– Він глянув на Люсьєна, що гортав альбом, і докинув: – А вона нічогенька, панна Ежені! Адже звати її Ежені, еге?
– Дуже нічогенька чи радше дуже вродлива, – відказав Альбер, – та я не шанувальник такої вроди. Негідний я.
– Ви кажете про це так, наче вона вже стала вашою дружиною!
– Ох, – зітхнув Альбер, і собі поглянувши, що там робить Люсьєн.
– Мені здається, – трохи тихіше сказав граф Монте-Крісто, – що ви не дуже в захваті від майбутнього шлюбу.
– Панна Данґляр, як на мене, надто вже багата, і це лякає мене.
– Знайшли причину! – відказав граф Монте-Крісто. – А ви хіба не багаті?
– Мій батько має десь п'ятдесят тисяч ліврів річного прибутку, і після мого одруження він виділить мені, може, тисяч десять або дванадцять.
– Звісно, це дуже скромно, – сказав граф Монте-Крісто, – надто ж для Парижа, та багатство це ще не все, бо шляхетне ім'я і становище теж чимало важать у суспільстві. Ви маєте славетне ім'я і пречудове суспільне становище, та й граф де Морсер – вояк, тож приємно бачити, як Баярова непідкупність поєднується з Дюгескленовою бідністю. Безкорисність – це той сонячний промінь, у якому найбільш яскраво сяє шляхетний меч. Ось я, навпаки, вважаю цей шлюб дуже доречним, адже панна Данґляр принесе вам багатство, а ви їй – шляхетне ім'я!
Альбер замислено похитав головою.
– Існує ще одна обставина, – сказав він.
– Зізнаюся, – провадив граф Монте-Крісто, – мені нелегко збагнути, чому така відраза у вас до цієї заможної і вродливої дівчини.
– Знаєте, – відказав Альбер, – якщо це можна вважати відразою, то не тільки я відчуваю її.
– А хто ж іще? Адже ви казали, що ваш батько хоче цього шлюбу.
– Моя матінка, а в неї пильне око. І ось моїй матері цей шлюб не подобається, вона має якусь упередженість проти Данґлярів.
– Ох, це зрозуміло, – сказав граф Монте-Крісто трохи штучним тоном, – графиню де Морсер, утілення вишуканості, аристократичності, душевної тонкості, трохи лякає дотик тяжкої і грубої плебейської руки, це природно.
– Їй-богу, не знаю, чи це справді так, – відказав Альбер, – та знаю, що як шлюб цей відбудеться, вона буде нещасна. Уже півтора місяця тому вирішили було зібратися й обговорити діловий бік питання, та мене спіткали такі мігрені...
– Справжні? – всміхнувся граф Монте-Крісто.
– Справжнісінькі, певне, зі страху... і через них ту нараду відклали на два місяці. Ви ж розумієте, справа не термінова: мені ще нема двадцяти одного року, а Ежені тільки сімнадцять, проте цей термін спливає на наступному тижні. Доведеться взяти участь у тій нараді. Ви не можете собі уявити, любий графе, як воно мене бентежить... Ох, ви такі щасливі, адже ви вільна людина!
– А хто ж заважає вам теж бути таким вільним?
– Батько мій дуже розчарувався б, якби я не одружився з панною Данґляр.
– То одружіться з нею, – сказав граф Монте-Крісто, якось по-особливому стенувши плечима.
– Та воно так, – сказав Альбер, – та для моєї матінки це буде вже не розчарування, а справжнісіньке горе.
– То не одружуйтеся, – сказав граф Монте-Крісто.
– Я подумаю і спробую це вчинити... а ви ж не відмовите мені в порадах, правда ж? Може, ви могли б виручити мене? Знаєте, щоб не засмучувати мою матінку, я, либонь, зважуся на сварку з батьком.
Граф Монте-Крісто відвернувся, здавалося, він був схвильований.
– Чим це ви так захопилися? – запитав він Дебре, який сидів у глибокому фотелі на другому кінці вітальні, тримаючи в одній руці олівця, а в другій записника, – перемальовуєте Пуссена?
– Перемальовую? Де ж пак! – спокійно відказав той. – Надто вже люблю я живопис, щоб робити таке. Ні, я роблю якраз протилежне, я підраховую.
– Підраховуєте?
– Авжеж, здійснюю підрахунки; це стосується трохи і вас, віконте: я підраховую, скільки заробив Данґлярів банк на останньому підвищенні Гаїті, адже за три дні акції зросли з двохсот шести до чотирьохсот дев'яти, а передбачливий банкір купив велику партію по двісті шість. За моїми підрахунками, він мав заробити з триста тисяч.
– Це ще не найбільш вдала його оборудка, – сказав Альбер, – адже цього року він заробив мільйон на іспанських паперах.
– Послухайте, любий друже, – сказав Люсьєн Дебре, – граф Монте-Крісто міг би відповісти вам разом з італійцями:
Danaro e santia
Meta della meta.[53]
І це ще багато. Тож як мені розповідають щось подібне, я тільки знизую плечима.
– Але ж ви самі розповіли про Гаїті, – сказав граф Монте-Крісто.
– Гаїті – це інша річ, Гаїті – це біржове екарте. Можна полюбляти бульот, захоплюватися вінтом, любити бостон і все ж таки охолонути до них, але екарте[54] ніколи не губить свого чару – це приправа. Отож, Данґляр продав учора по чотириста шість і поклав до кишені триста тисяч франків, а якби зачекав до сьогодні, то папери упали б до двохсот п'яти і замість того, щоб виграти триста тисяч франків, він згубив би тисяч двадцять-двадцять п'ять.
– А чому вони впали з чотирьохсот дев'яти до двохсот п'яти? – запитав граф Монте-Крісто. – Перепрошую, але я геть не знаюся на цих біржових інтригах.
– А тому, – зареготав Альбер, – що звістки чергуються і не збігаються.
– А нехай йому! – вигукнув граф Монте-Крісто. – То пан Данґляр може за однісінький день виграти або програти триста тисяч франків? Значить, він страшенно багатий?
– Грає не він, а пані Данґляр, – жваво відгукнувся Люсьєн, – це на диво хоробра жінка.
– Але ж ви обачний чоловік, Люсьєне, і, перебуваючи біля самісінького першоджерела, добре знаєте, чого варті звістки, то мусили б зупиняти її, – усміхаючись, сказав Альбер.
– Як це я можу, коли навіть чоловік її не потрапить того вчинити? – запитав Люсьєн. – Ви ж знаєте баронесин характер: вона не скоряється нічиєму впливу і робить те, що їй хочеться.
– Ох, якби я був на вашому місці... – сказав Альбер.
– Та й що?
– Я вилікував би її, і то була б велика послуга її майбутньому зятеві.
– Як це?
– А просто. Провчив би її.
– Провчив?
– Авжеж. Ваше становище особистого секретаря міністра робить вас авторитетом у тім, що стосується різних новин і звісток, то вам варто тільки рота розтулити, як усі ваші слова стенографуються біржовими маклерами; змусьте її за однісінький раз програти сто тисяч франків, то вона й стане обережніша.
– Не розумію я вас... – пробурмотів Люсьєн.
– Та тут все ясно як білий день, – з непідробною щирістю відказав Альбер, – сповістіть їй якось щось таке нечуване, наприклад, про телеграму, яку читали тільки ви, скажімо, про те, що напередодні в Габрієль бачили Генріха IV, це викличе підвищення на біржі, вона захоче скористатися цим і, звісно ж, програє, бо наступного дня Бошан у своїй газеті напише:
"Твердження обізнаних людей, буцім короля Генріха IV бачили позавчора в Габрієль, не відповідають дійсності; такого не було; король Генріх IV не покидав Нового мосту".
Люсьєн криво посміхнувся. Граф Монте-Крісто тримався байдуже упродовж усієї тієї розмови, та насправді не проґавив ні слова, і від його проникливого погляду не сховалося таємне збентеження особистого секретаря міністра.
Унаслідок того збентеження, що його геть не помітив Альбер, Люсьєн скоротив свою гостину у графа Монте-Крісто. Йому було вочевидь ніяково. Проводячи його до дверей, граф Монте-Крісто сказав йому тихенько декілька слів, і той відказав:
– Авжеж, пане графе, я згоден.
Граф Монте-Крісто обернувся до молодого Морсера.
– А вам не здається, як добре подумати, – сказав він йому, – що в присутності пана Дебре не слід було такого казати про вашу тещу?
– Ох, пане графе, прошу вас, – відказав Морсер, – не вживайте передчасно цього слова.
– Послухайте, невже графиня і справді так налаштована проти цього шлюбу?
– Настільки, що баронеса дуже рідко буває у нас, а моя матінка, гадаю, і двічі за життя не була у пані Данґляр.
– Тоді, – сказав граф Монте-Крісто, – я зважуся розмовляти з вами відверто: пан Данґляр мій банкір, пан де Вільфор дуже люб'язно ставиться до мене у відповідь на послугу, яку щаслива нагода допомогла мені йому надати, тож я передбачаю цілу лавину обідів і гостин. А щоб не здалося, ніби я з погордою нехтую всім цим і навіть, якщо хочете, щоб самому випередити інших, я запрошую на мою віллу в Отеї пана й пані Данґляр, пана й пані де Вільфорів. Якщо я на цей обід запрошу й вас, як ото графа і графиню де Морсерів, то чи не буде це скидатися на якісь оглядини перед весіллям? Принаймні чи не здаватиметься воно так графині де Морсер, надто ж якщо барон Данґляр виявить мені честь і приведе із собою доньку? Графиня може тоді мене зненавидіти, а я не хотів би цього, адже я – прошу вас при нагоді запевнити її в цім – завжди високо ціную її добру думку про мене.
– Повірте, пане графе, – відказав Морсер, – я дуже вдячний вам за вашу відвертість і згоден не бути присутнім на вашому обіді. Ви кажете, що вам дорога думка моєї матінки, – вона дуже добре ставиться до вас.
– Ви так гадаєте? – зацікавлено запитав граф Монте-Крісто.
– Я певен цього. Після того, як ви ото в нас були, ми цілу годину про вас розмовляли; та повернімося до нашої розмови. Ото якби моя мати дізналася про вашу увагу до неї, – а я візьму на себе сміливість їй розповісти про це, – я певен, вона була б вам надзвичайно вдячна. Щоправда, батько розлютився б.
Граф Монте-Крісто зареготав.
– Що ж, – сказав він Альберові, – тепер ви знаєте, як воно все насправді. До речі, не лише ваш батько розлютиться – пан із панею Данґляр будуть дивитися на мене як на дуже невиховану людину. Вони знають, що ми бачимося з вами просто, що в Парижі ви мій найдавніший знайомець, і раптом вас не буде на обіді, то вони запитають, чому я вас не запросив. Спробуйте принаймні заручитися заздалегідь якимось правдоподібним запрошенням і попередьте мене запискою. Ви ж знаєте, для банкірів тільки письмові докази важать.
– Я зроблю ще ліпше, пане графе, – сказав Альбер. – Моя матінка хоче поїхати куди-небудь, щоб подихати морським повітрям. Якого дня має відбутися той обід?
– У суботу.
– Чудово. Сьогодні у нас вівторок. Ми поїдемо завтра ввечері, а післязавтра будемо в Трепорі. Знаєте, пане графе, дуже люб'язно з вашого боку, що ви рятуєте людей із незручної ситуації.
– Ох, ви мене переоцінюєте: просто я хочу бути приємним для вас.
– Коли ви порозсилали запрошення?
– Сьогодні.
– Чудово! Я зараз же піду до Данґляра і скажу йому, що ми з матінкою завтра вирушаємо з Парижа.