— "А хлопці?"?
— "Хлопців побрали, замкнули у старостиній коморі, один ти залишився".
Тепер уже достеменно відомо, як усе сталося. Виявляється, Бородич давно був на підозрі в цього Каїна, до того ж хтось із поліцаїв загледів тоді його у виярку. Не впізнав, але загледів, що побіг підліток, не чоловік. Ну, мабуть, поміркували там, у районі, згадали Бородича і вирішили взяти. Уночі під'їхали до його хати; А той, дурень, якраз взуває постоли. Цілісінький день бродив у лісі, до ночі притомився, зголоднів, ну й вернувся у батькову хату. Спершу в когось запитав на вулиці, сказали: все, мовляв, тихо, спокійно. Рішучий був хлопець, сміливий, а обережності бракувало. Мабуть, подумав: усе шито й крито, ніхто нічого не знає, його не шукають. А ввечері якраз прибігає Смурний, так і так, Олесь Іванович кличе. Тільки-но хлопці стали збиратися у Сельце до Мороза, а тут машина. Так і схопили обох. Навіть із хати не встигли вискочити.
А схопивши двох, неважко було забрати й решту. Часом от думається тільки: як це слідчий найшов злочинця, коли ніхто не бачив, нічого не знав? Може, це й справді нелегко, особливо коли дотримуватись якихось там правил юриспруденції. Але німці в таких випадках чхали на юриспруденцію. Каїн та й інші міркували інакше. Коли де що траплялося, вони прикидали за принципом імовірності: хто може це зробити? Виходило: той або той. Тоді й хапали усіх разом з їхніми родичами і друзями. Мовляв, одна зграя. І, знаєш, рідко помилялися, холери. Так і було. А коли й помилялися, то все одно нічого не міняли, назад нікого не випускали. Карали всіх разом — і винних, і невинних.
Досі невідомо докладно, як тому Довчені вдалося попередити Мороза. Певно, вони там не планували спершу хапати вчителя, а зробили це імпровізовано, по ходу справи. Мабуть, Каїн зметикував, що коли хлопці, то і вчитель теж. І ось цей Ловченя, котрого ми вважали падлюкою, вибрав момент, буквально якихось десять хвилин, і забіг, попередив. Врятував Мороза.
От як воно вийшло.
А в табір на другий день приїхав Селезньов. Привезли кілька ящиків намоклих гранат — звісно, з води. Удача не'велика, хлопці натомилися, командир сердитий. Я розказав про Мороза: так і так, що будемо робити? Треба, мабуть, учителя брати в загін, не пропадати ж людині. Кажу так, а Селезньов мовчить. Звичайно, боєць з учителя не дуже завидний, але нічого не вдієш. Подумав майор і наказав видати гвинтівку з чорним прикладом, без мушки (ніхто не хотів її, браковану, брати) і зарахувати Мороза бійцем у взвод Прокопенка. Сказали про це Морозу, той вислухав без усякого ентузіазму, але гвинтівку взяв. А сам — ніби у воду опущений. І гвинтівка ніяк не подіяла. Бувало, кому вручаєш зброю, так стільки радощів, майже дитяче захоплення. Особливо у молодих хлопців, для них вручення зброї — найбільше свято. А тут нічого подібного. Два дні проходив з цією гвинтівкою і навіть ремінця не прив'язав, усе носив у руках. Немов ломаку якусь.
Так минуло ще два чи три дні. Пам'ятаю, хлопці копали третю землянку на краю нашого стійбища, під ялинником. Народу побільшало напровесні, у двох стало тіснувато. Я сиджу собі над ямою, гомонимо про те, про се. Коли раптом прибігає партизан, що був днювальним у таборі, каже: "Командир кличе". — "А що таке?" — питаю. Каже: "Уляна прийшла". А Уляна — це наша зв'язкова, лісникова дочка, — гарна була дівка, смілива, бойова, а язичок — не дай боже, як бритва. Скільки хлопці до неї не підкочувалися — нікому ніякого потурання, кожному відріже, тільки держись. А смілива яка! Потім, улітку сорок другого з Марією Козухіною ще б трохи — й комендатуру в містечку висадили б в повітря, уже й заряд підклали, та якийсь падлюка помітив, доніс. Заряд одразу ж витягли, а її догнали кіньми, схопили і розстріляли незабаром. А Козухіна якось врятувалася, в блокаду поранена була, та пересиділа в болоті. Тепер у Гродно працює. Нещодавно весілля справляла, сина женила. І мене запросила, аякже.
Так от, прибігла, значить, Уляна. Я, коли почув про це, збагнув одразу: кепська справа. Кепська, бо ми категорично заборонили Уляні з'являтися в таборі. Що треба було, передавала через зв'язкових разів два на тиждень. А самій дозволялося прибігти лише в надзвичайному випадку. Так от, мабуть, це і був той надзвичайний випадок. Інакше б вона не прийшла.
Я, значить, до командирської землянки і вже на східцях чую — розмова серйозна. Більш конкретно — гучна розмова. Селезньов репетує, а Уляна теж не відстає. "Мені сказали, а я що, мовчати буду?""У вівторок і передала б!"?
— "Ага, до вівторка їм усім голови повідкручують!"?
— "А я що зроблю? Я їм голови поприставляю?"?
— "Думай, ти командир". — "Я командир, а не бог. А ти мені табір демаскуєш. Я тебе назад тепер не пущу". — "Не пускай, чорт з тобою. Мені тут гірше не буде".
Заходжу, обоє затихли. Сидять, одне на одного не дивляться. Питаю якомога лагідніше: "Що сталося, Улянко?"?
— "А що сталося? Погане сталося. Вимагають Мороза, інакше, сказали, хлопців повісять. Мороз їм потрібний". "Ти чуєш? — кричить командир. — І вона з цим примчала в табір! Так їм Мороз і побіжить. Знайшли дурня!"
Уляна мовчить. Вона вже накричалась і, мабуть, більше не хоче. Сидить, поправляє на підборідді хустку. Я стою приголомшений… Бідний Мороз! Пам'ятаю як зараз, саме так подумав. Ще один камінь на його душу. Точніше, шість каменів — є від чого почорніти. Звичайно, ніхто з нас тоді й думки не мав, щоб послати Мороза в село. Здуріли ми, чи що! Ясно, що вони й хлопчаків не випустять, і його цокнуть. Знаємо ці штучки. Як-не-як, дев'ятий місяць під німцями живемо. Надивилися.
А Уляна розповідає: "Я що, хіба залізна? Прибігають уночі тітка Тетяна й тітка Груша — волосся на собі рвуть. Зрозуміло, матері. Просять Христом-богом: "Уляночко, рідненька, допоможи! Ти знаєш як!" Я їм кажу: "Нічого я не знаю. Куди я піду?" А вони: "Іди, ти знаєш, де Олесь Іванович, хай рятує дітей. Він же розумний, він же їхній учитель". Я своє веду: "Звідки мені знати, де той Олесь Іванович? Мабуть, утік кудись, де я шукатиму його?"?
— "Ні, золотко, не відмовляйся, ти з партизанами знаєшся. А то завтра поведуть у містечко, і ми їх більше не побачимо". Ну що мені було робити?"
Отака-то склалася ситуація. Невесела, прямо скажу, ситуація. А Селезньов погарячкував, нагримав та й змовк. Затявся, насупився. І я мовчу. А що вдієш? Пропали, мабуть, хлопці. Це так. Але як же матерям? Певно ж, їм жити ще треба. І Морозу теж.
Ми мовчимо, як пні, а Уляна встає. "Вирішуйте як хочете, я піду. І нехай проведе хтось. А то біля кладки якийсь ваш дурень мало не застрелив".
Звичайно, дівчину треба провести. Вона виходить, я слідом. Вилажу із землянки і зразу ж носом до носа — з Морозом. Стоїть біля входу, тримає в руці свою гвинтівку без мушки, а в самого обличчя сполотніло, ніби смерть. Зиркнув на нього й одразу бачу: він усе чув. "Зайди, — кажу, — до командира, справа є". Він поліз у землянку, а я повів Уляну. Поки знайшов, кого призначити їй у проводирі, поки давав тому завдання, поки прощалися — минуло хвилин двадцять, якщо не більше. Повертаюся в землянку, там командир, як тигр, бігає з кутка в куток, гімнастерка розстебнута, очі горять. Кричить на Мороза: "Ти з глузду з'їхав, ти дурень, псих, ідіот!" А Мороз стоїть коло дверей і, похнюпившись, дивиться в землю. Здається, він навіть не чує того командирського крику.
Я сідаю на нари, чекаю, поки вони пояснять мені, в чім справа. А вони на мене ніякісінької уваги. Селезньов усе лютує, погрожує Мороза до ялини поставити. Ну, думаю, коли вже до ялини дійшло, то справа серйозна.
А справа дійсно така, що далі нікуди. Командир викричав своє і до мене: "Чув, хоче в село йти!"?
— "Навіщо?"?
— "А це ти його запитай". Дивлюся на Мороза, а він лише зітхає. Тепер уже і я почав обурюватись. Треба бути справжнім йолопом, щоб повірити німцям, начебто вони випустять хлопців. Значить, іти туди — найбезглуздіше самогубство. Так я і сказав Морозу. Як думав. Він вислухав і раптом каже отак спокійно: "Це правда. І все ж треба йти".
Після цього ми вже обидва ошаленіли: що за дивацтво? Командир каже: "Коли так, я тебе посаджу в землянку. Під варту". Я теж відраджую: "Ти подумай спершу, що говориш". А Мороз мовчить. Сидить, опустивши голову, і не ворушиться. Бачимо, така справа, треба, мабуть, нам удвох із командиром порадитись, що з ним робити. І тоді Селезньов, стомившись од суперечки, каже: "Гаразд, іди подумай. За годину ще поговоримо".
Ну, Мороз підвівся і, шкандибаючи, вийшов із землянки. Ми лишилися удвох. Селезньов сидить лютий у кутку, бачу, проти мене зуб має — мовляв, твоя кадра. Кадра справді моя, але, відчуваю, тут я не винний. Тут у нього якісь свої принципи, у цього Мороза. Хоч я і комісар, але він не дурніший за мене. Що я можу з ним вдіяти Посиділи отак, Селезньов і каже з суворістю в голосі, до якої все ще я не міг цілком звикнути: "Порозмовляй з ним. Щоб він цю дурість викинув із голови. А ні, на Щару пожену. Побовтається в крижаній воді — порозумнішає".
Думаю, гаразд. Треба якось порозмовляти, відрадити його від цього безглуздого наміру. Звичайно, я розумів: шкода хлопців, шкода матерів. Але, напевно, їм уже не допоможеш. Загинуть хлопці. Та хіба одні Морозові хлопці гинуть? Війна, помирають мільйони. І не такі орли, як ці шибеники.
Так, я щиро збирався поговорити, відмовити його навіть і думати йти в Сельце. Але ж не поговорив. Забарився. Може, притомився, а може, просто не зібрався з духом зробити це одразу ж після розмови в землянці. А далі трапилося таке, що стало не до Мороза.
Сидимо, мовчимо, думаємо і раптом чуємо голоси поблизу, біля першої землянки. Хтось бігом протупотів коло віконця. Прислухався — голос Броневича. А Броневич тільки зранку відправився на один хутір із сержантом Пекушевим на завдання: зв'язатися з містечком. Пішли на три дні, а ввечері уже й тут.
Першим, відчувши недобре, вискочив командир, я слідом. І що ж бачимо? Сидить перед землянкою Броневич, а біля нього лежить на землі Пекушев. Я глянув і збагнув одразу: мертвий. А Броневич обшарпаний увесь, спітнілий, мокрий до пояса, руки закривавлені, заїкаючись, розповідає. Виявляється, погані справи. Йшли і коло одного хутора наткнулися на поліцаїв, ті обстріляли їх і вбили сержанта.