Так прозивають у Франції те звання, яке ви мали в Італії.
– Тоді добре, – відказав гість із Лукки, – мені, як ви розумієте, байдужісінько...
– Утім, ви приїхали сюди не з власного бажання, – провадив граф Монте-Крісто.
– Ще б пак!
– Вас до мене скерували, правда ж?
– Правда.
– Всечесний абат Бузоні?
– Так, так! – радісно вигукнув майор.
– І ви привезли із собою листа?
– Ось він.
– Так отож! Дайте його мені.
І граф Монте-Крісто узяв того листа, відкрив його і прочитав. Майор здивовано вирячився на графа, погляд його зацікавлено блукав покоєм, та весь час повертався до його власника.
– Так і є... абат пише... "майор Кавальканті, шляхетний луккський патрицій, нащадок флорентійських Кавальканті, – казав граф Монте-Крісто, пробігаючи очима по рядках, – що володіє річним прибутком у півмільйона..."
Граф Монте-Крісто урвав читання й уклонився.
– Півмільйона! – вигукнув він. – Нічогенько, любий пане Кавальканті!
– А там написано півмільйона? – запитав гість із Лукки.
– Чорним по білому, і так воно, звісно ж, і є, адже панотець Бузоні ліпше, ніж будь-хто, знає про всі великі маєтки в Європі.
– Що ж, нехай буде півмільйона, – сказав гість із Лукки, – та, їй-богу, я й не гадав, що так багато буде...
– А це тому, що ваш управитель краде у вас; нічого не вдієш, любий пане Кавальканті, така наша з вами доля!
– Ви відкрили мені очі, – поважно сказав гість із Лукки, – доведеться нагнати мерзотника.
Граф Монте-Крісто провадив:
– "Для цілковитого щастя йому бракує лише одного".
– Боже милосердний, авжеж! Лише одного! – зітхнувши, сказав гість із Лукки.
– "Знайти коханого сина".
– Ох, коханого сина!
– "Його вкрали в дитинстві вороги його шляхетної родини або цигани".
– Йому було п'ять років, мосьпане, – гірко зітхнувши, сказав гість із Лукки, звівши очі догори.
– Сердешний батько! – мовив граф Монте-Крісто, і читав далі:
– "Я повернув йому надію, я повернув його до життя, пане графе, сповістивши, що ви допоможете йому знайти сина, якого він марно шукає ось уже п'ятнадцять років".
Гість із Лукки зиркнув на графа Монте-Крісто з якимось невиразним неспокоєм.
– Я можу це зробити, – відказав граф Монте-Крісто.
Майор випростався.
– Ага, – сказав він, – то все в листі, виявляється, правда?
– Невже ви сумнівалися у цьому, любий пане Кавальканті?
– Ні, ні, що ви, ні на мить! Що ви! Такий поважний чоловік, у духовному званні, як панотець Бузоні, не дозволив би собі так жартувати, та ви ще не все прочитали, ваша ясновельможносте.
– Справді, – сказав граф Монте-Крісто, – є ще постскриптум.
– Атож, – сказав гість із Лукки, – він є...
– "Щоб не затрудняти майора Кавальканті переказом грошей з одного банку до іншого, я надсилаю йому на дорожні видатки чек на дві тисячі франків і переказую на нього суму в сорок вісім тисяч франків, яку ви були мені винні".
Майор із помітною тривогою стежив за читанням того постскриптуму.
– Отак, – сказав граф Монте-Крісто.
– Він сказав мені, – пробурмотів гість із Лукки, – тож, пане графе...
– То що? – запитав граф Монте-Крісто.
– То постскриптум... Ви так само прихильно ставитеся до нього, як і до листа?
– Та звісно ж. У нас свої справи з панотцем Бузоні. Не пам'ятаю вже до ладу, чи винен я йому саме сорок вісім тисяч ліврів, та кілька банкнотів у той чи той бік нас не стурбують. А що, ви надавали таке велике значення тому постскриптуму, любий пане Кавальканті?
– Мушу зізнатися, – відказав гість із Лукки, – що, цілком довіряючи підписові абата Бузоні, я не взяв із собою інших грошей, і якби мої надії на цю суму не справдилися, то я опинився б у скрутному становищі.
– Облиште, хіба така людина, як ви, може десь потрапити у скрутне становище? – сказав граф Монте-Крісто.
– Ох, як нікого не знаєш... – сказав гість із Лукки.
– Зате вас усі знають.
– Авжеж, мене всі знають, отож...
– Я слухаю вас, любий пане Кавальканті.
– То ви дасте мені ті сорок вісім тисяч ліврів?
– На першу ж вашу вимогу.
Майор страшенно витріщив очі від подиву.
– Та сядьте, прошу вас, – мовив граф Монте-Крісто, – їй-богу, сам не втямлю, що це зі мною... Я тримаю вас на ногах уже чверть години.
– Нічого!
Майор посунув фотеля й сів.
– Дозвольте щось запропонувати вам, – сказав граф Монте-Крісто, – келих портвейну, хересу, аліканте?
– Аліканте, з вашого дозволу, це моє улюблене вино.
– У мене є пречудове аліканте. І кусник бісквіту, еге?
Граф Монте-Крісто подзвонив. Увійшов Батістен.
Граф підійшов до нього.
– То що? – запитав він тихо.
– Молодик уже тут, – так само тихо відказав камердинер.
– Чудово. Куди ви його запровадили?
– У блакитну вітальню, як ви і звеліли, ваша ясновельможносте.
– Добре. Принесіть пляшку аліканте і бісквіти.
Батістен вийшов.
– Ох, пане графе, – сказав гість із Лукки, – мені дуже незручно, що я так турбую вас.
– Ну що ви! – відказав граф Монте-Крісто.
Увійшов Батістен із пляшкою, келихами й бісквітами.
Граф Монте-Крісто наповнив один келих, а в другий налляв лише декілька крапель того рідкого рубіну, який був у пляшці, геть поснованій павутинням та іншими прикметами, що ліпше свідчать про вік вина, ніж зморшки про людський вік.
Майор із вибором не схибив: він узяв повного келиха і бісквіт.
Граф Монте-Крісто звелів Батістенові поставити тацю коло гостя, який спершу тільки пригубив вино, а потім схвально кивнув і обережно вмочив у келиха бісквіт.
– Отож, мосьпане, – сказав граф Монте-Крісто, – ви жили в Луцці, були заможною людиною шляхетного роду, користувалися загальною повагою, у вас було все, щоб бути щасливим?
– Усе, ваша ясновельможносте, – відказав майор, наминаючи бісквіт, – геть-чисто все.
– І для цілковитого щастя вам бракувало тільки одного?
– Тільки одного, – відказав гість із Лукки.
– Знайти вашого сина?
– Еге ж, – сказав шановний майор, узявши другого бісквіта, – оце цього мені страшенно бракувало.
Він звів очі до неба і спробував зітхнути.
– А тепер скажіть мені, любий пане Кавальканті, – мовив граф Монте-Крісто, – що це за син, за яким ви так побиваєтеся? Бо мені казали, що ви одинак.
– Усі так думали, – відказав майор, – я й сам...
– Авжеж, – підхопив граф Монте-Крісто, – ви й самі не спростовували тих чуток. Гріх молодості, і його ви хотіли приховати.
Гість із Лукки випростався у фотелі, прибрав дуже спокійного і поважного вигляду, скромно опустивши при цьому очі додолу, – чи для того, щоб почуватися певніше, чи то задля того, щоб допомогти своїй уяві, а заразом він спідлоба зиркав на графа Монте-Крісто, проте усмішка, що була в того на вустах, і далі свідчила про доброзичливу увагу.
– Авжеж, пане графе, – нарешті сказав він, – я хотів приховати ту помилку.
– Не заради себе, – сказав граф Монте-Крісто, – чоловіків не звинувачують у цьому.
– Ні, звісно ж, не заради себе, – сказав майор, усміхаючись і хитаючи головою.
– А заради його матінки, – сказав граф Монте-Крісто.
– Заради його матінки! – вигукнув гість із Лукки, узявшись до третього бісквіта. – Заради його сердешної матінки!
– Пийте, прошу вас, любий пане Кавальканті, – сказав граф Монте-Крісто, наливаючи йому ще один келих аліканте. – Від хвилювання вам дух забиває.
– Заради його бідолашної матінки! – вигукнув гість із Лукки, намагаючись вольовим зусиллям уплинути на сльозову залозу, щоб в очах заблищало бодай трохи сліз.
– Як я пам'ятаю, вона походила з одної із найшляхетніших італійських родин?
– Патриційка із Ф'єзоле, пане графе!
– І звалася вона?..
– Вам хочеться знати, як вона звалася?
– Боже милосердний, – сказав граф Монте-Крісто, – можете й не казати, бо ж її ім'я мені відоме.
– Вашій ясновельможності відомо все, – уклонився гість із Лукки.
– Олівія Корсінарі, правда ж?
– Олівія Корсінарі!
– Маркіза?
– Маркіза!
– І, попри те, що родина була проти цього шлюбу, ви все ж таки побралися з нею?
– Усе ж таки побрався.
– І привезли із собою всі необхідні папери? – запитав граф Монте-Крісто.
– Які папери? – запитав гість із Лукки.
– А ваше шлюбне свідоцтво і синову метрику.
– Синову метрику?
– Метрику Андреа Кавальканті, вашого сина. Хіба його звати не Андреа?
– Здається, так, – відказав гість із Лукки.
– Тобто як це "здається"?
– Ох, я не можу цього сказати напевне, адже він так давно зник.
– Правда ваша, – сказав граф Монте-Крісто. – Але ж папери у вас із собою?
– Пане графе, мушу вам із сумом заявити, що мене не попередили про необхідність мати ці папери, то я й не взяв їх із собою.
– А нехай йому дідько! – сказав граф Монте-Крісто.
– Хіба вони так потрібні?
– Необхідні!
Гість із Лукки почухав потилицю.
– Ох, per Baccho! – сказав він. – Необхідні!
– Звичайно, а ну ж бо тут виникнуть сумніви в тому, чи дійсний ваш шлюб, чи законне народження вашого сина?
– Маєте рацію, можуть виникнути сумніви.
– Вашому синові це була б велика прикрість.
– Це було б для нього фатальним ударом.
– Через це він може втратити чудову наречену.
– О, peccato![55]
– Бачте, у Франції до цього суворо ставляться: тут не можна, як ото в Італії, піти до священика і сказати: "Ми кохаємо одне одного, повінчайте нас". У Франції існує цивільний шлюб, а для цивільного шлюбу потрібні папери, що засвідчують особу.
– Оце халепа! Нема в мене тих паперів.
– Добре, що в мене вони є, – сказав граф Монте-Крісто.
– У вас?
– Авжеж.
– Вони у вас є?
– Є.
– Оце і справді, – сказав гість із Лукки, який, побачивши, що відсутність паперів позбавляє його мандрівку будь-якого сенсу, перелякався, щоб той недогляд не викликав часом труднощів із отриманням сорока восьми тисяч, – оце і справді велике щастя. Авжеж, – провадив він, – таки велике воно, адже про ті папери я й не подумав.
– Ще б пак, охоче вірю вам, бо про все не подумаєш. Та, слава Богу, панотець Бузоні про це подумав.
– Ох, цей любий панотець!
– Завбачливий чоловік.
– Чудовий чоловік, – сказав гість із Лукки. – І він надіслав їх вам?
– Ось вони.
Гість із Лукки од захвату молитовно склав долоні.
– Ви повінчалися з Олівією Корсінарі у церкві Сан-Паоло в Монте-Каттіні, ось свідоцтво священика.
– Еге ж, справді, ось воно, – сказав майор, здивовано розглядаючи документ.
– А це – свідоцтво про хрещення Андреа Кавальканті, видане священиком у Саравецці.
– Усе гаразд, – сказав майор.
– Тоді візьміть ці папери, вони мені не потрібні, і передайте їх вашому синові, він їх збереже.
– Ще б пак! Якби він їх згубив...
– Еге? Якби він їх згубив?..