Погляньте, ось пілюлі, які для мене виготовляють на особливе замовлення – у них міститься подвійна доза.
Граф Монте-Крісто відчинив черепахове пудельце, яке простягнула йому пані де Вільфор, і з виглядом любителя, що знається на таких препаратах, понюхав пілюлі.
– Вони пречудові, – сказав він, – та їх треба ковтати, а це не завжди можливо, коли знепритомнієш. Я волію користуватися моїми ліками.
– Та і я, звісно, воліла б їх, тим паче що сама бачила, як вони діють, проте, либонь, це секрет, і я не настільки нескромна, щоб розпитувати вас про них.
– Проте я настільки ґречний, – підводячись, мовив граф Монте-Крісто, – що вважаю моїм обов'язком сповістити його вам.
– Ох, пане графе!
– Та пам'ятайте: у маленькій дозі це ліки, у великій – трутизна. Одна крапля повертає до життя, як ви самі в цім упевнилися, п'ять або шість неодмінно завдадуть смерті, там паче що в келисі вина вони нітрохи не міняють його смаку. Та я замовкаю, пані, а то можна подумати, що я даю вам поради.
Годинник вибив пів на сьому; доповіли про приїзд приятельки пані де Вільфор, яка мала обідати в неї.
– Якби я мала честь бачити вас уже третій або четвертий раз, пане графе, а не вдруге, – сказала пані де Вільфор, – якби я мала за честь бути вашим другом, а не тільки зобов'язана вам, то я наполягала б на тому, щоб ви лишилися в мене обідати і не захотіла б чути ніяких відмовок.
– Дуже вдячний вам, – відказав граф Монте-Крісто, – та я пов'язаний обіцянкою, якої не можу не виконати. Я маю супроводжувати до театру одну грецьку князівну, мою приятельку, яка ще не бачила опери і розраховує на мене, щоб відвідати виставу.
– Що ж, тоді до побачення, пане графе, та не забудьте про мої ліки.
– Нізащо, пані, задля цього потрібно було б забути ту годину, яку збув у розмові з вами, а це геть неможливо.
Граф Монте-Крісто вклонився і вийшов.
Пані де Вільфор замислилася.
– Ото дивний чоловік, – сказала вона собі, – і здається, ім'я його Адельмонте.
Що ж до графа Монте-Крісто, результат розмови перевершив усі його сподівання. "Еге, – думав він собі, виходячи з того дому, – це вдячний ґрунт, певен, що кинуте в нього насіння дарма не пропаде".
І наступного дня, як і пообіцяв, послав їй той рецепт.
XV. Роберт-Диявол
Посилання на Оперу було тим більш поважне, що того вечора в королівській Музичній академії мали відбутися великі урочистості.
Уперше після довгої недуги Левассер виступав у ролі Бертрама, і твір модного композитора, як завжди, приваблював верхи паризького світського товариства.
Як і в більшості заможних молодих людей, у Альбера було крісло в оркестрі, крім того, для нього завжди знайшлося б місце в десяти ложах близьких знайомців, якщо не брати до уваги того, що на нього він мав законне право в ложі світської молоді.
Сусіднє крісло належало Шато-Рено. Як і належить журналістові, Бошан був король усієї зали і міг сидіти, де йому хотілося.
Того вечора Люсьєн Дебре мав у розпорядженні міністерську ложу і запропонував її графові де Морсеру, який, оскільки Мерседес відмовилася, передав її Данґлярові, сповістивши йому, що згодом він відвідає баронесу з донькою, якщо пані захочуть узяти ту ложу. Пані, звісно ж, не відмовилися. Ніхто так не ласий на безоплатні ложі, як мільйонери.
Що ж до Данґляра, то він заявив, що його політичні принципи і становище депутата опозиції не дозволяють йому сидіти в міністерській ложі. Тож баронеса надіслала Люсьєнові записку й попросила заїхати по неї, бо не могла ж вона їхати до Опери удвох із Ежені.
Справді, якби панії сиділи у ложі вдвох, то це, либонь, хибно витлумачили б, та якщо панна Данґляр поїде до театру з матінкою і її коханцем, то за це ніхто їх не осудить – треба сприймати світ, яким він є.
Завіса піднялася, як завжди, у майже порожній залі. Це, знову ж таки, звичай нашого світського товариства – приїздити до театру після початку вистави; у такий спосіб під час першої дії ті, що приїхали вчасно, не можуть дивитися і слухати п'єсу: вони дивляться тільки на тих, що прибувають потім, і чують лише грюкання дверей та балачки.
– Ти ба! – сказав Альбер, побачивши, як відчинилися двері в одній із долішніх бічних лож. – Ти ба! Графиня Г.
– Хто вона така, ця графиня Г.? – запитав Шато-Рено.
– Ох, пане бароне, що за непробачне запитання! Ви не знаєте, хто така графиня Г.?
– А, справді, – сказав Шато-Рено, – це, либонь, та сама чарівна венеціанка?
– Авжеж.
Цієї хвилі графиня Г. помітила Альбера й, усміхнувшись, кивнула, відповідаючи на його поклон.
– Ви знайомі з нею? – запитав Шато-Рено.
– Так, – відказав Альбер, – Франц познайомив нас у Римі.
– А ви не відмовитеся надати мені ту саму послугу, яку в Римі надав вам Франц?
– Охоче.
– Цитьте!– гукнув хтось із публіки.
Юнаки балакали собі далі, нітрохи не звертаючи уваги на бажання партеру слухати музику.
– Вона була на перегонах на Марсовому полі, – сказав Шато-Рено.
– Сьогодні?
– Так.
– Справді, сьогодні були перегони. Ви робили ставки?
– Та дрібниці, на п'ятдесят луїдорів.
– І хто виграв?
– Наутілус. Я ставив на нього.
– Але ж були три заїзди?
– Так. Був приз Жокей-клубу, золотий кубок. Сталася навіть дивна подія.
– Яка?
– Цитьте! – знову гукнув хтось.
– Ті перегони виграв геть невідомий кінь із невідомим жокеєм.
– Як це?
– Отак собі. Ніхто не звернув уваги на коня, записаного під іменем Вампа, і на жокея, записаного під іменем Йов, аж потім побачили прегарного гнідого жеребця і малого жокея; довелося напхати йому в кишені фунтів із двадцять олова, що не завадило йому випередити на три корпуси Арієля і Барбаро, що йшли разом із ним.
– І ви так і не дізналися, чий то кінь?
– Ні.
– Кажете, записали його під іменем...
– Вампа.
– Тоді, – сказав Альбер, – я знаю більше, ніж ви; я знаю, кому він належить.
– Та замовкніть нарешті! – утретє гукнули з партера.
Цього разу обурення було настільки велике, що юнаки врешті второпали, що той вигук стосується таки їх. Вони обернулися, шукаючи в юрмі того зухвальця, та ніхто не гукав більш, тож вони знов обернулися до сцени.
Тієї миті відчинилися двері до міністерської ложі, і пані Данґляр, її донька та Люсьєн Дебре посідали на свої місця.
– А ось і ваші знайомі, віконте, – сказав Шато-Рено. – Чому це дивитеся ви праворуч? Вас он шукають.
Альбер обернувся і справді зустрівся поглядом із баронесою Данґляр, що помахала віялом, вітаючи його. Що ж до панни Ежені, то вона ледве зиркнула на крісла оркестру.
– Ні, любий друже, – сказав Шато-Рено, – якщо не брати до уваги мезальянсу, – а я не думаю, що ця обставина вас непокоїть, – я не розумію, що ви можете мати проти панни Данґляр: вона дуже гарна.
– Дуже гарна, авжеж, – сказав Альбер, – та, зізнаюся, я волів би ніжнішу, м'якшу красу, сказати б, жіночнішу.
– Ох, ці сучасні юнаки, – сказав Шато-Рено, що з висоти своїх тридцяти літ поводився з Альбером як батько, – ніколи їм не догодиш. Змилуйтеся, любий друже, вам пропонують наречену, створену за образом Діани-мисливиці, а ви ще й скаржитеся!
– Авжеж, я волів би щось на кшталт Венери Мілоської чи Капуанської. Та Діана-мисливиця, постійно оточена своїми німфами, трохи лякає мене, боюся, щоб мене не спіткала доля Актеона.
Справді, глянувши на панну, можна було зрозуміти те почуття, у якому зізнавався Альбер. Панна Данґляр була гарна, та, як сказав Альбер, у її вроді було щось суворе: коси її були прегарної чорної барви, од природи виткі, та в їхніх кучерях відчувався буцім опір тій руці, що намагалася підкорити їх; очі її, так само темні, як і коси, під чудовими бровами, єдиним недоліком яких було те, що вони весь час супилися, вражали виразом твердої волі, що не притаманний жіночому поглядові; ніс її був точнісінько такий, яким би скульптор надав Юноні; тільки рот був трохи завеликий, зате прегарні були зуби, що відтінювали ще дужче яскравість вуст, що гостро виділялися на її блідому личку; урешті темна родимка в куточку вуст, більша, ніж бувають ото ті примхи природи, ще дужче підкреслювала рішучий характер того обличчя, що трохи лякало Альбера.
Та й статура Ежені відповідала обличчю, яке ми намагалися змалювати. Вона, як сказав Шато-Рено, нагадувала Діану-мисливицю, та тільки у вроді її було ще більше твердості й міці.
Якщо в отриманій нею освіті можна було і відшукати якийсь ґандж, то це те, що, як ото декотрі риси її зовнішності, вона радше личила б особі іншої статі. Вона розмовляла кількома мовами, дуже добре малювала, писала вірші й музику; мистецтву цьому вона віддавалася з особливою пристрастю і вивчала його з однією своєю шкільною подругою, убогою дівчиною, що володіла, як запевняли, усіма необхідними даними, щоб стати пречудовою співачкою. Один славетний композитор ставився до неї, як казали, з майже батьківською турботою і навчав її, сподіваючись, що колись голос принесе їй багатство.
Можливість того, що Луїза Д'Армії – так звали ту молоду співачку – виступить згодом на сцені, заважала панні Данґляр з'являтися з нею на людях, хоч вона і приймала її вдома. Та й користуючись у банкіровому домі незалежним становищем подруги, Луїза була більше, ніж проста викладачка.
За кілька секунд після з'яви пані Данґляр у ложі завіса опустилася, і можна було під час півгодинного антракту погуляти у фойє чи відвідати в ложі знайомих, тож крісла оркестру відразу ж спорожніли.
Альбер і Шато-Рено перші покинули свої місця. Одну хвилю пані Данґляр гадала, що та Альберова поспішність викликана бажанням одвідати їх, і вона вже нахилилася було до доньки, щоб попередити її про це, але та лише похитала головою й усміхнулася: тієї ж хвилі, наче зміцнюючи недовіру Ежені, Альбер подався до бічної ложі першого ярусу. То була ложа графині Г.
– Ага, ось і ви, пане мандрівнику! – сказала графиня, простягаючи йому руку з привітністю давньої знайомої. – Дуже люб'язно з вашого боку, що ви впізнали мене, а головне, що вирішили одвідати мене першу.
– Повірте, пані графине, – відказав Альбер, – якби я знав, що ви в Парижі й мені відома була ваша адреса, то я не чекав би так довго. Але дозвольте представити вам мого друга, барона Шато-Рено, одного з небагатьох аристократів, що ще збереглися у Франції; він допіру сповістив мені, що ви були на перегонах на Марсовому полі.
Шато-Рено вклонився.
– Ви були на перегонах? – з цікавістю поспитала графиня.
– Так, пані.
– То чи не можете ви мені сказати, – жваво провадила вона, – чий то кінь виграв приз Жокей-клубу?
– Не знаю, – відказав Шато-Рено, – я щойно про те саме питав Альбера.
– Для вас це так важливо, пані графине? – запитав Альбер.
– Що?
– Дізнатися, чий то кінь?
– Ще б пак! Уявіть собі...