Наш капітан — дуже нервовий дідок — не міг зносити собачого гавкоту, не спав цілу ніч, весь час вискакував надвір і питав патруля: "Хто гавкає? Чому гавкає?"
Солдати покірно доповідали, що це гавкають собаки. Це його так збудоражило, що, коли ми повернулися з маневрів, він тим, хто був тоді в патрулі, вліпив казармений арешт.
Після цього випадку він завжди вибирав "собачу команду" і посилав її вперед.
Команда мала попереджати населення села, де ми збиралися ночувати, що жодна собака вночі не сміє гавкнути, бо інакше буде вбита. Я теж був у такій команді.
Коли ми прийшли до одного села у Мілевській окрузі, я все переплутав і заявив старості села, що кожний власник собаки, яка вночі забреше, буде розстріляний із стратегічних міркувань. Староста злякався, зараз же запріг коні й поїхав до головного штабу просити від усього села помилування; його туди взагалі не пустили, а вартові мало його не застрелили. Староста повернувся додому, і, поки ми прийшли до села, всім собакам, за його порадою зав'язали ганчірками морди, аж три з них сказилися.
Всі погодились із Швейком, що вночі собаки бояться вогника запаленої цигарки, і ввійшли в село. На нещастя, ніхто з них не курив, так що Швейкова порада не мала позитивних наслідків. Проте, як виявилось, собаки брехали з радощів, вони з приємністю згадували війська, які проходили через село і завжди залишали їм щось під'їсти.
Вони ще здалека почули наближення тих створінь, лісля яких залишаються кості й кінське падло.
І ось раптом Швейка оточили чотири гавкуни. Вони радісно кидались на нього, задерши догори хвости.
Швейк гладив їх, ляскав по спині і розмовляв з ними у пітьмі, як з дітьми.
— Так ось ми вже й тут, ми прийшли спатоньки до вас, люлі-люлі, їстоньки, ам-ам! Дамо вам кісточок, шкориночок, а вранці знову підемо далі на ворога.
В селі по хатах почали засвічувати світло, а коли квартир'єри почали калатати в двері першої хати, щоб довідатися, де живе староста, зсередини озвався верескливий жіночий голос і чи то по-польському, чи то по-українському повідомив, що чоловік на війні, діти хворі на віспу, що москалі все забрали, а її чоловік, вирушаючи в похід, наказував їй нікому вночі дверей не відчиняти.
Лише коли посилили атаку на двері, запевняючи, що вони квартир'єри, чиясь невідома рука відчинила їм,
Увійшовши до хати, вони виявили, що саме тут живе староста, і той марно намагався переконати Швейка, буцімто не він відповідав верескливим жіночим голосом, виправдовувався, — він, мовляв, спав на сіні, а його жінка, коли її хтось раптово збудить зі сну, сама не знає, що говорить. А щодо нічлігу для цілої роти, то це навряд — село таке маленьке, жодний солдат у ньому не вміститься. Взагалі нема де спати. І купити тут теж нічого не можна, бо москалі все забрали.
Якщо пани добродії не погордують, то він заведе їх до Кросенки, там хутори великі. Це звідсіля лише три чверті години ходу, місця там досхочу, кожен солдат зможе вкритися кожухом, корів там до бісової мами, отже, кожен вояк дістане казанок молока. Вода там теж добра, пани офіцери зможуть переночувати в панському домі. А в Лісковці що? Злидні, парші та воші. Він сам колись мав п'ять корів, але москалі всіх забрали, і тепер, коли він сам схоче дістати молока для своїх хворих дітей, мусить ходити аж до Кросенки.
Немовби підтверджуючи правдивість його слів, десь поруч у стайні заревіли корови і почувся верескливий жіночий голос, що бажав злощасним коровам, аби їх холера побрала.
Старосту це не збентежило, і, натягуючи високі чоботи, він провадив:
— Одну-єдину корову має мій сусід Войиек, вона, як ви, панове добродії, ласкаво зволили почути, щойно заревла. Але це корова хвора, тужлива. Москалі забрали в неї телятко. З того часу вона не дає молока, проте господар жаліє різати її, він сподівається, що мати божа Ченстоховська все поправить.
Балакаючи, він натяг на себе чумарку.
— Ходімте, панове добродії, до Кросенки, це ж три чверті години ходу, та що я,
грішний, кажу, і півгодини не буде. Я знаю дорогу через потік, потім через березовий гайок, коло дуба... Село велике, і бардзо дуже міцна горілка в корчмах. Ходімте, панове добродії. Навіщо баритися? Панам солдатам з вашого славного полку треба як слід відпочивати, виспатися по-людськи. Пан цісарсько-королівський вояк, що б'ється з москалями, певне ж, потребує чистого нічлігу, зручного нічлігу... А в нас? Воші, короста, віспа та холера. Вчора у нас, у нашому проклятому селі, три чоловіки почорніли від холери. Милосердний господь бог прокляв Лісковець...
Враз Швейк велично змахнув рукою.
— Панове добродії! — почав він, наслідуючи старостин голос. — Читав я раз в одній книжці, що за шведських воєн, коли було дано наказ розквартируватися в
такому й такому селі, а староста всіляко відбріхувався і не хотів подати їм руку допомоги, його повісили на найближчому дереві. Крім того, один польський капрал розповідав мені сьогодні в Саноку, що, коли приходять квартир'єри, староста мусить скликати всіх радних, ті йдуть із квартир'єрами від хати до хати й просто говорять: "Тут розташуються троє, тут четверо, пани офіцери розмістяться у домі священика, і за півгодини все має бути готове". Пане добродію, — поважно звернувся Швейк до старости. — Де тут у вас найближче дерево? Староста не зрозумів, що значить по-чеському слово "стром" 1, і тому Швейк пояснив йому, що це береза, дуб, груша, яблуня, одно слово, все, що має міцне гілля. Староста знову не зрозумів, а коли почув назви деяких фруктових дерев, злякався, бо черешні вже достигали, і сказав, що ні про що таке не знає, у нього перед хатою росте тільки дуб.
1 Дерево (чеськ.).
— Добре, — сказав Швейк, зробивши рукою міжнародний знак вішання, — отже, ми тебе тут повісимо перед твоєю хатою, бо ти повинен би вже знати, що йде війна і нам наказано спати саме тут, а не в якійсь там Кросенці. Ти нам, бісова печінка, не будеш міняти наших стратегічних планів, хіба що хочеш гойдатися, як говорилося в тій книжці про шведські війни... Подібний випадок, панове, трапився раз на маневрах біля Вельке Мезіржичі...
Тут Швейка перебив фельдфебель-рахівник Ванек:
— Це ви, Швейку, розповісте потім. — І, звертаючись до старости, сказав: — Отже, тепер тривога і квартири!
Староста почав тремтіти й, заникуючись, пробурмотів, що він хотів улаштувати панів добродіїв якнайкраще, але коли вже інакше не виходить, то в селі все ж таки дещо знайдеться, і панове будуть задоволені, він зараз принесе ліхтар.
Коли він вийшов із світлиці, тьмяно освітленої невеличкою гасовою лампочкою під образом якогось скуленого, немов каліка, святого, Ходоунський зненацька вигукнув:
— А де це пропав наш Балоун?
Але не встигли вони роздивитись, як за піччю тихенько відчинилися дверцята, які з комори кудись вели, і в них просунувся Балоун. Він розглянувся навколо, чи немає старости, і сказав гугнявим голосом, немовби мав страшний нежить:
— Ига бгув уге в кгомогі, щось там нгадибав і нгабгав до гота, а тгепег мгені це все льгипне дго пгіднебіння, Воно нгі сголоне, нгі сголодке, цге тгісто.
Фельдфебель-рахівник Ванек спрямував на нього світло електричного ліхтарика, і всі переконалися, що в житті їм не доводилось бачити такого замурзаного австрійського солдата. Вони перелякалися, помітивши, що мундир на Балоунові так роздувся, немовби він був на останньому місяці вагітності.
— Що з тобою сталося, Балоуне? — співчутливо спитав Швейк, штурхаючи його в роздутий живіт.
— Це — охігки, — харчав Балоун, давлячись тістом, яке не проходило ні туди ні сюди. — Обережно, це солоні охігки. Я на скогу гуку з'їв тхи, а гешту пгиніс вам.
Балоун почав витягати з-за пазухи огірок за огірком і роздавати їх.
На порозі виринув староста з ліхтарем. Побачивши цю сценку, він перехрестився і заскиглив:
— Москалі забирали, і наші забирають!
Всі вирушили в село в супроводі зграї собак. Вони вперто трималися навколо Балоуна і тяглися до його штанів, де Балоун заховав у кишеню шматок сала, також здобутого в коморі, його він, проте, з жадібності зрадливо затаїв від товаришів.
— Що це біля тебе так собаки упадають? — поцікавився Швейк.
Балоун по довгому роздумі відповів:
— Вони в мені добру людину чують.
Однак не сказав, що притримує рукою в кишені сало і саме тому один пес раз по раз хапає його зубами за руку.
Під час пошуків квартир виявилося, що Лісковець — дуже велике село, але справді до краю висмоктане війною. Хоч воно й не потерпіло від пожеж, — обидві воюючі сторони якимось чудом не втягли його в сферу воєнних операцій, — але саме тут розмістилась людність зовсім знищених сіл Хирова, Грабова і Голублі.
По деяких хатах жило до восьми родин. Грабіжницька війна, одна з фаз якої прошуміла над ними, як дикі хвилі повені, штовхнула їх у безпросвітні злидні.
Довелося розмістити роту в невеличкій зруйнованій ґуральні на другому кінці села, там у бродильні вмістилася лише половина роти. Решту по десять чоловік розташували в кількох садибах, куди заможні шляхтичі не пускали бідну голоту, яку війна позбавила своєї землі. Штаб роти з усіма офіцерами, фельдфебелем-рахівником Ванеком, з денщиками, телефоністами, санітарами, кухарями і Швейком оселився в будинку місцевого священика, який також не впустив до себе ані одної зубожілої родини з околиці, тому й мав досить вільного місця.
Це був високий, сухорлявий літній чоловік у вилинялій і засмальцьованій сутані.
Він зі скнарості майже нічого не їв. Батько виховував його у страшній ненависті до росіян, однак цю ненависть немов корова язиком злизала після відступу росіян, коли в село прийшли австрійські війська. Вони пожерли всіх його гусей і курей, яких росіяни не чіпали, хоч у нього й мешкало кілька бородатих забайкальських козаків.
Коли ж до села вступили угорці й вибрали з вуликів увесь мед, він ще більш розсердився на австрійські війська. Тепер він з великою ненавистю дивився на своїх несподіваних гостей, і йому справляло велику приємність ходити навколо них і, знизуючи плечима, повторювати:
— Нічого не маю, я абсолютний жебрак. Ви, панове, не знайдете у мене й скибки хліба.
Найсмутніша міна при цьому була в Балоуна. Він трохи не розрюмсався над такою нуждою. В його голові безнастанно мріло неясне уявлення про якогось підсвинка, золотава шкірка якого хрумкає на зубах і смачно пахне.