Постаті ката й міледі чорними силуетами вимальовувались на червонястому тлі неба.
Поки човен переправлявся через річку, міледі пощастило розв'язати мотузку на ногах. Діставшись до берега, вона спритно скочила на землю й побігла.
Але земля була мокра; вибігши на пагорб, міледі підсковзнулась і впала на коліна.
Забобонна думка вразила її. Вона вирішила, що небо відмовляється від неї, і застигла, схиливши голову й смиренно склавши руки.
З правого берега побачили, як кат неквапно підняв обидві руки, як у сяйві місяця блиснуло лезо широкого меча й як руки раптом різко опустились. Почувся зойк жертви, і обезглавлене тіло впало на землю.
Кат скинув свій червоний плащ, розстелив його долі, поклав на нього тіло, кинув за ним голову, зв'язав плащ кінцями, взяв його на плече й пішов до човна.
Діставшись до середини Лісу, він зупинив човна, підняв над водою свою ношу й голосно мовив:
— Хай звершиться правосуддя Боже!
І він кинув тіло в самісінький вир річки, що відразу ж зімкнулася над ним.
За три дні мушкетери приїхали до Парижа. Вони вклалися в наданий для відпустки час і того ж вечора з'явилися до пана де Тревіля з візитом.
— Ну що, панове, — спитав бравий капітан, — чи весела була ваша подорож?
— Надзвичайно, — відповів Атос за себе й за товаришів.
Закінчення
Шостого числа наступного місяця король, додержуючи слова, що його дав кардиналові, відбув зі столиці під Ла-Рошель. Він виїхав, усе ще приголомшений звісткою про смерть Бекінгема, що миттю облетіла весь Париж.
Хоч королеву й попереджали, що герцогові, якого вона так кохала, загрожує небезпека, вона, почувши про його смерть, не повірила в це. Вона була навіть така необачна, що вигукнула:
— Це неправда! Він зовсім недавно написав мені листа.
Та вже наступного дня їй довелося повірити у фатальну новину: Ля Порт, що йому, як і всім іншим подорожнім, довелося затриматись в Англії за наказом короля Карла І, привіз королеві останній, передсмертний подарунок Бекінгема.
Радість короля не мала меж. Він навіть не намагався її приховати — навпаки, навмисне дав волю своїм почуттям у присутності королеви. Людовік XIII, як і всі слабкодухі люди, не знав, що таке великодушність.
А втім, незабаром йому знову стало нудно. Його чоло ніколи надовго не прояснялося: він чудово розумів, що, прибувши до табору, знову потрапить у рабство, і все-таки їхав туди.
Кардинал був для нього змією з гіпнотичним поглядом, а сам він — птахом, який хоч і перепурхує з гілки на гілку, проте не може втекти від змії.
Ось чому повернення до Ла-Рошелі було таким нудним. Наші четверо друзів особливо дивували своїх товаришів: вони всю дорогу їхали окремо від інших, низько схиливши голови й понуро дивлячись перед себе. Тільки Атос час од часу велично підводив голову; його очі спалахували вогнем, на губах з'являлася гірка усмішка; та вже за мить він знову, як і його товариші, впадав у глибоку задуму.
Тільки-но прибував король до якогось міста, четверо друзів, відбувши почесний ескорт, йшли або до відведеного їм для ночівлі помешкання, або ж поспішали до віддаленого шинку, де, проте, не грали в кості й не пили вина. Натомість вони про щось стиха розмовляли, пильнуючи, щоб ніхто їх не підслухав.
Якось, коли король затримався в дорозі для полювання й четверо друзів, замість приєднатися до мисливців, подались, своєю звичкою, до корчми, що стояла на битому шляху, біля цього заїзду зупинився вершник, що прискакав на змиленому коні з Ла-Рошелі. Збираючись випити склянку вина, він зазирнув до зали, де за столом сиділи четверо мушкетерів.
— Гей! Пане Д'Артаньяне! — вигукнув він. — Чи не вас це я часом бачу?
Д'Артаньян підвів голову й не стримав радісного вигуку. Перед ним був той самий незнайомець, якого він називав своїм привидом, той самий незнайомець з Менга, з вулиці Могильників і з Арраса.
Д'Артаньян вихопив шпагу й кинувся до дверей.
Але цього разу незнайомець не став тікати, а скочив з коня й сам пішов назустріч Д'Артаньянові.
— Ага, пане! — сказав юнак. — Нарешті я вас знайшов; тепер ви вже від мене не втечете.
— І не збираюся, пане, бо цього разу я й сам вас шукаю. Іменем короля я вас арештую. Я вимагаю, щоб ви віддали мені свою шпагу, пане. Не треба чинити опору; попереджаю — йдеться про ваше життя.
— Та хто ви такий? — спитав Д'Артаньян, опускаючи шпагу, але не віддаючи її.
— Я — шевальє де Рошфор, — відповів незнайомець, — конюший пана кардинала де Рішельє і маю наказ приставити вас до його високопреосвященства.
— Ми саме повертаємось до його високопреосвященства, пане шевальє, — мовив Атос, підходячи до Рошфора. — Безперечно, ви повірите слову пана Д'Артаньяна, що він поїде просто до Ла-Рошелі.
— Я мушу передати пана Д'Артаньяна до рук варти, яка супроводитиме його до табору.
— Ми станемо йому за варту, пане, даю вам слово дворянина. Але даю також слово, — додав Атос, насуплюючи брови, — що пан Д'Артаньян не поїде без нас.
Шевальє де Рошфор озирнувся й побачив, що Портос і Араміс стали між ним і дверима; він зрозумів, що перебуває цілком у владі цих чотирьох чоловіків.
— Панове, — мовив він до них, — якщо пан Д'Артаньян згоден віддати мені свою шпагу та дасть, як і ви, слово, я задовольнюсь вашою обіцянкою супроводити пана Д'Артаньяна до ставки його світлості кардинала.
— Даю вам слово, пане, — сказав Д'Артаньян. — Ось вам моя шпага.
— Це мені тим більш до вподоби, — вів далі Рошфор, — що я маю ще їхати далі.
— Коли для того, щоб зустрітися з міледі, — незворушно мовив Атос, — то даремно. Ви її більше не побачите.
— А що з нею сталося? — жваво спитав Рошфор.
— Повертайтесь до табору; там ви про все дізнаєтесь. Рошфор на мить замислився і, зваживши, що до Сюржера, куди кардинал мав виїхати назустріч королю, лише один день дороги, вирішив скористатися з поради Атоса й повернутися разом з мушкетерами.
До того ж, це давало йому ту перевагу, що він сам міг наглядати за арештованим.
Усі знову рушили в путь.
Наступного дня, о третій годині, прибули до Сюржера. Кардинал уже чекав Людовіка XIII. Відбувся урочистий церемоніал зустрічі, під час якої міністр і король палко привітали один одного зі щасливим випадком, що дозволив Франції позбутися запеклого ворога, який підбурював проти неї всю Європу. Після цього кардинал, попереджений Рошфором про арешт Д'Артаньяна, бажаючи якнайскоріше побачити арештованого, попрощався з королем, запросивши його завтра оглянути збудовану за час його відсутності греблю.
Коли ввечері Рішельє прибув до своєї ставки поблизу Кам'яного Мосту, він побачив біля дверей Д'Артаньяна без шпаги і з ним трьох озброєних мушкетерів.
Цього разу, свідомий своєї сили, кардинал суворо глянув на них і, махнувши Д'Артаньянові рукою, поглядом наказав йому йти за собою.
Д'Артаньян підкорився.
— Ми зачекаємо тебе, Д'Артаньяне, — сказав Атос доволі голосно, щоб кардинал міг його почути.
Його високопреосвященство насупив брови й навіть на мить зупинився, але потім, не мовивши жодного слова, поспішив до будинку.
Д'Артаньян пройшов слідом за кардиналом. Друзі лишилися на варті за дверима.
Його високопреосвященство ввійшов до кімнати, що правила йому за кабінет, і дав знак Рошфорові ввести молодого мушкетера.
Рошфор виконав наказ і вийшов.
Д'Артаньян став віч-на-віч з кардиналом. Це було друге його побачення з Рішельє, і, як зізнавався потім сам Д'Артаньян, він був певен: це побачення останнє.
Рішельє підійшов до каміна й притулився до його стінки; великий письмовий стіл одділяв його від Д'Артаньяна.
— Добродію, — почав кардинал, — вас арештовано за моїм наказом.
— Мені сказали про це, ваша світлосте.
— А чи знаєте ви, за що?
— Ні, ваша світлосте; єдина річ, за яку мене можна арештувати, ще не відома вашому високопреосвященству.
Рішельє пильно глянув на юнака.
— Он воно як! — сказав він. — Що ви маєте на увазі?
— Якщо ваша світлість зводить мені сказати, в яких злочинах звинувачують мене, я розповім про те, що вчинив насправді.
— Вас звинувачують у злочинах, за які рубали голови людям, набагато вельможнішим за вас, пане! — мовив Рішельє.
— В яких саме, ваша світлосте? — спитав Д'Артаньян зі спокоєм, який здивував самого кардинала.
— Вас звинувачують у листуванні з ворогами королівства, звинувачують у тому, що ви вивідали державні таємниці, а також у спробі перешкодити важливим планам вашого воєначальника.
— Хто мене звинувачує в усьому цьому, ваша світлосте? — мовив Д'Артаньян, здогадуючись, що це — справа рук міледі. — Жінка, затаврована державним правосуддям, жінка, яка одружилася з одним чоловіком у Франції і з другим в Англії, жінка, яка отруїла свого другого чоловіка й намагалася отруїти також мене?
— Що ви кажете, пане? — здивовано вигукнув кардинал. — Про яку жінку йдеться?
— Про леді Вінтер, — відповів Д'Артаньян. — Так, про леді Вінтер, усі злочини якої були, певно, невідомі вашому високопреосвященству, коли вже ви удостоїли її своїм довір'ям.
— Пане, — мовив кардинал, — якщо леді Вінтер вчинила всі ті злочини, про які ви кажете, її буде покарано.
— Її вже покарано, ваша світлосте.
— Хто ж її покарав?
— Ми.
— Вона у в'язниці?
— Вона померла.
— Померла! — повторив кардинал, не вірячи своїм вухам. — Померла! Ви, здається, сказали, що вона померла?
— Тричі вона намагалася вбити мене, і я пробачив їй; але вона отруїла жінку, яку я кохав. Тоді мої друзі і я впіймали її, судили й скарали на смерть.
І Д'Артаньян розповів про отруєння пані Бонасьє в Бетюнському монастирі кармеліток, про суд в самотньому будиночку, про страту на березі Лісу.
Дрож пробіг по тілу кардинала, хоч він умів стримувати свої почуття.
Та враз, наче під впливом якоїсь невисловленої думки, його досі похмуре обличчя проясніло й стало зовсім безтурботним.
— Отже, — мовив він напрочуд лагідним голосом, що дивно контрастував з суворістю його слів, — ви привласнили собі право судити, не подумавши про те, що люди, які не мають повноважень карати і все-таки беруть на себе цю місію, самі стають убивцями!
— Повірте, ваша світлосте, я й на гадці не мав виправдовуватися перед вами. Я ладен прийняти ту кару, яку вашому високопреосвященству завгодно буде визначити для мене. Я не так уже й ціную життя, щоб надто боятися смерті.
— Авжеж, я знаю, ваша хоробрість мені добре відома, — мало не з щирою прихильністю зауважив кардинал. — Тому можу вас наперед запевнити: на вас чекає не тільки суд, а й заслужена кара.
— Хтось інший відповів би вашому високопреосвященству, що він має своє помилування у власній кишені.