Нікколуччо, всі гості й сама пані плакали з жалощів; тоді мессер Джентіле підвівся з місця, взяв дитину до себе на руки, а мадонну Каталіну за руку, підійшов з ними до Нікколучча і сказав:
— Устань, куме, я не вертаю тобі твоєї дружини, що викинули геть її родичі і твої, ні, я даю тобі сюю пані, мою куму, з отсим малим синком її, що, без усякого сумніву, тобою зачатий: я увів його в хрест і дав йому наймення Джентіле. Прошу ж тебе, щоб ти любив її не менше, ніж перше, хоч і пробула вона в мене в домі мало не три місяці, бо присягаю Богом (котрий, може, на те й примусив мене її полюбити, щоб потім я зміг порятувати її од смерті) і клянуся тобі, що ніколи не жила вона ні в батька-матері, ані в тебе самого так честиво, як жила сей час у моїм домі при моїй матері.
Сеє сказавши, він обернувся до панії з такими словами.
— Мадонно, тепер я звільняю вас од усіх обіцянок, що ви мені давали, й передаю вас у руки Нікколуччові.
Передавши її з дитиною в руки Нікколуччові, мессер Джентіле вернувся на своє місце й сів. Нікколуччо прийняв дружину свою й сина з невимовною радістю, бо не мав уже жодної надії побачити їх будь-коли, і не міг здякуватись благородному лицареві, а всі гості плакали, розчулившись, і теж вельми похваляли сей учинок; хто про нього не почув, усі казали так само. Мадонну Каталіну зустріли дома з надзвичайною радістю, і болонці довго ще потім дивились на неї, мов на чудо яке (з мертвих же воскресла!), а мессер Джентіле жив у довічній дружбі з Нікколуччом, його родичами та свояками.
Що ж ви на се скажете, добрії мої подруги? Невже, по-вашому, король, що оддав свою корону й берло, чи абат, що помирив баніту з папою (се ж йому нічого й не коштувало), чи той старий, що самохіть своє горло під ворожий меч підставив, — невже хтось із них може зрівнятися подвигом своїм із мессером Джентіле? Адже він був молодий, жагучий, він мав законне право володіти тим, що недбалий покинув, а йому пощастило підняти, проте не тільки чесно вгамував свою пристрасть, а, діставши в свої руки те, до чого всією душею був поривався, з своєї доброї волі повернув його іншому. Думаю, що жоден із попередніх благородних учинків не можна до такого прирівняти.
ОПОВІДКА П'ЯТА
Мадонна Діанора загадує мессерові Ансальду, щоб показав їй серед зими квітучий сад; той наймає чорнокнижника і виконує її наказ. Муж дозволяє їй оддатись мессерові Ансальду, але він, дізнавшись про таку його великодушність, звільняє мадонну Діанору од даного слова, а чорнокнижник і собі не бере з мессера Ансальда заплати
Усе веселе товариство вихваляло мессера Джентіле аж до неба, коли король наказав заступити чергу Емілії; та тільки того й чекала і сміливо почала:
— Чутливі мої подруги, ніхто не уймає мессерові Джентіле благородства, але невірно було б говорити, що то вже верх великодушності; легко довести, що можливі вчинки ще благородніші. Про один такий учинок я й хочу розповісти вам коротенько.
Фріулі — край проти нашого холодний, та там є зелені гори, бистрі ріки і чисті потоки; у тім краю, в місті Удіне, жила колись велика красуня, шляхтянка, на ймення Діанора; муж у неї був чоловік багатий, із себе приємний і лагідний на вдачу; звали його Джільберто. Своїми визначними прикметами та пані полонила серце одного іменитого барона — мессера Ансальда Граденсе, чоловіка високоповажного і славного своїми бойовими подвигами та субтельними манерами. Він любив її всім палом душі своєї і робив усе, що міг, аби добитись її любові, безперестань посилав до неї благальні листи, та все було даремно.
Мадонні Діанорі надокучили ті зальоти; бачачи, що лицар не зважає на її відмови і все ще шле до неї листи любовні і людей, вона задумала здихатись його, наказавши йому зробити якусь незвичайну, цілком, як на неї, неможливу річ. От прийшла раз до неї од мессера Ансальда вірниця, а вона їй і каже:
— От ти часто запевняла мене, жінко добра, що мессер Ансальдо любить мене понад усе, носила мені од нього дорогі дарунки — нехай вони при ньому зостануться, бо я за такі речі ніколи його не полюблю і волі не вволю; та якби я могла пересвідчитись, що він і справді любить мене так, як ти кажеш, то я напевне полюбила б його і покохала. Отже, як доведе він ту свою любов ділом, зробить те, що я загадаю, то я готова вчинити його волю.
— А що ж ви од нього хочете, мадонно? — питає та жінка.
— Я хочу ось чого, — одказує мадонна Діанора. — Нехай зробить так, щоб у січні місяці коло нашого міста вродився сад, щоб у ньому було повно трави зеленої, квіток, дерев густих та майних, як навесні. Коли він сього не зробить, нехай не шле більше до мене ані тебе, ані кого іншого, а то, хоч я досі все те од мужа мого й рідні приховувала, пожаліюсь їм і доб'юсь того, щоб він дав мені чистий спокій.
Як почув лицар про таке жадання своєї дами, то зрозумів одразу, що вона хоче позбавити його останньої надії — таким трудним, майже нездійсненним здавалось йому те діло. Проте він намагався зробити все можливе, щоб виконати той наказ, і став по всьому світу шукати такого чоловіка, що міг би пособити йому або порадити, та й напитав-таки одного, що помінився за добру плату зробити ту річ за допомогою чорнокнижного чарування.
Ансальдо домовився з тим чорнокнижником, зобов'язавшись дати йому велику силу грошей, і з радісним нетерпінням чекав призначеного часу. От і діждався його нарешті — надворі стояли холоди, кругом сніг, лід, а той чорнокнижник так наворожив у ніч проти першого січня, що вранці де взявся під городом чудовий сад (хто його побачив, то казав, що другого такого ніде не було зроду), а в нім трава зелена, дерева розмаїті, усякий цвіт і плід. Скоро побачив те все мессер Ансальдо, зараз велів нарвати найкращих квіток, які там були, найліпшого овощу і послав нишком своїй дамі, запрошуючи її прийти подивитись на той сад, що вона бажала, — нехай упевниться в його любові і згадає про свою обіцянку, скріплену присягою, та й справдить її потім, як годиться всякій чесній людині.
Побачивши ті квіти й овочі, почувши од багатьох людей про той чарівний сад, мадонна Діанора почала жалкувати, що дала таку обіцянку. Та невважаючи на той жаль, вона хотіла й сама на те диво глянути і пішла в сад разом з багатьма іншими городянками; помилувавшися його красою, вона вернулась додому смутна та невесела, думаючи про те, який обов'язок накладає на неї се чудо. Не могла вона жалю того великого од очей свого мужа приховати; коли він спитав її про причину, вона довго мовчала з сорому, та мусила вкінці розказати йому геть-чисто все.
Як почув про те Джільберто, спочатку розсердився тяжко, та потім, зваживши на чесну жінчину спонуку, погамував свій гнів і так їй сказав:
— Діаноро, не годиться жінці розумній і статечній вислухувати такі прохання, не подобаріч під будь-якою умовою цноту свою комусь обіцяти. Слова, дістаючись через вуха до серця, діють на нього з більшою силою, ніж дехто гадає, а для того, хто любить, майже немає на світі речей неможливих. Ти зле вчинила тим уже, по-перше, що до слів тих прислухалась, а по-друге, тим, що поставила свої умови. Знаючи твою душевну чистоту, хочу я полегшити твоє становище в зв'язку з тією обіцянкою і дозволю тобі те зробити, що навряд чи дозволив би хтось інший; до сього спонукує мене і страх перед чародієм — він може накоїти нам великого лиха, якби ти намагалась одурити мессера Ансальда. То йди ж до того лицаря й постарайся якимось чином, щоб він звільнив тебе од даного слова й зберіг твою честь, а як не зможеш сього добитись, то оддайся йому вже на сей раз, але тільки тілом, не душею.
Пані, слухаючи мужа, плакала й казала, що не бажає од нього такої милості, та хоч як вона одмагалась, Джільберто твердо наполягав на своєму. Наступного дня рано-вранці мадонна Діанора, одягнувшись не вельми ошатно, подалася в супроводі двох слуг і покоївки до дому мессера Ансальда. Той, почувши, що кохана з'явилась до нього, здивувався непомалу, встав і, велівши покликати чарівника, сказав йому:
— Мені хочеться, щоб ти сам побачив, якого блаженства доступився я завдяки твоїм чарам.
Тоді вийшов назустріч дамі і, не піддаючись якимось бурхливим бажанням, прийняв її поштиво й шанобливо, повів у прегарну світлицю, де в каміні ясно горів огонь, посадив її і промовив:
— Мадонно, якщо довга моя до вас любов заслуговує хоч якоїсь нагороди, прошу вас, скажіть мені, будьте ласкаві, що привело вас до мене такої доби і в такому товаристві?
Засоромлена дама одповіла йому, мало не плачучи:
— Мессере, сюди привела мене не любов до вас і не обіцянка, що я вам дала, а наказ мого мужа, який, зважаючи більше на ваші неймовірні звершення в ім'я тої непогамовної пристрасті, аніж на мою честь і на свою власну, велів мені прийти до вас; на його повеління я повинна сього разу вволити у всьому вашу волю.
Якщо мессер Ансальдо і спочатку був здивований, то тепер, почувши її слова, здивувався ще більше. Зворушений Джільбертовою великодушністю, він змінив пристрасть свою жагучу на співчуття і сказав:
— Мадонно, коли так воно і є, як ви кажете, то боронь боже, щоб я ущербив честь чоловікові, котрий появив таке співчуття до моєї любові. Побудьте ж тут у моїй господі, скільки самі захочете, так, ніби ви мені були сестрою, і вертайтесь додому, коли завволите, тільки прошу вас, подякуйте мужеві своєму, як лише можете, за ту його великодушність, а мене майте віднині за брата свого й слугу.
Почувши такі речі, дама зраділа невимовно і сказала:
— Хоч і знала я ваші звичаї, та ніколи була б не подумала, що моє завітання до вас скінчиться так, як воно сталось; за се я буду вдячна вам поки віку.
Попрощавшись із лицарем, вона повернулась у супроводі своїх слуг до мужа й розповіла йому все, як було; з того часу між Джільбертом і мессером Ансальдом установилась міцна й щира дружба.
Чародій, якому мессер Ансальдо збирався вже дати обіцяну винагороду, побачивши, як благородно вчинив супроти нього Джільберто, а він сам супроти дами, сказав лицареві:
— Боже мене упаси, щоб я, бачивши великодушність Джільбертову у справах честі і вашу в любові, виявився невликодушним щодо моєї заслуженини. Знаючи, що вам сі гроші знадобляться на щось інше, я їх од вас не прийму.
Лицареві стало ніяково, і він почав упрохувати чарівника, щоб той узяв гроші, як не всі, то хоч частину, але все було даремно.