Я вас не бачив, то й про обід нічого не знаю.
– Схаменіться! А Дебре, що бачив допіру вас у мене?
– Ох, і правда.
– Навпаки, я вас бачив і тут-таки, без будь-якої офіційності, запросив на обід, а ви щиро відповіли мені, що не можете бути моїм гостем, бо вирушаєте до Трепора.
– Отак і буде. Та, може, ви одвідаєте мою матінку до від'їзду?
– До від'їзду це нелегко зробити буде, та й збиратися у дорогу я вам заважатиму.
– То зробіть ще ліпше! Досі ви були тільки чарівною людиною, то заслужіть на те, щоб ми ще й обожнювали вас.
– І що маю я учинити, щоб сягнути такої досконалості?
– Що ви повинні вчинити?
– Так, мені хочеться знати це.
– Здається, ви сьогодні вільні, то їдьмо до нас обідати; ми будемо самі – ви, матінка і я. Ви бачили графиню тільки мимохідь, а тепер познайомитеся з нею ближче. Це дивовижна жінка, і я шкодую тільки про те, що на світі нема іншої такої самої, тільки молодшої років на двадцять, тоді, присягаюся, крім графині де Морсер, незабаром з'явилася б ще й віконтеса де Морсер. Мого батька ви не побачите: у нього сьогодні комісія, то він обідає у великого референдарія. Поїдьмо, поговоримо про мандрівки. Ви бачили всенький світ – розповісте нам про ваші пригоди, розкажете історію тієї красуні албанки, яка була з вами в Опері і яку ви прозиваєте вашою невільницею, а поводитеся з нею, як із князівною... Ми будемо розмовляти італійською й іспанською. Ну ж бо, погоджуйтеся! Графиня буде рада.
– Я дуже вам вдячний, – відказав граф Монте-Крісто, – ваша пропозиція дуже лестить мені, тож я страшенно шкодую, що не можу її прийняти. Дарма ви гадаєте, ніби я вільний – навпаки, у мене дуже важливе побачення.
– Стережіться, ви допіру навчили мене, як позбутися неприємного запрошення. Мені потрібні докази. Слава Богу, я не банкір, як ото Данґляр, та попереджаю: я так само недовірливий, як і він.
– Тоді я дам вам докази, – сказав граф Монте-Крісто.
Він подзвонив.
– Ви вже вдруге відмовляєтеся обідати в моєї матінки, пане графе, – сказав Морсер. – Либонь, у вас є підстави для цього.
Граф Монте-Крісто здригнувся.
– Сподіваюся, ви так не гадаєте, – сказав він, – до речі, ось іде мій доказ.
Увійшов Батістен і спинився на порозі.
– Мене ж не попередили про ваш прихід.
– А хтозна! Ви такий незвичайний чоловік, що тут усе може бути.
– Принаймні я не міг передбачати, що ви запросите мене на обід.
– Оце, мабуть, таки правда.
– Чудово. Послухайте, Батістене, що сказав я вам сьогодні вранці, як погукав у кабінет?
– Не приймати нікого, хто прийде після п'ятої вечора.
– А потім?
– Ох, пане графе... – устряв Альбер.
– Ні, ні, я будь-що хочу позбутися цієї таємничої репутації, яку ви створили мені, любий віконте. Дуже прикро весь час корчити із себе Манфреда. Я хочу бути зрозумілим для всіх. Потім?... Продовжуйте, Батістене.
– Потім прийняти тільки пана майора Бартоломео Кавальканті із сином.
– Ви чуєте: майора Бартоломео Кавальканті, нащадка одного з найдавніших родів, його генеалогією клопотався сам Данте... як ви пам'ятаєте чи, може, й не пам'ятаєте, у десятій пісні "Пекла"; крім того, ще і його сина, дуже хорошого парубка, віконте, йому стільки ж, як і вам, та й титул він носить такий самий; він вступає в паризьке світське товариство, спираючись на батькові мільйони. Майор приведе до мене сьогодні свого сина, контіно, як кажуть у нас в Італії. Він доручає його мені. Я буду скеровувати його, якщо він того вартий. Ви допоможете мені, гаразд?
– Авжеж! То цей майор Кавальканті ваш давній друг? – запитав Альбер.
– Нітрохи. Це дуже шанований добродій, дуже поштивий, дуже скромний, дуже тактовний, таких в Італії сила-силенна, це нащадки занепалих старовинних родів. Я декілька разів із ним зустрічався й у Флоренції, і в Болоньї, і в Луцці, аж раптом він сповістив, що приїде сюди. Дорожні знайомі дуже вимогливі люди: вони скрізь чекають від вас того приязного ставлення, що його ви якось випадково виявили до них, наче в культурної людини, що вміє з кожним перевести приємну часину, не буває прихованих спонук! Любий майор Кавальканті збирається знову поглянути на Париж, який він бачив лише мимохідь, за часів Імперії, коли вирушав мерзнути до Москви. Я маю пригостити його добрячим обідом, він доручить мені свого сина, я пообіцяю наглянути за ним і дам йому змогу розважатися, як йому закортить, – у такий спосіб ми і поквитаємося.
– Пречудово! – сказав Альбер. – Бачу, ви неоціненний опікун. Тоді до побачення, ми повернемося у понеділок. До речі, я отримав листа від Франца Д'Епіне.
– Ти ба! – сказав граф Монте-Крісто. – Він так само задоволений Італією?
– Гадаю, так, та він шкодує, що вас там нема... Каже, що ви були сонцем Рима і що без вас там похмуро. Не гарантуватиму навіть, що він не стверджує, ніби там іде дощ.
– То ваш друг змінив думку про мене?
– Навпаки, він і далі вважає, що ви передовсім фантастична істота, тож він і шкодує, що вас там нема.
– Дуже приємний чоловік! – сказав граф Монте-Крісто. – Я відчув до нього приязнь першого ж вечора нашого знайомства, коли він шукав вечерю й люб'язно погодився повечеряти зі мною. Якщо не помиляюся, він син генерала Д'Епіне?
– Авжеж.
– Того самого, якого так підло вбили в 1815 році?
– Ага, бонапартисти.
– Так отож! Справді, він дуже мені сподобався. А його не збираються одружити?
– Авжеж, він одружується з панною де Вільфор.
– Це напевно?
– Так само, як і мій шлюб із панною Данґляр, – зареготав Альбер.
– Ви жартуєте?
– Так.
– Чому?
– Мені здається, у цім шлюбі стільки обопільної приязні, як і в моєму з панною Данґляр. Ох, пане графе, ми балакаємо про жінок, як ото жінки пліткують про чоловіків, так не можна.
Альбер підвівся.
– Ви вже йдете?
– Нічого собі! Уже дві години забираю я ваш час, а ви такі люб'язні, що питаєте мене, чи йду я. Ні, пане графе, ви таки найлюб'язніший чоловік на світі! А ваші слуги такі вимуштрувані! Надто ж Батістен. Ніколи не щастило мені здобути такого. У мене вони завжди наче мавпують лакеїв із Французького театру, котрі задля того щоб вимовити однісіньке слово, щоразу підходять до самісінької рампи. Тож як захочете розлучитися з Батістеном, віддайте його мені.
– Домовилися, віконте.
– Зачекайте, це ще не все. Передайте, коли ваша ласка, моє вітання вашому скромному гостеві з Лукки, синьйорові де Кавальканті, і якби виявилося, що він не проти одружити свого сина, постарайтеся знайти йому дружину, дуже багату, дуже шляхетну, бодай по жіночій лінії, і баронесу по батькові. Я вам у цім допоможу.
– Ого, – вигукнув граф Монте-Крісто, – невже справа аж так далеко зайшла?
– Авжеж.
– Не зарікайтеся, усе може ще статися.
– Ох, пане графе, – вигукнув Морсер, – ви таку послугу надали б мені! Я у сто разів дужче полюбив би вас, якби завдяки вам лишився парубком ще років хоч із десять!
– Що ж, усе можливо, – поважно відказав граф Монте-Крісто.
І, попрощавшись із Альбером, повернувся до себе і тричі подзвонив.
Увійшов Бертуччо.
– Бертуччо, – сказав граф Монте-Крісто, – майте на увазі, в суботу я вітаю гостей у моїй віллі в Отеї.
Бертуччо здригнувся.
– Слухаю, ваша ясновельможносте, – сказав він.
– Ви необхідні мені, щоб усе там опорядити як слід, – провадив граф Монте-Крісто. – Це пречудовий дім чи принаймні він може стати чудовим.
– Задля цього його треба геть поновити, ваша ясновельможносте: шпалери на стінах геть зблякли.
– То поміняйте їх скрізь, крім спальні, оббитої червоною матерією; її треба лишити точнісінько такою, яка вона є зараз.
Бертуччо вклонився.
– Так само нічого не чіпайте в саду, зате із двориськом робіть усе, що хочете, – мені навіть приємно було б, якби воно стало невпізнанне.
– Я зроблю все, щоб догодити вашій ясновельможності, та мені було б спокійніше, якби ваша ясновельможність зволили дати мені вказівки щодо обіду.
– Ох, любий Бертуччо, – сказав граф Монте-Крісто, – бачу, відтоді як ми в Парижі, ви почуваєтеся ніяково і весь час сумніваєтеся. Невже ви розучилися розуміти мене?
– Та, може, ваша ясновельможносте, ви бодай скажете мені, кого запросили туди?
– Я ще й сам не знаю, та й вам нема чого це знати. Лукулл обідає в Лукулла, та й годі.
Бертуччо вклонився і вийшов.
XVII. Майор Кавальканті
Ні граф Монте-Крісто, ні Батістен не брехали, коли казали Альберові про відвідини майора з Лукки, через якого граф Монте-Крісто відмовився від запрошення на обід.
Допіру вибило сьому вечора і минуло вже дві години відтоді, як Бертуччо, виконуючи графів наказ, подався до Отея, коли біля брами зупинився візник і, наче збентежившись, квапливо поїхав звідтіля, висадивши чолов'ягу років п'ятдесяти двох, убраного в один із тих зелених сурдутів із чорними шнурами, які, либонь, ніколи не переведуться в Європі.
На приїжджому були також широкі блакитні суконні панталони, а також високі, ще досить нові, хоч і трохи тьмяні, чоботи на занадто грубій підошві, замшеві рукавички, капелюх, що скидався на жандармську шапку, і чорний комірець із білим хутром, який можна було б узяти за крицевий нашийник, якби власник не носив його самохіть.
Особа в такому мальовничому вбранні подзвонила біля хвіртки, запитала, чи тут мешкає граф Монте-Крісто, і коли воротар ствердно відповів на те, увійшла хвірткою, зачинила її за собою і попрямувала до ґанку.
Батістен заздалегідь отримав опис зовнішності гостя і вже чекав його у передпокої, тож відразу ж упізнав його малу кутасту голову, шпакуватого чуба і густі білі вуса, і не встиг той назватися тямущому камердинерові, як про його прибуття вже доповіли графові Монте-Крісто.
Чужинця запровадили до найскромнішої з віталень. Граф Монте-Крісто вже чекав на нього й, усміхаючись, пішов йому назустріч.
– А, це ви, любий майоре, – сказав він. – Прошу, прошу! Я вас чекав.
– Правда? – запитав гість із Лукки. – Ви чекали на мене, ваша ясновельможносте?
– Авжеж, мене попередили, що ви з'явитеся до мене сьогодні о сьомій вечора.
– Що я до вас з'явлюся? Попередили?
– Атож.
– Що ж, тим ліпше. Як по правді, я боявся, що про це забудуть.
– Про що?
– Попередити вас.
– Ну що ви!
– Але ви впевнені, що не помиляєтеся?
– Певен.
– І ви чекали саме на мене сьогодні о сьомій вечора, ваша ясновельможносте?
– Саме на вас. Утім, це можна й перевірити.
– Та ні, якщо ви на мене чекали, – сказав гість із Лукки, – то не варто.
– Але чому ж? – сказав граф Монте-Крісто.
Гість із Лукки начебто занепокоївся.
– Послухайте, – сказав граф Монте-Крісто, – ви ж маркіз Бартоломео Кавальканті?
– Бартоломео Кавальканті, – з радістю повторив гість із Лукки, – авжеж.
– Відставний майор австрійського війська?
– А хіба я був майором? – несміливо запитав старий вояка.
– Авжеж, – сказав граф Монте-Крісто, – ви були майором.