– повторив граф Монте-Крісто.
– То довелося б писати туди, – сказав гість із Лукки, – і дуже довго чекати інших.
– Авжеж, це було б нелегко, – потвердив граф Монте-Крісто.
– Майже неможливо, – сказав гість із Лукки.
– Я дуже радий, що ви розумієте цінність цих паперів.
– Гадаю, вони просто неоціненні.
– А тепер, – сказав граф Монте-Крісто, – зведемо річ про матір молодого хлопця...
– Про матір молодого хлопця... – занепокоєно повторив майор.
– Про маркізу Корсінарі...
– А нехай йому! – вигукнув гість із Лукки, бо під ногами в нього виростали нові перешкоди. – Невже й вона потрібна буде тут?
– Ні, – відказав граф Монте-Крісто. – Утім, вона ж...
– Так, так... вона ж бо...
– Віддала данину природі.
– На жаль, це правда, – сказав гість із Лукки.
– Я знав про це, – провадив граф Монте-Крісто, – адже вона померла десять років тому.
– І я й досі побиваюся за нею, – сказав гість із Лукки, діставши з кишені картату хустину і втираючи спершу ліве око, а потім праве.
– Нічого тут не вдієш, – сказав граф Монте-Крісто, – усі ми смертні. Тепер ви розумієте, любий пане Кавальканті, що у Франції нема чого розповідати про те, що ви були п'ятнадцять років розлучені із сином. Усі ці історії про циганів, що крадуть дітей, у нас не в моді. Він у вас виховувався в провінційному коледжі, а тепер ви хочете, щоб він закінчив свою освіту у світському паризькому середовищі. Тим-то й покинули ви Віа-Реджо, де мешкали після смерті дружини. Цього буде достатньо.
– Ви так вважаєте?
– Авжеж.
– Тоді все чудово.
– Якщо раптом поповзуть чутки про ту розлуку...
– То що я тоді скажу?
– Що віроломний гувернер, який запродався ворогам вашої родини...
– Отим Корсінарі, еге?
– Атож... украв дитину, щоб рід ваш згас.
– Правильно, адже він єдиний син.
– А тепер, коли ми про все вже домовилися, коли ви освіжили ваші спогади і вони вас уже не зрадять, ви, сподіваюся, здогадуєтеся, що я приготував вам сюрприз?
– Приємний? – запитав гість із Лукки.
– Бачу, – сказав граф Монте-Крісто, – не можна обманути батьківський зір і серце.
– Гм! – буркнув майор.
– Хтось уже обмовився вам чи радше ви здогадалися, що він тут?
– Хто тут?
– Ваша дитина, ваш син, ваш Андреа.
– Я здогадався, – незворушно відказав гість із Лукки. – То він тут?
– Тут, поруч, – сказав граф Монте-Крісто, – як мій камердинер заходив сюди, то доповів мені про нього.
– Чудово! Чудово! – сказав майор, поправляючи за кожним вигуком лацкани свого сурдута.
– Любий пане Кавальканті, – сказав граф Монте-Крісто, – ваше хвилювання мені зрозуміле. Треба дати вам час, щоб ви оговталися, та й мені треба підготувати до цієї зустрічі хлопчину, який, гадаю, теж нетерпляче очікує її, як і ви оце.
– Не сумніваюся, – сказав Кавальканті.
– Отож, за чверть години ми й постанемо перед вами.
– То ви припровадите його до мене? Ви такі ласкаві, що хочете самі його мені представити?
– Ні, я не хочу ставати поміж батьком і сином, та не турбуйтеся: навіть якби голос крові мовчав, ви не зможете помилитися, бо він увійде цими дверми. Це гарний юнак, білявий, мабуть, аж надто білявий, із ґречними манерами; ну, та ви самі побачите.
– До речі, – вкинув майор, – бачте, я взяв із собою тільки дві тисячі франків, які отримав через всечесного панотця Бузоні. Трохи я потратив на дорогу, тож...
– Тож вам потрібні гроші... цілком природно, любий пане Кавальканті. Ось вам, для рівної лічби, вісім тисячофранкових банкнотів.
Майорові очі засяяли немов карбункули.
– Тож з мене ще сорок тисяч франків, – сказав граф Монте-Крісто.
– Може, ваша ясновельможність хоче отримати розписку? – запитав майор, ховаючи гроші у внутрішню кишеню сурдута.
– Навіщо? – запитав граф Монте-Крісто.
– А задля підтвердження під час ваших розрахунків з панотцем Бузоні.
– Ви дасте мені загальну розписку, як отримаєте ще сорок тисяч франків. Поміж чесними людьми ці застороги зайві.
– Еге ж, і справді, поміж чесними людьми, – сказав майор.
– І ще одне слово, маркізе.
– До ваших послуг.
– Ви дозволите дати вам невеличку пораду?
– Ще б пак! Прошу вас!
– Було б добре, якби ви розлучилися з цим сурдутом.
– Справді? – поспитався майор, самовдоволено розглядаючи свою одіж.
– Авжеж, такі ще носять у Віа-Реджо, та в Парижі, попри всю його елегантність, цей сурдут уже давно не в моді.
– Ото халепа, – сказав гість із Лукки.
– Але якщо він вам так подобається, можете вбрати його під час від'їзду.
– А що я носитиму?
– Те, що знайдете у ваших валізах.
– Як це у валізах? У мене з собою тільки дорожня торбина.
– Із собою, авжеж. Нащо обтяжувати себе зайвими речами? Та й старий вояка полюбляє ходити порожняком.
– Тим-то...
– Але ви передбачливий чоловік і відправили ваші речі вперед. Вони вчора прибули у готель Принців, на вулиці Ришельє, де ви замовили собі номер.
– То у валізах?...
– Гадаю, ви звеліли, щоб ваш камердинер поклав туди все необхідне: цивільне вбрання, мундири. Для особливо врочистих випадків надівайте мундир, це справляє велике враження. Не забудьте і про нагороди. У Франції з них сміються, але все ж таки носять.
– Чудово, чудово, чудово! – сказав майор, дедалі дужче дивуючись.
– А тепер, – сказав граф Монте-Крісто, – коли серце ваше загартоване для бурхливих почуттів, готуйтеся, пане Кавальканті, побачити вашого сина Андреа.
І, з чарівливою усмішкою вклонившись захопленому майорові, граф Монте-Крісто зник за шторою.
XVIII. Андреа Кавальканті
Граф Монте-Крісто увійшов до вітальні, яку Батістен прозивав блакитною; там уже чекав на нього досить вишукано вбраний молодик, якого за півгодини до того підвіз до маєткової брами найманий кабріолет.
Батістен відразу ж упізнав його: то був саме той високий юнак зі світлим чубом, рудуватою борідкою і темними очима, із дуже білою шкірою, якого змалював камердинерові його пан. Тієї миті, коли граф Монте-Крісто увійшов до вітальні, молодик недбало сидів на дивані, неуважно стукаючи по черевику ціпком із золотим наголів'ям.
Угледівши, як увійшов граф Монте-Крісто, він хутко підвівся.
– Граф Монте-Крісто? – поспитався він.
– Так, – відказав той, – а я, здається, маю за честь балакати з віконтом Андреа Кавальканті?
– Із віконтом Андреа Кавальканті, – потвердив молодик, невимушено вклоняючись.
– У вас має бути лист, що заадресований мені? – запитав граф Монте-Крісто.
– Я не згадав про нього через підпис, він видався мені досить чудним.
– Синдбад-Мореплавець, еге?
– Авжеж. А оскільки я ніколи не чув про іншого Синдбада-Мореплавця, крім того, що змальований у "Тисячі й одній ночі"...
– А це один із його нащадків, мій друг, дуже заможний чоловік, англієць, страшенний дивак, майже божевільний, його звати лорд Вілмор.
– Ага, – сказав Андреа, – тепер я все розумію. Тоді все добре. Це той самий англієць, що з ним я познайомився в... Еге ж, добре все. Я до ваших послуг, пане графе.
– Якщо те, що я маю за честь чути від час, відповідає істині, – усміхнувся граф Монте-Крісто, – то, сподіваюся, ви не відмовитеся сповістити мені деякі подробиці про вас і про вашу рідню.
– Охоче, пане графе, – відказав молодик із легкістю, що свідчила про його добру пам'ять. – Отож, як самі ви сказали, я віконт Андреа Кавальканті, син майора Бартоломео Кавальканті, нащадок тих Кавальканті, що записані в Золоту книгу Флоренції. Наша родина досі дуже заможна, тому що в мого батька півмільйона річного прибутку, та зазнала чималого лиха; я сам, коли було мені п'ять чи шість років, був викрадений зрадником-гувернером і цілісіньких п'ятнадцять років не бачив мого батька. Відтоді, як я став дорослий, як зробився вільний і залежу тільки від себе, я шукаю його, але марно. І ось лист вашого друга Синдбада сповіщає мені, що він у Парижі й дозволяє мені звернутися до вас, щоб дізнатися про нього.
– Справді, усе, що ви оце розповідаєте, дуже цікаве, – відказав граф Монте-Крісто, із похмурим задоволенням розглядаючи хвацького молодика, що був гарний якоюсь диявольською вродою. – Ви добре вчинили, що послухалися поради мого друга Синдбада, тому що ваш батько тут, він шукає вас.
Увійшовши до вітальні, граф Монте-Крісто не відводив очей від молодика: він захоплювався упевненістю його погляду і твердістю його голосу, та, почувши такі природні слова, як: "Ваш батько тут, він шукає вас", Андреа підскочив на місці й вигукнув:
– Мій батько! Мій батько тут!..
– Авжеж, – відказав граф Монте-Крісто, – ваш батько, майор Бартоломео Кавальканті.
Жах, що з'явився було на обличчі того молодика, відразу ж зник.
– Ох, і справді, – сказав він, – майор Бартоломео Кавальканті. То ви кажете, пане графе, що любий батенько тут?
– Авжеж, мосьпане. Я допіру навіть розмовляв із ним; усе, що він розповів про свого любого і давно втраченого сина, мене страшенно зворушило, адже його страждання, його побоювання, його надії могли б виллятися в цілісіньку поему. І ось одного разу йому сповістили, що викрадачі його сина пропонують повернути його або сповістити, де він перебуває, за досить чималу суму. Та люблячого батька ніщо не могло зупинити: він надіслав ту суму до п'ємонтського кордону, а разом із нею і завізований паспорт для Італії. Ви тоді були начебто на півдні Франції?
– Так, пане графе, – трохи збентежено відказав Андреа, – так, я був на півдні Франції.
– У Ніцці вас мав чекати ридван?
– Авжеж, і він доправив мене з Ніцци до Генуї, із Генуї до Турина, із Турина до Шамбері, із Шамбері до Пон-де-Бовуазена, із Пон-де-Бовуазена до Парижа.
– Чудово. Батько весь час надіявся зустріти вас у дорозі, бо їхав тим самим шляхом, тим-то для вас і розробили такий маршрут.
– Але ж, – зауважив Андреа, – якби мій любий батько мене й зустрів, то сумніваюся, що впізнав би мене: я трохи змінився, відколи ми розлучилися.
– А голос крові! – сказав граф Монте-Крісто.
– Справді, – відказав молодик, – про голос крові я й не подумав.
– Лиш одне турбує маркіза Кавальканті, – провадив граф Монте-Крісто, – що ви робили, поки були в розлуці з ним? Як поводилися з вами ті викрадачі? Чи ставилися вони до вас із тією повагою, якої потребувало ваше походження? Чи не затьмарилися внаслідок моральних страждань, устократ тяжчих, аніж фізичні муки, ті таланти, якими так щедро обдарувала вас природа, і чи вважаєте ви себе гідним знову посісти те високе становище, що на нього маєте беззаперечне право?
– Сподіваюся, мосьпане, – пробурмотів розгублено юнак, – що ніякі брехливі чутки...
– Та що ви! Уперше почув я про вас від мого друга Вілмора, добродійника.