм! Хто може ручатися за будучину, любий пане віконте? Чоловік стріляє, а Бог кулі носить.
Андреа зітхнув.
– Та принаймні, – сказав він, – поки я в Парижі й... поки обставини не спонукають мене виїхати відціля, ці грошенята, що про них ви казали, будуть мені забезпечені?
– Авжеж.
– Моїм батьком? – занепокоєно запитав Андреа.
– Так, але під порукою лорда Вілмора, який, на прохання вашого батька, відкрив вам щорічний кредит на п'ятдесят тисяч франків у пана Данґляра, одного з найбільших паризьких банкірів.
– А довго збирається пробути в Парижі мій батько?
– Лише декілька днів, – сказав граф Монте-Крісто. – Він не може покинути службу надовше, ніж на два чи три тижні.
– Ох, любий батенько! – вигукнув Андреа, вочевидь зрадівши, що той так швидко поїде.
– Тому, – провадив граф Монте-Крісто, удавши, ніби не втямив тону тих слів, – не буду більше зволікати з вашим побаченням. Чи готові ви обняти шановного синьйора Кавальканті?
– Гадаю, ви не сумніваєтеся в цьому?
– То ходімо до цієї вітальні, друже мій, і там ви знайдете свого батька, він чекає на вас.
Андреа вклонився графові Монте-Крісто і подався до вітальні.
Граф Монте-Крісто провів його поглядом і, коли він вийшов, натиснув пружину, що була в одній картині, вона вистромилася з рами, й утворилася шпарина, яка давала змогу побачити все, що коїлося у вітальні.
Андреа зачинив за собою двері й підійшов до майора, що підвівся, насилу почувши кроки.
– О любий мій батеньку! – голосно сказав молодик, щоб граф Монте-Крісто міг почути його за дверми. – Невже це ви?
– Добридень, любий мій синку, – поважно відказав майор.
– Яке це щастя, знову побачитися з вами після стількох літ розлуки, – сказав Андреа, зиркаючи на двері.
– Еге ж, довга була розлука.
– Може, обіймемося? – поспитався Андреа.
– Атож, любий синку, – відказав майор.
І вони поцілувалися, як ото цілуються у Французькому театрі, притулившись один до одного щоками.
– Слава Богу, ми знову разом, – сказав Андреа.
– Ми знову разом, – повторив майор.
– Щоб ніколи не розлучатися?
– Навпаки, любий синку, адже для вас, гадаю, Франція стала другою батьківщиною?
– Мушу зізнатися, – сказав Андреа, – я був би у відчаї, якби мені довелося податися з Парижа.
– А я не міг би жити без Лукки. Тож я за першої спромоги повертаюся до Італії.
– Та перш аніж поїхати, ви, звісно ж, передасте мені папери, якими я міг би довести моє походження?
– Авжеж, для того я й прибув сюди, і мені було так непросто відшукати вас, щоб передати їх вам, що вдруге вчинити це було б немислимо. На те змарнувалися б останні дні мого життя.
– То ці папери...
– Ось вони.
Андреа хутко вхопив шлюбне свідоцтво свого батька і свою метрику й, розгорнувши їх із цілком природним синівським нетерпінням, пробіг обидва документи швидким і звичним поглядом, що свідчив про неабиякий досвід, а також про жвавий інтерес.
Коли він урешті скінчив проглядати їх, його обличчя засяяло невимовною втіхою, і він із чудернацькою посмішкою зиркнув на майора.
– Ти ба! – сказав він чистісіньким тосканським наріччям. – А що, в Італії скасували каторгу?
Майор гордо випростався.
– А це до чого? – запитав він.
– А до того, що там безкарно фальшують такі папери. За половину такої витівки, любий мій батеньку, вас у Франції запроторили б у Тулон років на п'ять подихати свіжим повітрям.
– Що ви сказали? – запитав майор, намагаючись прибрати величного вигляду.
– Любий пане Кавальканті, – сказав Андреа, узявши майора за лікоть, – скільки вам платять за те, щоб ви були моїм батьком?
Майор хотів було відповісти.
– Цитьте, – сказав Андреа тихо, – дам вам приклад довіри: мені платять п'ятдесят тисяч франків щорічно, щоб я вдавав вашого сина, тож, як ви розумієте, у мене геть нема бажання заперечувати, що ви мій батько.
Майор занепокоєно озирнувся.
– Не бійтеся, тут нікого нема, – сказав Андреа, – та й ми італійською балакаємо.
– Мені, – сказав гість із Лукки, – дають за раз п'ятдесят тисяч франків.
– Пане Кавальканті, – сказав Андреа, – ви вірите в чарівні казки?
– Раніш не вірив, а зараз доводиться повірити.
– То у вас з'явилися докази?
Майор дістав із кишені жменю луїдорів.
– Як бачите, відчутні докази.
– То, на вашу думку, я можу довіряти обіцянкам, що їх мені дали?
– Гадаю, так.
– І цей люб'язний граф їх виконає?
– Дуже ретельно, але, самі розумієте, щоб досягнути цього, ми повинні добре зіграти нашу роль.
– Ще б пак!
– Я – ніжного батька...
– А я – поштивого сина, якщо вже їм хочеться, щоб я був вашим сином.
– Хто це – вони?
– Ох, не знаю... ті, хто вам писав, адже ви отримали листа?
– Отримав.
– Од кого?
– Од якогось панотця Бузоні.
– Ви знайомі з ним?
– Ніколи його не бачив.
– А що було в тім листі?
– А ви не зрадите мене?
– Нащо мені зраджувати вас? У нас спільні інтереси.
– То читайте.
І майор дав молодикові листа.
Андреа тихо прочитав:
"Ви вбогі, вас чекає гірка старість. Хочете стати як не заможною, то принаймні незалежною людиною?
Негайно вирушайте до Парижа і завітайте до графа Монте-Крісто, Єлисейські Поля, 30. Запитайте його про вашого сина, якого ви мали у шлюбі з маркізою Олівією Корсінарі, викраденого у вас у п'ятирічному віці.
Того сина звати Андреа Кавальканті.
Щоб у вас не виникло сумнівів у тім, що підписана нижче особа хоче вам добра, ви знайдете такі додатки до цього листа:
1) чек на дві тисячі чотириста тосканських ліврів, виписаний на банк п.