Можна подумати, наче вони вперше бачать мурина. Погляньте, як вони з'юрмилися довкола сердеги Алі, який не може ніяк уторопати, у чім річ. Мушу вас запевнити, що як парижанин приїде в Туніс, Константинополь чи Каїр, довкола нього ніколи не збереться юрба.
– Це тому, що на Сході люди відзначаються здоровим глуздом і дивляться лише на те, на що варто поглянути, – але, повірте, Алі користується таким успіхом лише тому що належить вам, а ви зараз наймодніша людина в Парижі.
– Справді? А чим я зобов'язаний таким щастям?
– Та самому собі. Ви даруєте запряжки по тисячі луїдорів ціною, ви рятуєте життя дружинам королівських прокурорів, під іменем майора Блека ви посилаєте на перегони расових жеребців і жокеїв завбільшки з мавпочку уїстіті, нарешті ви здобуваєте золоті кубки і посилаєте їх гарненьким жінкам.
– Хто це розповів вам отакі байки?
– Першу – пані Данґляр, якій страшенно кортить бачити вас у її ложі чи радше щоб інші вас там бачили, другу – Бошанова газета, а третю – моя здогадливість. Нащо ви називаєте свого коня Вампа, якщо хочете лишитися невідомим?
– Ох, справді, – сказав граф Монте-Крісто, – це було необережно. Та скажіть, хіба граф де Морсер не буває в Опері? Я уважно дивився, та ніде не побачив його.
– Він буде сьогодні.
– Де?
– Гадаю, у баронесиній ложі.
– А та чарівна особа поруч із нею, либонь, її донька?
– Так.
– Дозвольте привітати вас.
Альбер усміхнувся.
– Ми побалакаємо про це детальніше іншого разу. Як вам подобається музика?
– Яка музика?
– А та, що її ми зараз чули.
– Пречудова музика, якщо взяти до уваги, що створила її людина і виконують двоногі й безкрилі птахи, як казав небіжчик Діоген.
– Он як, любий пане графе? Можна подумати, за бажання ви можете тішити ваш слух співом семи янгольських хорів?
– Майже так, пане віконте. Коли мені хочеться послухати пречудову музику, таку, якої ніколи не чуло вухо людське, я засинаю.
– То ви якраз потрапили у таке місце: спіть собі здоровий, любий пане графе, опера для того й існує.
– Ні, бо, як по правді, ваш оркестр зчиняє забагато галасу. Щоб заснути отим сном, що про нього я кажу, мені потрібен спокій і тиша, та ще й певна підготовка...
– Славетний гашиш?
– Еге ж. Як вам захочеться послухати музику, пане віконте, приходьте до мене вечеряти.
– Я вже чув її, як снідав у вас.
– У Римі?
– Авжеж.
– А, то була лютня Гайде. Так, сердешна вигнанка часом тішиться тим, що грає мені пісні своєї батьківщини.
Альбер не розпитував далі, замовк і граф Монте-Крісто.
Тієї миті задзеленчав дзвоник.
– Ви мені вибачите? – сказав граф Монте-Крісто, прямуючи до своєї ложі.
– Авжеж.
– Прошу вас передати графині Г. привіт від її упиря.
– А баронесі?
– Передайте, що, з її дозволу, я упродовж вечора буду мати за честь засвідчити їй мою пошану.
Розпочався третій акт. Під час нього граф де Морсер, згідно з його обіцянкою, з'явився в ложу пані Данґляр.
Граф був не з тих людей, що збурюють глядацьку залу, тож ніхто, крім людей, що сиділи в тій-таки ложі, не помітив його появи.
Граф Монте-Крісто все ж таки зауважив його, і ледве помітна посмішка промайнула в нього на вустах.
Що ж до Гайде, то тільки підняли завісу, вона вже нічого не бачила довкруги. Як і всі безпосередні натури, її цілком захоплювало те, що промовляє до слуху і зору.
Третій акт минув як завжди: балерини Нобле, Жюлія й Леру витнули свої звичні антраша, Робер-Маріо кинув виклик принцові Гренадському, і врешті величний король, тримаючи доньку за руку, пройшов сценою, щоб показати глядачам свою оксамитову мантію, а потім завіса опустилася, і публіка розійшлася по фойє та коридорах.
Граф Монте-Крісто вийшов зі своєї ложі й за декілька секунд з'явився у ложі баронеси Данґляр.
Баронеса не могла втриматися від радісного здивованого вигуку.
– Ох, пане графе, я така рада вас бачити! – вигукнула вона. – Мені так хотілося долучити мою усну подяку до тієї записки, яку я вам надіслала.
– Ви й досі пам'ятаєте про ту дрібницю, баронесо? Я вже геть забув про неї.
– Так, але не можна забути, що наступного дня ви порятували мою любу подругу, пані де Вільфор, від лиха, якого вона зазнала від тих-таки коней.
– І за це, милостива пані, не заслуговую я подяки, бо ту послугу мав за щастя надати пані де Вільфор мій нубієць Алі.
– А мого сина з рук римських розбишак теж Алі вирятував? – устряв граф де Морсер.
– Ні, пане графе, – відказав Монте-Крісто, потискаючи долоню, яку простягнув йому генерал, – ні, цього разу я приймаю подяку, але ж ви вже висловили її, я її вислухав, то мені незручно, що ви ще згадуєте про це. Уклінно прошу, виявіть мені честь, пані баронесо, і представте мене вашій доньці.
– Вона вже знає вас, принаймні на ім'я, адже декілька днів ми тільки про вас і балакаємо. Ежені, – сказала баронеса, звертаючись до доньки, – це граф Монте-Крісто!
Граф Монте-Крісто вклонився, панна Данґляр насилу кивнула головою.
– Із вами в ложі сидить така вродливиця, пане графе, – сказала вона. – То ваша донька?
– Ні, панно, – сказав граф Монте-Крісто, здивувавшись тій винятковій наївності чи разючому апломбові, – це нещасна албанка; я її опікун.
– А зовуть її?
– Гайде, – відказав граф Монте-Крісто.
– Албанка! – пробурмотів граф де Морсер.
– Авжеж, пане графе, – сказала йому пані Данґляр, – і скажіть, чи бачили ви при дворі Алі-Тебеліна, якому ви так добре служили, таке прегарне вбрання, як ото у неї?
– То ви служили в Яніні, пане графе? – запитав граф Монте-Крісто.
– Я був генералом-інспектором військ, – відказав де Морсер, – і мушу сказати, отим незначним маєтком, що ним я володію, зобов'язаний щедротам славетного албанського владаря.
– Та гляньте ж на неї, – сказала пані Данґляр.
– Де ж вона? – запитав де Морсер.
– Ось! – мовив граф Монте-Крісто.
І, поклавши долоню графові на плече, нахилився з ним через край ложі.
Тієї миті Гайде, що шукала поглядом графа Монте-Крісто, угледіла його бліде обличчя поруч із Морсеровим лицем, якого він обнімав за плечі. Це видовисько справило на неї таке враження, наче вона побачила голову Медузи; вона схилилася трохи наперед, наче вп'явшись у них поглядом. Потім відразу ж хитнулася назад, ледве чутно зойкнувши, проте той вигук відразу ж почули сусіди й Алі, який негайно відчинив двері.
– Погляньте, – сказала Ежені, – що це сталося з вашою вихованкою, пане графе? Здається, їй недобре.
– Справді, – сказав граф Монте-Крісто, – та не бійтеся: Гайде дуже нервова, тож дуже чутлива до всіляких запахів: неприємний запах викликає млість у неї, та, – провадив він, діставши з кишені слоїка, – у мене є лік на це.
І, вклонившись баронесі та її доньці, він ще раз потиснув долоні графові де Морсерові й Дебре, а потім вийшов із ложі.
Повернувшись до своєї ложі, він побачив, що Гайде й досі біла мов стіна; не встиг він увійти, як вона вхопила його за руку.
Граф Монте-Крісто помітив, що руки у дівчини вогкі й холодні, мов крига.
– Із ким це ти розмовляв, пане мій? – запитала вона.
– А з графом де Морсером, – відказав граф Монте-Крісто, – він служив у твого славетного батька і каже, що зобов'язаний йому своїм маєтком.
– Негідник! – вигукнула Гайде. – Це він продав його туркам і заробив на тім маєток. Невже ти не знав цього, пане мій?
– Щось чув я про це в Епірі, – сказав граф Монте-Крісто, – та не знаю всіх подробиць цієї історії. Ходімо, дитино моя, ти мені все розповіси, це, мабуть, дуже цікаво.
– Так, так, ходімо хутчій, мені здається, я помру, якщо ще трохи побуду коло цієї людини.
Гайде квапливо підвелася, загорнулась у свій бурнус із білої вовни, гаптований перлами й коралами, і швидко вийшла з ложі тієї миті, як підіймалася завіса.
– Погляньте, – сказала графиня Г. Альберові, який знову повернувся до неї, – той чоловік нічого не робить, як усі! Він побожно слухає третю дію "Роберта" і йде якраз тоді, коли починається четверта.
XVI. Зростання і падіння
За декілька днів після тієї зустрічі Альбер де Морсер відвідав графа Монте-Крісто в його кам'яниці на Єлисейських Полях, що вже прибрала того палацового вигляду, якого граф, завдяки своєму величезному багатству, надавав усім своїм оселям, навіть тимчасовим. Він з'явився ще раз висловити йому від імені пані Данґляр вдячність, яку вона вже висловила йому в листі, підписаному баронесою Данґляр, зроду Ерміною де Серв'є.
Із Альбером був Люсьєн Дебре, що долучив до слів свого друга трохи люб'язностей, що, звісно, не мали офіційного характеру, проте спостережливий граф Монте-Крісто вгадав, звідки вони походять.
Йому навіть здалося, ніби Люсьєн приїхав до нього, бо спонукала його подвійна цікавість, і що половина того почуття походить від мешканців вулиці Шосе-Д'Антен. Справді, він міг не боятися помилитися і легко міг припустити, що пані Данґляр, позбавлена можливості на власні очі побачити, як живе чоловік, що дарує коней за тридцять тисяч франків і їздить у театр з невільницею, обсипаною самоцвітами, доручила очам, яким вона звикла довіряти, щоб вони зібрали сякі-такі відомості про його приватне життя.
Проте граф Монте-Крісто не дав на здогад, що йому зрозумілий зв'язок цього Люсьєнового візиту з баронесиною цікавістю.
– Часто ви бачитеся з бароном Данґляром? – запитав він Альбера.
– Авжеж, пане графе, ви ж пам'ятаєте, що я вам казав.
– То все, як і раніше?
– Більше ніж будь-коли, – встряв Люсьєн, – справа вже вирішена.
І, вважаючи, либонь, що він уже достатньої участі взяв у розмові, Люсьєн вставив ув око черепаховий монокль і, кусаючи золоте наголів'я ціпка, почав ходити кімнатою, розглядаючи зброю й картини.
– Та, якщо судити з ваших слів, мені здалося, ніби остаточне рішення ще не запало, – сказав граф Монте-Крісто Альберові.
– Нічого не вдієш. Справи йдуть так швидко, що й не помічаєш того, не думаєш про них, а вони думають про тебе, а як озирнешся, то тільки дивуєшся, як далеко вони зайшли. Мій батько і пан Данґляр служили разом в Іспанії: мій батько – у війську, а пан Данґляр – інтендантом із продовольства. Отам мій батько, що був розорений революцією, поклав початок своїй непоганій політичній і військовій кар'єрі, а пан Данґляр, що ніколи не був заможний, – своїй дивовижній політичній і фінансовій кар'єрі.
– Справді, – сказав граф Монте-Крісто, – пригадую, пан Данґляр, як бував я в нього, розповідав мені про це.