Але князь мало не задихнувся в собачій атмосфері і поспішав вийти геть, затуляючи носа хусткою, оббризканою духами. Старовинний сад з його стриженими липами, чотирикутним ставом і правильними алеями йому не сподобався; він любив англійські сади і так звану природу, але хвалив і захоплювався; слуга прийшов доповісти, що страва на столі. Вони пішли обідати. Князь накульгував, втомившись від своєї прогулянки, і вже розкаювався в своєму візиті.
Але в залі зустріла їх Марія Кирилівна, і старий зальотник був вражений її красою. Троєкуров посадив гостя біля неї. Князь пожвавішав у її присутності, був веселий і встиг кілька разів привернути її увагу цікавими своїми оповіданнями. Після обіду Кирило Петрович запропонував їхати верхи, але князь попросив пробачення, показуючи на свої бархатні чоботи і жартуючи над своєю подагрою; він віддавав перевагу прогулянці в лінійці, з тим, щоб не розлучатися з милою своєю сусідкою. Лінійку запрягли. Старики і красуня сіли втрьох і поїхали. Розмова не припинялася. Марія Кирилівна з приємністю слухала улесливі і веселі слова світської людини, коли раптом Верейський, звернувшись до Кирила Петровича, запитав у нього, що означає ця погоріла будівля, і чи йому вона належить?.. Кирило Петрович нахмурився; спогади, що їх збуджувала в ньому погоріла садиба, були йому неприємні. Він відповів, що земля тепер його і що раніше належала вона Дубровському.
— Дубровському,— повторив Верейський,— як, цьому славетному розбійникові?
— Батькові його,—відповів Троєкуров,— та й батько ж був чималий розбійник.
— Куди ж подівся наш Рінальдо? чи живий він, чи схоплено його?
— І живий і на волі, і поки у нас будуть справники заодно з лиходіями, до того часу не буде він спійманий; до речі, князю, Дубровський побував же у тебе в Арбатові?
— Так, минулого року він, здається, щось спалив чи-пограбував... Правда, Маріє Кирилівно, що було б цікаво познайомитися ближче з цим романтичним героєм?
— Що там цікаво!—сказав Троєкуров,— вона знайома з ним: він цілих три тижні вчив її музики, та слава богу не взяв нічого за уроки.— Тут Кирило Петрович почав розказувати повість про свого француза-вчителя. Марія Кирилівна сиділа як на голках, Верейський вислухав з глибокою увагою, визнав усе це дуже дивним і перемінив розмову. Повернувшись, він звелів подавати свою карету і, незважаючи на наполегливі прохання Кирила Петровича залишитись ночувати, поїхав зразу ж після чаю. Але перше просив Кирила Петровича приїхати до нього в гості з Марією Кирилівною, і гордовитий Троєкуров обіцяв, бо, взявши до уваги князівське достоїнство, дві зірки і 3000 душ родового маєтку, він до деякої міри вважав князя Верейського собі рівним.
Через два дні після цих відвідин Кирило Петрович поїхав з дочкою в гості до князя Верейського. Під'їжджаючи до Арбатова, він не міг не милуватися чистими і веселими хатами селян і кам'яним панським будинком, збудованим на зразок англійських замків. Перед будинком розстилався густозелений луг, на якому паслись швейцарські корови, подзвонюючи своїми дзвіночками. Просторий парк оточував будинок з усіх боків. Господар зустрів гостей біля ґанку і подав руку молодій красуні. Вони увійшли в розкішну залу, де стіл був накритий на три прибори. Князь підвів гостей до вікна, і їм відкрився чарівний краєвид. Волга протікала перед вікнами, по ній ішли навантажені барки під напнутими парусами і снували рибальські човни, так виразно прозвані душогубками. За річкою тяглися горби і поля, кілька сіл оживляли місцевість. Потім вони зайнялися оглядом галерей картин, куплених князем у чужих краях. Князь пояснював Марії Кирилівні їх різний зміст, історію живописців, відзначав достоїнства і недоліки. Він говорив про картини не умовними фразами педантичного знавця, але з почуттям і уявою. Марія Кирилівна слухала його з приємністю. Пішли за стіл. Троєкуров повністю віддав належне винам свого Амфітріона і майстерності його кухаря, а Марія Кирилівна не почувала й найменшого збентеження або вимушеності в розмові з людиною, яку бачила вона тільки вдруге зроду. Після обіду господар запропонував гостям піти в сад. Вони пили кофій в альтанці на березі широкого озера, усіяного островами. Раптом залунала духова музика, і шестивесельний човен причалив до самої альтанки. Вони поїхали по озеру, коло островів, виходили на деякі з них, на одному знаходили мармурову статую, на другому відлюдну печеру, на третьому пам'ятник з таємничим написом, що збуджував у Марії Кирилівни дівочу цікавість, не зовсім задоволену чемними недомовками князя; час пройшов непомітно, почало смеркати. Князь, посилаючись на прохолоду і росу, поспішав вернутись додому; самовар їх чекав. Князь просив Марію Кирилівну господарювати в домі старого холостяка. Вона розливала чай, слухаючи нескінченні розповіді люб'язного говоруна; раптом почувся постріл, і ракетка освітила небо. Князь подав Марії Кирилівні шаль і покликав її і Троєкурова на балкон. Перед будинком в темряві різнобарвні вогні спалахнули, закрутились, знялись угору колоссям, пальмами, фонтанами, посипались дощем, зірками, гасли і знову спалахували. Марія Кирилівна веселилась, як дитя. Князь Верейський радів з її захоплення, а Троєкуров був надзвичайно ним задоволений, бо приймав tous les frais* князя, як ознаки пошани і бажання йому догодити.
Вечеря своєю якістю нічим не поступалася обідові. Гості пішли в кімнати, для них відведені, і другого дня вранці розпрощалися з привітним господарем, давши один одному обіцянку незабаром знову побачитись.
РОЗДІЛ XIV
Марія Кирилівна сиділа в своїй кімнаті, вишиваючи на п'яльцях перед відкритим вікном. Вона не плутала шовків, подібно до коханки Конрада, яка в любовній неуважності вишила троянду зеленим шовком. Під її голкою канва повторювала безпомилково узор оригіналу, незважаючи на те, її думки не стежили за роботою, вони були далеко.
Раптом у вікно простяглася рука, хтось поклав на п'яльці листа і зник, перш ніж Марія Кирилівна встигла опам'ятатись. В цей самий час слуга до неї зайшов і покликав її до Кирила Петровича. Вона з трепетом сховала листа за косинку і поспішила до батька в кабінет.
Кирило Петрович був не сам. Князь Верейський сидів у нього. При появі Марії Кирилівни князь підвівся і мовчки вклонився їй з збентеженням для нього незвичайним.
— Підійди сюди, Машо,— сказав Кирило Петрович,— скажу тобі новину, яка, надіюсь, тебе порадує. Ось тобі жених, князь тебе сватає.
Маша остовпіла, смертельна блідість укрила її лице. Вона мовчала. Князь до неї підійшов, взяв її руку і з виглядом зворушеним спитав: чи згодна вона зробити його щасливим. Маша мовчала.
— Згодна, звичайно, згодна,— сказав Кирило Петрович,— але знаєш, князю: дівчині важко вимовити це слово. Ну, діти, поцілуйтесь і будьте щасливі.
Маша стояла нерухомо, старий князь поцілував її руку, раптом сльози побігли по її блідому обличчю. Князь злегка похмурнів.
— Іди, іди, іди,— сказав Кирило Петрович,— осуши свої сльози і вернись до нас веселенька. Вони всі плачуть на заручинах,— продовжував він, звертаючись до Верейського, — це у них вже так заведено... Тепер, князю, поговоримо про справу, тобто про придане.
Марія Кирилівна жадібно скористалась дозволом вийти. Вона побігла до своєї кімнати, замкнулась і дала волю своїм сльозам, уявляючи себе дружиною старого князя; він раптом здався їй огидним і ненависним... шлюб лякав її, як плаха, як могила... "Ні, ні,— повторювала вона у відчаї,— краще померти, краще в монастир, краще піду за Дубровського". Тут вона згадала про лист і жадібно кинулась його читати, передчуваючи, що він був від нього. Справді він був писаний ним, і були там тільки такі слова: "Увечері о 10 годині на тому ж місці".
РОЗДІЛ XV
Місяць сяяв, липнева ніч була тиха, зрідка знімався вітерець, і легкий шелест пробігав по всьому саду.
Мов легка тінь, молода красуня наблизилась до місця призначеного побачення. Ще нікого не було видно, раптом із-за альтанки з'явився Дубровський перед нею.
— Я все знаю,— сказав він тихим і сумним голосом.— Згадайте вашу обіцянку.
— Ви пропонуєте мені своє покровительство,— відповіла Маша,— але не гнівайтесь: воно лякає мене. Яким чином подасте ви мені допомогу?
— Я б міг звільнити вас від ненависної людини.
— Ради бога, не займайте його, не смійте його займати, якщо ви мене любите; я не хочу бути причиною якогось страхіття...
— Я не займу його, воля ваша для мене священна. Вам завдячує він життям. Ніколи злочинство не буде вчинене в ім'я ваше. Ви повинні бути чисті навіть і в моїх злочинах. Але як же врятую вас від жорстокого батька?
— Є ще надія. Я сподіваюся зворушити його моїми сльозами і відчаєм. Він упертий, але він так мене любить.
— Не надійтесь даремно: в цих сльозах побачить він тільки звичайну боязливість і огиду, властиву всім молодим дівчатам, коли ідуть вони заміж не з любові, а з благорозумного розрахунку; що коли візьме він собі в голову зробити щастя ваше всупереч вам самим; якщо силою повезуть вас під вінець, щоб навіки віддати долю вашу під владу старого мужа...
— Тоді, тоді робити нічого, з'явіться за мною — я буду вашою дружиною.
Дубровський затрепетав, бліде обличчя вкрилось багровим рум'янцем і в ту ж мить зробилося блідішим ніж перше. Він довго мовчав, похиливши голову.
— Зберіться з усіма силами душі, благайте батька, киньтесь йому до ніг: змалюйте йому весь жах майбутнього, вашу молодість, що в'янутиме біля немічного і розбещеного старика, зважтесь на жорстоку розмову: скажіть, що коли він залишиться невблаганним, то... то ви знайдете жахливу оборону.., скажіть, що багатство не принесе вам жодної хвилини щастя; розкоші тішать тільки бідність, і то з незвички, на одну мить; не відступайтесь від нього, не лякайтесь ні його гніву, ні загроз, поки залишиться хоч тінь надії, ради бога, не відступайтесь. А якщо не буде вже іншого виходу...
Тут Дубровський закрив обличчя руками, він, здавалось, задихався. Маша плакала.
— Лиха, лиха моя доля,—сказав він, гірко зітхнувши.— За вас віддав би я життя, бачити вас здаля, торкнутись руки вашої було для мене щастям. І коли відкривається для мене можливість пригорнути вас до схвильованого серця і сказати: Ангел, умрімо! бідний, я повинен остерігатись блаженства, я мушу віддаляти його всіма силами...