Але командир цього міноносця, капітан 2-го рангу Андржієв-ський, не послухався сигналу, вважаючи Баранова молодшим за себе. Зараз же був піднятий другий сигнал: "Грозный", що сталося?" Аидр-жієвеький відповів: "Нічого". Але все-таки дав хід вперед і, наблизившись до "Бедового", запитав семафором: "Які і від кого маю накази?" Йому семафором же відповіли: "Адмірал Рожественський на міноносці, поранений, більшість штабу також, ідемо у Владивосток, якщо вистачить вугілля: в противному разі — в Посьєт; ідіть так, щоб ваш дим не попадав на нас". Тільки після таких переговорів "Грозный" вступив у кільватер "Бедовому" і тримався від нього на чималій відстані.
"Донской" і "Буйный" лишилися на місці. З міноносця все ще перевозили ослябців на крейсер. Але незабаром довелося відмовитися від цієї операції: на горизонті помітили підозрілі димки: "Донской" підняв шлюпки, дав хід уперед і, супроводжуваний "Буйным", попрямував на північ.
Два наші міноносці, що пішли вперед, були ледве видні. За ними не можна було поспіти. З появою штабу на "Бедовом" зараз же хтось запитав:
— Чи є на міноносці білий прапор?
Згодом так і не вияснили, хто перший промовив цю фразу. Командир Баранов приписував її флагманському штурманові, мічман О'Бріен де Лассі — флаг-капітанові, а сигнальник Михайленко і вістовий Ба-лахонцев — самому Рожественському. Можливо, що всі троє, заклопотані однією і тією ж думкою, поставили те саме питання в різний час.
Баранов і Філіпповський зустрілися як два старі знайомі: учень і учитель. Адже перший колись брав у другого уроки штурманської справи. На містку міноносця між ними відбулася розмова про білий прапор. Тут же був мічман О'Брієн де Лассі, юнак років двадцяти, стрункий, з дівочо ніжним обличчям, з аристократичними манерами. Цей офіцер погано знав морську справу. Але він був багатий і походив, за його словами, з ірландського королівського роду.
Командир, почувши про білий прапор, спочатку не розумів, у чому тут річ, але полковник Філіпповський пояснив йому:
— Перебуваючи ще на "Буйному", штаб вирішив, на випадок зустрічі з японцями, здатися без бою, щоб зберегти життя адмірала.
— А, от як! — вигукнув Баранов і, ніжно погладивши обома руками атласну бороду, почав приємно усміхатися, наче дістав звістку про підвищення його в чині.
Білого прапора на міноносці не знайшлось. Мічман О'Бріен.де Лассі запропонував замінити його салфеткою або простинею. Але командир Баранов відкинув і те, і друге, авторитетно заявивши:
— Найкраще підійде для цієї мети скатертина.
О'Бріен де Лассі прийняв таке рішення з легкістю безтурботного юнака і, молодо сяючи голубими очима з густих вій, зараз же наказав сигнальникові Сибірьову:
— Збігай у кают-компанію, візьми там білу скатертину і приготуй з неї парламентерський прапор.
— Невже будемо здаватися, ваше благородіє? — здивовано запитав сигнальник.
Мічман усміхнувся яскраво-червоними губами.
— Адмірал наказав приготувати на всякий випадок.
Незабаром чутка про приготування до здачі міноносця проникла в команду. Матроси хвилювались, сперечалися між собою: одні вірили таким чуткам, інші ні. Боцман Чудаков, стрункий і поривчастий парубок з русявими вусами, показуючи міцні кулаки, погрожував:
— Я морду розіб'ю за такі балачки! Йому порадили:
— Прочисти гарненько вуха і піди на командирський місток. Дехто з команди резонно ставив запитання:
— Кому ж будемо здаватися, коли ворога зовсім навіть не видно?
І правда — на перший погляд здавалося, що все йшло гаразд, горизонт був чистий і вільний. Наївні люди могли думати, що таким чином вони досягнуть кінцевої мети. Але вони не знали, що нагорі, на командирському містку, було вжито всіх заходів до того, щоб зустрітися з японцями. Флагманський штурман, полковник Філіпповський, провів по морській карті рису поблизу острова Дажелет, лишаючи його праворуч. Таким курсом повинні були йти обидва міноносці. Мічман Демчинський висловив своє припущення:
— На цьому острові може бути сигнальна станція. Нас помітять японці і пошлють за нами погоню.
І несміливо додав:
— Чи не ухилитися нам вбік від острова?
Полковник Філіпповський незадоволено нахмурив брови і відповів:
— Якщо іти інакше, то в нас не вистачить вугілля. Тому я обираю найкоротший шлях.
Мічман Демчинський змушений був погодитися з ним:
— Так, цієї обставини я не взяв до уваги.
Штабні чини і командир, порадившись між собою, продовжували діяти в певному напрямі. Насамперед покликали суднового механіка Ільютовича і, розпитавши його, який буде найбільш економічний хід, наказали припинити пари в двох котлах. А потім, замість того, щоб швидше вийти з ворожої зони, втекти від навислої небезпеки, в машину було дано нове розпорядження: зменшити хід до дванадцяти вузлів.
Видно, адміралові і його штабним чинам дуже не хотілося попасти до Владивостока. Про цю потаємну думку їх догадувався виконуючий обов'язки мінного офіцера лейтенант Вечеслов і дуже хвилювався. Це був любимий командою начальник, передова людина, талановитий по-чаткуючий белетрист. До жодного з офіцерів командир не ставився з faкoю ненавистю, як до Вечеслова за його людяне ставлення до матросів і часті розмови з ними на теми, що стояли поза військовослужбови-ми інтересами. Широкоплечий, трохи вищий середнього зросту, з грубими рисами обличчя із здоровою засмагою, він тепер блукав по міноносцю з таким виглядом, наче втратив у своєму житті щось найдорожче.
Прислухаючись до розмови штабних, він сам розпитував їх, що змусило адмірала перейти на "Бедовый". Від них він дізнався, що "Буйный" був несправний і не мав вугілля. Але чому ж вони не обрали для себе міноносець "Грозный"? На це останнє питання ні Філіпповський, ні Клап'є де Колонг, ні інші не могли відповісти одверто. Вечеслов, зустрівшись з механіком Ільютовичем, натякнув йому про свої здогади:
— Мене дивує одна обставина. Наш командир зрадив Рожественського найзухваліше. Він жодного разу не підійшов до флагманського корабля. Про це адмірал не міг не знати. І все-таки, як я чув від штабних, він сам побажав пересісти саме на "Бедовый". Що це значить?
Ільютович похмуро відповів:
— А це значить, що Баранов для задуманої мети є найбільш підходящий командир. Але ми з вами, мабуть, ускочимо в погану історію. І все лихо наше в тому, що ми нічого не можемо вдіяти.
Вони побачили машиніста самостійного управління Попова, який стояв біля них, і припинили розмову.
До обіду нічого не змінилося. Обидва міноносці далі просувалися вперед дванадцятивузловим ходом, тримаючи курс норд-ост 23°. Горизонт, як і перше, був чистий. Японці наче провалилися — жодної ознаки їхньої близької присутності. Лейтенанти Кржижановський і Леонтьев від незвичного плавання на міноносці хворіли на морську хворобу. Інші розійшлися спати. Здоров'я адмірала не викликало ніяких побоювань: за повідомленням лікаря, температура у нього була тридцять сім з половиною.
Після полудня лейтенант Вечеслов став на вахту. До третьої години він сумно стояв на містку, поки сигнальник не доповів йому, що за кормою показалися димки. Вахтовий начальник зараз же розпорядився доповісти про це командирові. На "Бедовом" все заворушилося. Штабні чини і суднові офіцери поспішали на місток. Біноклі і підзорні труби були спрямовані туди, звідки, як дві невеликі хмарки, наближалися димки, поступово виростаючи. Яку таємницю ховала далечінь? Поки що ніхто не міг її розгадати.
КОМАНДА "БУЙНОГО" ПЕРЕБИРАЄТЬСЯ НА КРЕЙСЕР
"Дмитрий Донской" і "Буйный" йшли разом до Владивостока. Міноносець тримався на лівому траверзі свого супутника за п'ять кабельтових. Потім почав відставати від крейсера. Машина на "Буйном", розладнавшись, гуркотіла всіма своїми частинами, пара почала падати. Машинна команда напружувалась до краю, щоб тримати сто тридцять оборотів замість трьохсот п'ятдесяти.
Командир Коломейцев, завжди підтягнутий і стрункий, тепер стояв на містку зігнувшись, пригнічений тягарем безрадісних дум. За пережиту добу — без сну, в безперервному напруженні, виточене обличчя його втратило свіжість, змарніло, тонкий ніс загострився. Від усього видимого простору, залитого сонячним блиском, від моря, що плавно
брижилося під південним небом, віяло тишею і миром, але душа була неспокійна. Сірі очі впивалися у зникаючий крейсер. Що робити далі? Лишатися в морі на самотньому міноносці, що перетворився в інваліда,— це значить приректи себе і всіх своїх підлеглих на марну жертву. Ні, треба вжити рішучих заходів. Командир викликав на місток інже-нер-механіка, поручика Даниленка, і, тамуючи внутрішнє хвилювання, заговорив сухо, тоном владного начальника:
— Чи думаєте ви, поручику, що при такому стані механізмів, навіть маючи досить вугілля, ми можемо дійти до Владивостока? Для ясності я поставлю питання інакше: чи варто нам затримувати "Донского" для вантаження вугілля, чи це буде даремне зволікання часу? Я прошу вас дати мені на це точну відповідь.
Даниленко, невмитий, спітнілий, з замурзаним обличчям, в засмальцьованій куртці, втомлено глянув на командира.
— Сумніваюсь^ пане капітан 2-го рангу, щоб машина без перебирання рухомих частин витримала. Що ж до котлів, то вони вже почали здавати. Один з них, номер четвертий, довелося виключити, бо він почав дуже протікати по швах парового колектора.
Діставши таку відповідь, командир негайно розпорядився скликати військову раду. У ній брали участь всі офіцери — свої і ослябські. Після недовгих обговорень прийшли до одноголосного рішення, яке суворо говорило в своїй кінцевій частині, що всім людям треба переправитися на "Донской", а міноносець, щоб він не дістався ворогові, слід пустити на дно.
Хвилини через дві хльоснув усіх уривчастий викрик командира:
— Підняти сигнал: "Терплю біду"!
Під сумні погляди офіцерів і команди два прапори "З.Б.", розгортаючись на тонкому фалі, понеслися вгору, до вершини фок-щогли. В цих кольорових полотнищах, що маяли в синьому повітрі, був присуд міноносцеві, останній мовчазний заклик до супутника, що віддалявся. Всі мовчали... Командир нервово скуб русяву борідку. Обличчя його стало нерухомим і жорстким.
"Донской" повеинув назад і, поступово зменшуючи хід, зупинився. "Буйный" пристав до його борту. Після коротких переговорів Коломейцева з капітаном 1-го рангу Лебедєвим почалася переправа людей з міноносця на крейсер.
Це сталося на початку дванадцятої години.
Міноносець спорожнів.