Та, може, ви його знаєте, віконте?
– Пані графине, ви хотіли щось розповісти. "Уявіть собі", – сказали ви.
– Авжеж, уявіть собі, той прегарний гнідий жеребець і той гарнюній маленький жокей у рожевому вбранні з першого ж погляду викликали в мене таку прихильність, що я від щирого серця бажала, щоб вони перемогли, наче я поставила на них половину мого маєтку, а коли побачила, що вони прийшли перші, випередивши решту на три корпуси, я так зраділа, що почала несамовито плескати. Уявіть собі мій подив, коли, прийшовши додому, я зустріла на сходах маленького жокея в рожевому вбранні! Я подумала було, що переможець, певне, мешкає в одному домі зі мною, та, відчинивши двері вітальні, відразу ж побачила золотий кубок, що його виграли сьогодні невідомий кінь і невідомий жокей. У кубкові лежала записка: "Графині Г., лорд Рутвен".
– Так і є, – сказав Альбер.
– Тобто як це? Що ви хочете сказати?
– Я хочу сказати, що це той самий лорд Рутвен.
– Який лорд Рутвен?
– А наш упир, якого ми бачили в театрі Арджентіна.
– Та невже? – вигукнула графиня. – Хіба він тут?
– Авжеж.
– І ви бачитеся з ним? Він у вас буває? Ви відвідуєте його?
– Цей мій близький друг, і навіть пан Шато-Рено має за честь бути знайомим з ним.
– Чому ви гадаєте, що це саме він виграв приз?
– Його коня записали під іменем Вампа.
– Та й що?
– Хіба ви не пам'ятаєте, як звали славетного розбійника, що загарбав мене в полон?
– Авжеж, справді.
– І від якого мене дивом порятував граф?
– Так, так.
– Його звали Вампа. Тепер ви самі бачите, що це він.
– Але чому він надіслав той кубок мені?
– По-перше, пані графине, тому, що я, повірте мені, чимало розповідав йому про вас, а по-друге, певне, тому, що він був дуже радий зустріти співвітчизницю і щасливий, що ви такий інтерес до нього виявили.
– Сподіваюся, ви нічого не розповідали йому про ту дурню, яку ми верзли про нього?
– Як по правді, я за це не ручаюся, а те, що він підніс вам той кубок від імені лорда Рутвена...
– Це жахливо! Він мене буде ненавидіти!
– Хіба його вчинок ворожий?
– Та наче ні...
– Ось бачите!
– То, значить, він у Парижі!
– Так.
– І яке враження він тут справив?
– Та яке, – устряв Альбер, – про нього побалакали з тиждень, а потім сталася коронація англійської королеви і крадіжка самоцвітів у панни Марс, то балакати почали про це.
– Любий друже, – сказав Шато-Рено, – відразу видно, що граф Монте-Крісто ваш друг, то ви й ставитеся до нього відповідно. Не вірте йому, пані графине, у Парижі тільки й балакають про графа Монте-Крісто. Він почав із того, що подарував пані Данґляр пару коней, які коштують тридцять тисяч франків, потім урятував життя пані де Вільфор, а потім, напевне, завоював кубок Жокей-клубу. Хоч що там каже Морсер, я, навпаки, можу сміливо сказати, що й зараз усі страшенно цікавляться графом Монте-Крісто і ще цілий місяць тільки про нього й балакатимуть, якщо він і далі буде таке витинати; утім, здається, для нього це звичне діло.
– Може, і так воно, – сказав Альбер. – До речі, хто це посів колишню ложу російського посла?
– Це яку? – запитала графиня.
– У першому ярусі поміж колонами, здається, її наново опорядили.
– Справді, – сказав Шато-Рено. – Був там хтось під час першої дії?
– Де?
– У тій ложі.
– Ні, – відказала графиня, – я нікого там не помітила... То, кажете, – провадила вона, обертаючись до Альбера, – це ваш граф Монте-Крісто взяв приз?
– Я певен цього.
– І це він надіслав мені кубок?
– Авжеж.
– Та ж я з ним не знайома, – сказала графиня, – мені хотілося б повернути йому той кубок.
– Ох, не робіть цього: він надішле вам інший, виточений із цілого сапфіра чи з рубіна. Він завжди так робить, із цим доведеться змиритися.
Тут дзвоник сповістив про початок другої дії. Альбер підвівся, щоб повернутися на своє місце.
– Я ще побачу вас? – запитала графиня.
– В антракті, з вашого дозволу, я зайду запитати, чи не можу я бути вам чимось корисний у Парижі.
– Панове, – сказала графиня, – по суботах, увечері, я вдома для друзів, вулиця Ріволі, двадцять два. Відвідайте мене.
Юнаки вклонилися і вийшли з ложі.
Увійшовши до партера, вони побачили, що вся публіка стоїть і дивиться в залу; вони й собі глянули туди, і їхні очі зупинилися на колишній ложі російського посла. Туди допіру ввійшов убраний у чорне пан років тридцяти п'яти чи сорока у супроводі молодої дівчини у східному вбранні. Вона була дуже вродлива, а вбрання її таке розкішне, що, як ми вже сказали, усі погляди відразу ж звернулися до неї.
– Та це ж Монте-Крісто зі своєю албанкою, – сказав Альбер.
І справді, то був граф із Гайде.
За кілька хвилин Гайде привернула до себе увагу не лише партеру, а й усієї глядацької зали: панії висувалися зі своїх лож, щоб побачити, як ряхтить у вогнях люстри іскристий водограй самоцвітів. Ніхто й не думав дотримуватися тиші. Та дівчина, така юна, така вродлива, така сліпуча, була дивовижним видовищем.
Цього разу Альберові подали знак, який недвозначно засвідчував, що пані Данґляр хоче бачити його у своїй ложі у наступному антракті.
Альбер був добре вихований, тож не змушував себе чекати, якщо йому чітко давали на здогад, що на нього чекають. Ледве дія скінчилася, він квапливо подався до літерної ложі.
Він уклонився паням і потиснув долоню Дебре.
Баронеса зустріла його чарівною усмішкою, а Ежені – з притаманною їй холодністю.
– Любий друже, – сказав йому Дебре, – ви бачите перед собою людину, що сягнула скрайнього відчаю і гукає вас на поміч. Баронеса засипає мене запитанням про графа Монте-Крісто і вимагає, щоб я взнав, хто він, звідки він, куди прямує. Їй-богу, я не Каліостро, то щоб вивернутись якось, відказав: "Запитайте про це Морсера, він знає графа Монте-Крісто як облупленого". То вас і погукали.
– Це неймовірно, – сказала баронеса, – мати секретний фонд у півмільйона і нічогісінько не знати!
– Повірте, пані баронесо, – сказав Люсьєн, – якби в мене було півмільйона, то я використав би його на щось інше, а не на збирання відомостей про графа Монте-Крісто, який, на мою думку, тільки тим відзначається, що вдвічі багатший, ніж набоб, проте я поступаюся місцем моєму другові Морсерові: питайте в нього, мене все це більше не стосується.
– Навряд чи й набоб прислав би мені пару коней, що коштують тридцять тисяч франків, із чотирма самоцвітами у вухах, по п'ять тисяч кожен.
– Самоцвіти він полюбляє, – зареготав Альбер. – Мені здається, у нього, як ото у Потьомкіна, їх завжди повні кишені, і він сипле ними наліво і направо.
– Він знайшов десь копальню самоцвітів, – сказала пані Данґляр. – Ви знаєте, що в бароновому банку в нього необмежений кредит?
– Ні, не знаю, – відказав Альбер, – та мене це не дивує.
– Він заявив панові Данґляру, що збирається перевести в Парижі рік і витратити шість мільйонів.
– Певне, це персидський шах, що мандрує інкогніто.
– А яка гарна та дівчина! – сказала Ежені. – Ви помітили це, пане Люсьєне?
– Знаєте, ви єдина жінка з-поміж усіх, кого я знаю, котра віддає належне іншим жінкам.
Люсьєн вставив ув око монокль.
– Чарівна, – сказав він.
– А ви, пане Морсере, знаєте, хто вона?
– Тільки приблизно знаю, як і все, що стосується таємничої особи, про яку ми говоримо, – сказав Альбер, відповідаючи на те настирливе запитання. – Ця дівчина – албанка.
– Це й видно із її вбрання, і те, що ви оце кажете, уже знає уся публіка.
– Мені дуже шкода, що я такий неосвічений чичероне, – сказав Альбер, – та, мушу зізнатися, на цім відомості мої й закінчуються: знаю ще тільки, що вона муз'ика: якось обідав я у графа Монте-Крісто і чув звуки лютні, на ній нікому було грати, крім неї.
– То він вітає в себе гостей, той граф? – запитала пані Данґляр.
– І дуже розкішно, запевняю вас.
– Треба змусити пана Данґляра дати йому обід або бал, щоб він у відповідь і нас запросив до себе.
– І ви поїхали б до нього? – засміявся Дебре.
– А чом би й ні? Разом із чоловіком!
– Та ж він одинак, цей таємничий граф!
– Ви ж бачите, що ні, – засміялася і баронеса, показуючи на красуню албанку.
– Ця дівчина – невільниця, пам'ятаєте, Морсере, він сам про це сказав нам за обідом.
– Погодьтеся, любий Люсьєне, – сказала баронеса, – що вона скидається радше на князівну.
– Із "Тисячі й одної ночі", – вкинув Альбер.
– Згоден. Але що створює князівен, друже мій? Самоцвіти, а вона просто-таки обсипана ними.
– Їх аж забагато, – сказала Ежені, – без них вона була б ще вродливіша, бо тоді видно було б її шию й руки, а вони прегарні.
– Ох, ці художниці! – сказала пані Данґляр. – Погляньте. Вона вже перейнялася.
– Я люблю все прекрасне, – відказала Ежені.
– Тоді що ви скажете про графа Монте-Крісто? – запитав Дебре. – Здається, він теж нічого.
– Граф? – запитала Ежені, наче їй досі й на думку не спадало глянути на нього. – Граф занадто блідий.
– Так отож, – сказав Морсер, – ото та блідість нас і цікавить. Знаєте, графиня Г. каже, що він упир.
– А хіба графиня Г. повернулася вже? – запитала баронеса.
– Вона сидить у бічній ложі, матінко, – сказала Ежені, – майже напроти нас. Он бачите, жінка з гарними золотавими кісьми, це вона.
– Ага, бачу, – сказала пані Данґляр. – Знаєте, що вам треба вчинити, Морсере?
– Наказуйте, баронесо.
– Вам треба було б піти у ложу до того графа Монте-Крісто і припровадити його сюди.
– Навіщо, питається? – сказала Ежені.
– А щоб побалакати з ним. Хіба тобі не цікаво побачити його?
– Нітрохи.
– Чудне дівча! – пробурмотіла баронеса.
– Він, либонь, і сам прийде, – сказав Альбер. – Он він побачив вас, баронесо, і вклоняється.
Любо всміхнувшись, баронеса відповіла графові Монте-Крісто на його поклон.
– Гаразд, – сказав Альбер, – я пожертвую собою: покину вас і погляну, чи не можна з ним поговорити.
– Підійдіть до нього в ложу, це найпростіше.
– Але ж мене не представили.
– Кому?
– Красуні албанці.
– Таж ви кажете, що це невільниця.
– Так, але ж ви кажете, що це князівна... Та, може, він побачить, що я йду, то вийде теж.
– Таке може бути. Ідіть.
– Іду.
Альбер уклонився і вийшов. Справді, коли він минав графову ложу, двері її відчинилися і вийшов граф Монте-Крісто; він сказав кілька слів арабською Алі, що стояв у коридорі, й узяв Альбера під руку. Алі зачинив двері й став перед ними; довкруг нубійця в коридорі зібралася ціла юрба.
– Знаєте, – сказав граф Монте-Крісто, – ваш Париж чудернацьке місто, і парижани чудні люди.