Вона, здавалося, чекала запитання, та я мовчав, повний незбагненного збентеження. Обличчя її вкривала тьмяна блідість, вказуючи на хвилювання душі; рука її бездумно блукала столом, і я помітив її легке тремтіння; груди її то високо підіймались, то, здавалось, вона затримує подих. Ця комедія починала мені набридати, і я вже був готовий перервати мовчання найпрозаїчнішим чином, тобто запропонувати їй склянку чаю, як раптом вона схопилася, обвила руками мою шию, і вологий, вогняний поцілунок прозвучав на моїх губах. В очах у мене потемніло, голова запаморочилась, я стиснув її в своїх обіймах з усією силою юнацької пристрасті, та вона, як змія, вислизнула з моїх рук, прошепотівши мені у вухо: "Сьогодні вночі, як всі поснуть, виходь на берег", — і прожогом вискочила з кімнати. В сінях вона перекинула чайник і свічку, що стояла на підлозі. "Ото бісова дівка!" – закричав козак, що розлігся на соломі і збирався зігрітися рештками чаю. Тільки тут я опам'ятався.
Години за дві, коли все на пристані замовкло, я розбудив свого козака. "Якщо почуєш постріл з пістолета, — сказав я йому, — то біжи на берег". Він вирячив очі і спросоння відповів: "Слухаю, ваше благородіє". Я заткнув пістолета за пояс і вийшов. Вона чекала мене біля спуску; її одяг був аж занадто легкий, невелика хустина обвивала її гнучкий стан.
"Ідіть за мною!" – сказала вона, беручи мене за руку, і ми почали спускатися. Не розумію, як я не зламав собі шию; внизу ми повернули праворуч і пішли тим же шляхом, де напередодні я слідкував за сліпим. Місяць ще не встав, і лише дві зірочки, ніби два рятівні маяки, сяяли на темно-синьому небі. Важкі хвилі розмірено й рівно котилися одна за одною, ледь колихаючи самотній човен, причалений до берега. "Сядемо в човен", — сказала моя супутниця; я вагався – я не охочий до сентиментальних прогулянок морем; та відступати було пізно. Вона стрибнула в човен, я за нею, і не встиг ще опам'ятатися, як помітив, що ми пливемо. "Що це значить?" – сказав я сердито. "Це значить, — відповіла вона, саджаючи мене на лавку і обвиваючи мій стан руками, — це значить, що я тебе люблю…" І щока її притиснулась до моєї, і я відчув на своєму обличчі її гарячий подих. Раптом щось із шумом впало у воду: я схопився за пояс – пістолета нема. О, тут жахлива підозра закралась мені в душу, кров прилинула до голови! Озираюсь – ми від берега саженів за п'ятдесят, а я не вмію плавати! Хочу відштовхнути її від себе – вона як кішка вчепилась у мій одяг, і раптом сильний поштовх мало не скинув мене в море. Човен захитався, та я справився, і між нами почалася відчайдушна боротьба; лють надавала мені сили, та скоро я помітив, що поступаюсь моєму супротивнику в спритності… "Чого ти хочеш?" — закричав я, міцно стиснувши її маленькі руки; пальці її хрустіли, та вона не скрикнула: її зміїна натура витримала ці тортури.
"Ти бачив, — відповіла вона, — ти донесеш!" – і надзвичайним зусиллям повалила мене на борт; ми обоє по пояс перехилились із човна; її волосся торкалось води; хвилина була вирішальна. Я вперся коліном у дно, схопив її однією рукою за косу, другою за горло, вона випустила мій одяг, і я миттєво скинув її у хвилі.
Було вже досить темно; голова її промайнула разів зо два серед морської піни, і більше я нічого не бачив.
На дні човна я знайшов уламок старого весла і сяк-так, після довгих зусиль, причалив до пристані. Пробираючись берегом до своєї хати, я мимоволі вглядувався в той бік, де напередодні сліпий очікував нічного плавця; місяць вже котився по небу, і мені здалося, що хтось у білому сидів на березі; я підкрався, підбурюваний цікавістю, і приліг у траві над урвищем берега; висунувши трохи голову, я міг добре бачити все, що робилось внизу, і не дуже здивувався, а майже зрадів, впізнавши мою русалку. Вона віджимала морську піну зі свого довгого волосся; мокра сорочка окреслювала її гнучкий стан і високі груди. Скоро вдалині з'явився човен, він швидко наближався; з нього, як напередодні, вийшов чоловік в татарській шапці, але острижений по-козацькому, і за ременем його стирчав великий ніж. "Янко, — сказала вона, — все пропало!" Потім розмова їх продовжувалась, але так тихо, що я нічого не міг розібрати. "А де ж сліпий?" — сказав нарешті Янко голосніше. "Я його послала", — була відповідь. Через кілька хвилин з'явився сліпий, несучи на спині мішок, який поклали в човен.
— Слухай-но, сліпий! – сказав Янко, — ти бережи те місце… знаєш? там багаті товари… скажи (імені я недочув), що я йому більше не слуга; справи пішли кепсько, він мене більше не побачить; зараз небезпечно; поїду шукати роботи в іншому місці, а йому вже такого молодця не знайти. Та скажи, якби він краще платив за працю, то і Янко його б не покинув; а мені всюди дорога, де тільки дме вітер і шумить море! – Після недовгого мовчання Янко продовжував: — Вона поїде зі мною; їй тут не можна залишатись; а старій скажи, що, мовляв, пора вмирати, зажилась, треба і честь знати. Нас же більше не побачить.
— А я? – сказав сліпий жалібним голосом.
— Нащо мені тебе? – була відповідь.
Тим часом моя ундина скочила в човен і махнула товаришу рукою; він щось поклав сліпому в руку, приказуючи: "На, купи собі пряників". – "Тільки?" – сказав сліпий. "Ну, ось тобі ще", — і монета, що впала, задзвеніла, вдарившись об камінь. Сліпий її не підняв. Янко сів у човен, вітер дув з берега, вони підняли маленьке вітрило і швидко помчали. Довго при місячному світлі виднівся білий парус поміж темних хвиль; сліпий все сидів на березі, і ось мені почулось щось схоже на ридання: сліпий хлопчик справді плакав, і довго, довго… Мені стало сумно. І навіщо було долі кидати мене у мирне коло чесних контрабандистів? Мов камінь, кинутий у прозоре джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, мало сам не пішов на дно!
Я повернувся додому. В сінях тріщала у дерев'яній тарілці свічка, що догоріла, і козак мій, всупереч наказу, міцно спав, тримаючи рушницю обома руками. Я залишив його в спокої, взяв свічку і пішов у хату. На жаль, моя шкатулка, шабля зі срібною оправою, дагестанський кинджал – подарунок приятеля – все зникло. Аж тут я здогадався, які речі тягнув проклятий сліпий. Розбудивши козака досить неввічливим стусаном, я вилаяв його, розсердився, а робити було нічого! Чи не смішно було б скаржитися начальству, що сліпий хлопчик мене обікрав, а вісімнадцятирічна дівчина ледь-ледь не втопила?
Слава богу, вранці з'явилась можливість їхати, і я залишив Тамань. Що сталось зі старою і з бідним сліпим – не знаю. Та і яке мені діло до радощів і злигоднів людських, мені, мандруючому офіцерові, та ще з подорожньою за службовою потребою!..
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ
ЧАСТИНА ДРУГА
(Закінчення журналу Печоріна)
2
КНЯЖНА МЕРІ
11-го травня.
Вчора я приїхав до П'ятигорська, найняв квартиру на краю міста, на височині біля підошви Машука: під час грози хмари будуть спускатися до моєї покрівлі. Нині о п'ятій ранку, коли я відчинив вікно, моя кімната наповнилась пахощами квітів, що ростуть у скромному палісаднику. Гілки розквітлих черешень дивляться мені у вікно, і вітер інколи встелює мій письмовий стіл їх білими пелюстками. З трьох сторін у мене чудовий краєвид. На заході п'ятиголовий Бешту синіє, як "остання хмарина минулої бурі"; на півночі підіймається Машук, як перська кошлата шапка, і закриває всю цю частину видноколу; дивитись на схід веселіше: внизу піді мною пістрявіє чистеньке, новеньке містечко, шумлять цілющі ключі, юрмиться багатомовний натовп, — а там, подалі, амфітеатром здіймаються гори, усе синіші і туманніші, а на краю горизонту тягнеться срібний ланцюг засніжених вершин, починаючись Казбеком і закінчуючись двоголовим Ельбрусом… Весело жити на такій землі! Якесь відрадне почуття розлите у всіх моїх жилах. Повітря чисте і свіже, як поцілунок дитини; сонце яскраве, небо синє – чого б, здається, більше? навіщо тут пристрасті, бажання, жалі?.. Одначе пора. Піду до Єлизаветинського джерела: там, кажуть, вранці збирається все водяне товариство.
. . . . . . . . . . .
Спустившись до центра міста, я пішов бульваром, де зустрів кілька печальних груп, що повільно підіймалися вгору; то були переважно сімейства степових поміщиків; про це можна було відразу здогадатися за витертими, старомодними сюртуками чоловіків і за вишуканим вбранням дружин і доньок; видно, у них вся водяна молодь була вже на обліку, тому що вони подивились на мене з ніжною цікавістю: петербурзький крій сюртука ввів їх в оману, та, впізнавши армійські еполети, вони з обуренням відвернулись.
Дружини місцевої влади, так би мовити хазяйки вод, були ласкавіші; у них є лорнети, вони менше звертають увагу на мундир, вони звикли на Кавказі зустрічати під нумерованим ґудзиком палке серце і під білим кашкетом освічений розум. Ці дами дуже милі; і довго милі! Кожен рік їх залицяльники змінюються новими, і в цьому, можливо, секрет їх невтомної люб'язності. Підіймаючись вузькою стежкою до Єлизаветинського джерела, я випередив натовп чоловіків, цивільних та військових, котрі, як я дізнався пізніше, складають особливий клас людей поміж тими, хто потребує руху води. Вони п'ють – одначе не воду, гуляють мало, волочаться лише мимохідь; вони грають і скаржаться на нудьгу. Вони франти: опускаючи свою обплетену склянку в колодязь сірчанокислої води, вони приймають академічні пози; цивільні носять блакитні краватки, військові випускають з-за коміра брижі. Вони сповідують глибоке презирство до провінційних родин і зітхають за столичними приймальнями аристократів, куди їх не пускають.
Ось нарешті і колодязь… На майданчику біля нього зведено будиночок з червоним дахом над ванною, а подалі галерея, де гуляють під час дощу. Кілька поранених офіцерів сиділи на лаві, підібравши милиці, — бліді, зажурені. Кілька дам швидкими кроками ходили майданчиком туди й сюди, чекаючи дії вод. Між ними було два-три гарненьких личка. Під виноградними алеями, що вкривають схили Машука, майоріли деколи строкаті капелюшки любительок самотності удвох, тому що завжди поруч такого капелюшка я помічав чи військовий кашкет, чи потворний круглий капелюх. На крутій скелі, де збудовано павільйон, прозваний Еоловою Арфою, стирчали любителі краєвидів і наводили телескоп на Ельбрус; між ними були два гувернери з своїми вихованцями, що приїхали лікуватись від золотухи.
Я зупинився на краю гори, щоб перевести подих, і, притулившись до рогу будинку, став розглядати живописну місцевість, як раптом чую за собою знайомий голос:
— Печоріне! чи давно тут?
Обертаюсь: Грушницький! Ми обійнялись.