Смок підкинув дров, зняв легкий пакунок з плечей дівчини та дістав звідти нову пару взуття.
Повернувся Малий і видерся до них на берег.
— Я одміряв добрих тисячу футів, — сповістив він. — Номери двадцять сім та двадцять вісім. Коли ж я забивав пакіл на номері двадцять сім, то зустрів першого дохляка з тих, що чалапали за нами. Він заявив, що я не маю права на двадцять восьмий номер… Тут я сказав йому…
— Так, так, — гукнула Джой. — Що ж ви йому сказали?
— Сказав, що коли він не відійде на п'ятсот футів, то я зроблю морозиво з його відмороженого носа. Він пішов, а я поставив два центральні паколи, одмірявши по п'ятсот футів уздовж річки. Той тип зайняв сусідню ділянку. Гадаю, що тепер струмок Індіанки уже поділено від верхів'я до гирла. Та наші місця повні. Зараз вже темно, але завтра вранці ми зможемо поставити бічні паколи.
III
На ранок погода змінилася. Було так тепло, що Смок і Малий, ще лежачи у своїх ковдрах, визначили температуру у двадцять градусів нижче нуля. Стужа минула. Поверх їхніх ковдр лежав іній, дюймів у шість завтовшки.
— Доброго ранку! Як ваші ноги? — привітався Смок до Джой Гастел, яка сиділа у спальному мішку і струшувала з себе сніг.
Поки Смок готував сніданок, Малий розклав багаття і приніс льоду з річки. Після сніданку зовсім розвиднілося.
— Піди і постав паколи на ріжках, — сказав Малий. — Коли я рубав кригу на каву, то бачив пісок. Зараз я натоплю води та промию трохи на щастя.
Смок з сокирою в руці пішов забивати паколи. Почавши з центрального пакола номер двадцять сім, він попростував вузенькою долиною до краю ділянки. Він ступав майже автоматично, бо в його уяві й досі жили спогади минулого вечора, йому здавалося, що він якимсь побитом здобув владу не лише над звабними обрисами та міцними м'язами маленьких ніжок, які так старанно розтирав снігом, але й над усіма жінками світу. Невиразне, тепле почуття охопило його. Здавалося, що він повинен підійти до Джой Гастел, взяти її руку й сказати: "Ходімо!"
І раптом він зробив відкриття, яке примусило його забути про владу над білими ніжками. Він не забив пакола на ріжку, бо раптом опинився перед другим струмком. Запам'ятавши суху вербу та височенну сосну, що здаля впадала в око, Смок повернувся до струмка, де стояли центральні паколи. Пройшов річищем навколо широкого, що скидалося на підкову, коліна і побачив, що два струмочки це насправді один і той же струмок. Двічі він пройшов долину з краю в край — від нижнього пакола номер двадцять сім до верхнього пакола номер двадцять вісім — і переконався, що верхній пакол останнього був нижче за нижній пакіл першого. Учора смерком Малий зробив обидві заявки якраз на коліні річки.
Смок почалапав назад до свого маленького табору. Малий саме скінчив промивати пісок.
— Нам поталанило! — гукнув він, простягаючи миску. — Дивись, скільки золота! Тут буде доларів на двісті. Я чимало вештався в цих краях, але ще не бачив такого скарбу.
Смок байдуже глипнув на золото, налив собі чашку кави й сів. Джой відчула біду і кинула на нього стурбований, запитливий погляд. Малого розгнівала байдужість товариша.
— Чому ти не радієш? — спитав він. — Ми здобули таке багатство, а ти й подивитися не хочеш.
Перш ніж одповісти, Смок відпив ковток кави.
— Малий, знаєш, що наші заявки нагадують Панамський канал?
— Не розумію.
— Східний вхід до Панамського каналу лежить на захід від західного входу. От тобі й все.
— Нічогісінько не розумію! — сердивсь Малий.
— Цебто ти зробив обидві заявки на великому коліні.
Малий впустив миску з золотом.
— Далі! — заблагав він.
— Верхній пакіл двадцять восьмого номера на десять футів нижче за нижній пакіл номера двадцять сім.
— Ти хочеш сказати, що нам нічого не дістанеться?..
— Навіть на десять футів менше, ніж нічого.
Малий побіг униз берегом. Через п'ять хвилин він вернувся. У відповідь на запитливий погляд Джой бідолаха тільки кивнув головою. Не кажучи й слова, прийшов до зваленого дерева і сів, утупивши очі в сніг перед своїми мокасинами.
— Ми можемо зараз повернутися в Доусон, — сказав Смок, згортаючи ковдри.
— Мені дуже прикро, Смоку, — сказала Джой. — Це все через мене.
— Нічого! — відповів він. — Усьому свій час.
— Але це моя провина, тільки моя! Тато зробив на мене заявку біля "Знахідки". Я віддаю її вам!
Він похитав головою.
— Малий! — благала вона.
Малий теж похитав головою і раптом зареготав. І довго реготав, як божевільний.
— Це не істерика, — пояснив він. — Мені іноді буває страх як весело.
Його погляд упав на миску з золотом. Він пхнув її ногою і розсипав золото на снігу.
— Воно не наше, — пояснив він. — Воно належить тому бевзю, якого я вчора нагнав. Ходімо, Смоку! Вертаймося в Доусон! А втім, якщо ти хочеш убити мене, я й пальцем не поворухну, щоб стати тобі на заваді.
МАЛИЙ БАЧИТЬ СНИ
І
— Дивно, що ти ніколи не граєш, — сказав Малий Смокові, коли вони якось сиділи в "Оленячому Розі". — Невже тобі не кортить?
— Воно-то кортить, — відповів Смок. — Але я волію грати тільки на виграш.
Навколо них у великій залі бару стояв гамір і тріск десятка гральних столів, за якими люди, у хутрі та мокасинах, пробували свого щастя. Смок показав на них рукою.
— Поглянь, — сказав він. — Навіть найпростіший математичний розрахунок говорить, що всі вони сьогодні більше програють, ніж виграють. Багато хто програв уже й зараз.
— Ти добре знаєш арифметику, — промимрив Малий. — І взагалі, ти маєш рацію. Але, крім того, існують ще факти. Бувають іноді й хвилини щастя. І тоді кожен може виграти. Я це знаю, бо не раз бачив, як дехто підряд загрібав банк за банком. Єдиний спосіб виграти — це чекати, поки прийде твоє щастя, і тоді вже грати до краю.
— Як на твоє, то все це просто, — критично зауважив Смок.
— Лихо в тому, — сказав Малий, — що більшість гравців не розуміє, коли їм справді таланить. Мені теж доводилося пошитися в дурні. Але все треба в житті спробувати.
Смок похитав головою.
— Тут теж статистика, Малий. Більшість людей невірно підраховує свої можливості.
— Невже ти ніколи не відчував, що слід тобі лише поставити гроші, як ти одразу виграєш?
Смок засміявся.
— Надто багато шансів проти мене. Але ось що, Малий. Зараз я поставлю на карту долар. Побачимо, чи дасть вона нам щось на чарку.
Смок попрямував до столу, але Малий схопив його за руку.
— Почекай. Я почуваю, що сьогодні мені щаститиме. Постав краще цього докера на рулетку.
Вони підійшли до столу з рулеткою, поблизу буфету.
— Чекай, поки я скажу, — порадив Малий.
— На який номер? — спитав Смок.
— Вибирай сам. Але жди, поки я скажу.
— Чи не думаєш ти, що я маю більше шансів за цим столом? — звернувся Смок.
— У тебе їх стільки ж, скільки і в решти гравців.
— Але менше, ніж у круп'є.
— Дивись і чекай, — сказав Малий. — От тепер став!
Круп'є саме пустив маленьку кульку з слонової кістки по гладенькому обідку колеса. Смок через плече іншого гравця кинув навмання свого долара. Монета покотилася по зеленому сукну й зупинилася якраз навпроти номера 34.
Кулька теж спинилася, і круп'є проголосив:
— Виграв тридцять четвертий.
Він згріб зі столу гроші, і Смок забрав тридцять п'ять доларів. Малий поплескав його по плечу.
— Оце і є щастя, Смоку! — Як я відчув мого, не розумію. Але я знав, що ти виграєш. Якби твій долар упав на якийсь інший номер, то все одно б виграв. Коли вже прийшло щастя, ніщо йому не завадить.
— Ну, а коли б випав подвійний нуль? — спитав Смок, коли вони йшли до буфету.
— Тоді і твій долар упав би на подвійний нуль, — відповів Малий. — Це неминуче. Ось ходімо назад до столу. Мені сьогодні щастить, і, давши тобі виграти, я хочу й сам виграти.
— У тебе є якась система? — запитав Смок хвилин через десять, коли Малий програв уже сто доларів.
Той сердито крутнув головою, розклав фішкн на 3, 11 та 17, а дріб'язок кинув на "зелене".
— Хай чортяка вхопить усіх йолопів, що грають за системою, — відповів він, коли круп'є згріб його гроші.
Смок, спочатку байдужий до гри, раптом зацікавився нею і почав уважно стежити за кулькою, ставками й виграшами. Сам він не грав. Він так захопився, що коли Малий вирішив, що з нього досить, то ледве відтяг Смока від столу.
Круп'є повернув Малому торбинку з золотом, що той давав йому під заклад, і клаптик наперу, на якому було надряпано: "Відсипати 350 доларів". Малий поніс торбинку та папірця вагареві, що сидів за великими терезами. Той одважив 350 доларів і всипав їх у скриню.
— Цього разу твоє щастя підтвердило вірність статистики, — пожартував Смок.
— Але я мусив грати, щоб збагнути це, — сказав Малий. — Я трохи переграв, бо мені хотілось довести тобі, що щастя все-таки існує.
— Не сумуй, — посміхнувся Смок. — Зате я підстеріг його.
Очі в Малого заблищали.
— Та ну? Чого ж ти вагаєшся? Грай!
— Зачекай трохи. Скоро я вироблю таку систему, що забиратиму всі виграші за цим столом.
— Систему! — простогнав Малий і з великим жалем глянув на товариша. — Смоку, послухай мене та облиш ці кляті системи. Вони завжди спричиняються до нещастя.
— Тому вона й подобається мені, — відповів Смок. — Система — це статистика. Якщо система правильна, ніколи не програєш. А щастя завжди може зрадити.
— Я бачив багато отих систем, але не знаю жодної, що вигравала б. — Малий помовчав і зітхнув. — Слухай-но, Смоку, коли ти схибнувся на систему, то краще нам тікати звідси. Та й час уже вирушати в дорогу.
II
Кілька тижнів обидва сперечались. Смок гаяв час, слідкуючи за рулеткою, а Малий наполягав на тому, щоб вирушати в дорогу. Коли ж загомоніли про похід вниз по Юкону за двісті миль, Смок рішуче відмовився.
— Слухай, Малий, я не піду, — заявив він. — Ця подорож забере десять день, а за цей час я сподіваюсь удосконалити свою систему. Вже зараз я міг би виграти. Нащо ж мені пертися в таку далечінь?
— Смоку, я за тебе піклуюся, — відповів Малий. — Ти ж скоро зовсім, втратиш глузд, і я ладен тягти тебе хоч до самого полюса, а би відволікти від цього столу.
— Марно турбуєшся. Адже я вже дорослий, бо досить наївся ведмедини. Якщо й доведеться тобі тягти, то не мене, а золото, що я виграю за своєю системою. І, мабуть, доведеться ще брати собак на підмогу.
Малий тільки застогнав у відповідь.
— Але не спробуй грати сам, — провадив Смок. — Ми потім поділимо виграш навпіл, та для початку мені потрібні всі наші гроші.