Ану, дайте їм роботу! І ошелешених братів повели рубати й тягати гілля.
— Передусім поставимо камін і стільці,— командував Пітер.— А тоді вже зведемо навколо них стіни.
— Атож,— підхопив Задавака,— саме так і будують доми. Я тепер усе пригадав.
Пітер на хвильку замислився.
— Гей, Задавако,— звелів він,— приведи-но лікаря!
— Зараз, капітане!— квапливо мовив Задавака й подався геть, чухаючи потилицю. Та він знав, що не виконати Пітерового наказу не можна, й миттю повернувся, напнувши на голову Джонів капелюх і прибравши поважного вигляду.
— Скажіть, будь ласка, дядечку,— запитав Пітер, виступаючи йому назустріч,— ви лікар?
У такі хвилини він різнився від решти хлопчаків тим, що для нього й гра, й правда важили однаково, а вони добре розуміли, що все це прикидання. І часом Пітерова поведінка неабияк дошкуляла їм — от хоч би, приміром, коли вони, зголоднівши, мусили вдавати, ніби вже пообідали. А того, хто погано прикидався, він ляскав по руках.
— Еге ж, синку,— догідливо відказав Задавака, що не раз уже діставав по руках.
— То зробіть нам ласку, дядечку,— промовив Пітер.— Тут у нас дуже хвора одна дівчинка.
Венді лежала тут-таки, біля самих їхніх ніг, але Задавака був стріляний горобець і вдав, ніби не бачить її.
— Те-те-те...— сказав він.— А де ж вона у вас лежить?
— Отам на галявинці.
— Зараз зміряємо їй температуру.
І Задавака старанно вдав, ніби ставить Венді термометр. Пітер чекав. А коли той вийняв термометра, стривожено запитав:
— Ну, то як вона?
— Те-те-те...— мовив Задавака.— Я вже вилікував її.
— Ой, який я радий!— вигукнув Пітер.
— Я навідаю її ще ввечері,— сказав Задавака.— Давайте їй пити м'ясний бульйон із кухля з носиком.
Він оддав Джонові капелюх і глибоко зітхнув — як завжди, коли виплутувався з халепи.
А тим часом у лісі й далі лунко цокали сокири, і незабаром біля ніг Венді уже лежало все потрібне, щоб спорудити затишну оселю.
— Якби ж то ми тільки знали,— сказав хтось із хлопчаків,— який дім їй найбільше до вподоби.
— Пітере!— гукнув ще один.— Вона поволі ворухнулась уві сні!
— І розтулила уста!— докинув третій, шанобливо заглядаючи їй у рот.— Ой, який гарний ротик!
— Може, вона хоче щось заспівати?— мовив Пітер.— Венді, заспівай нам, який дім ти хотіла б мати.
І Венді зараз же, навіть не розплющуючи очей, заспівала:
Хай буде затишний, малий, Гарнесенький домок, Червоні стіни, ну, а дах — Зелений, наче мох.
Хлопчаки аж засміялися з радощів: так їм пощастило. Адже на гіллі, що його вони понаносили з лісу, вилискувала червоняста живиця, та й моху довкола було скільки завгодно. І тепер, дружно зводячи дім, вони й собі заспівали:
Вже стіни є, і двері, й дах, Домок мов виріс сам, То що, матусю Венді, Робити далі нам?
На це Венді чи не надто вже й вибагливо відповіла:
А далі вікна поробить Не вадить у домку, 1 щоб троянди скрізь були, І діточки в садку.
Хлопчаки миттю попробивали кулаками віконця в стінах і почепили на них завіски — великі жовті листки. А от троянди?..
— Троянди!— суворо звелів Пітер.
Не довго думаючи, вони вдали, ніби саджають прекрасні троянди й пускають їх угору по стінах. Ну, а діточки?..
І, щоб Пітер не зажадав од них діточок, вони квапливо заспівали:
тт • •
Цвітуть троянди під вікном,
А діточки — ми ось!
Самих себе, на щастя, нам
Робить не довелось.
Пітерові сподобалась їхня вигадка, і він повернув усе так, ніби сам це придумав. Домок вийшов і справді прегарний, і немає сумніву, що Венді було в ньому дуже затишно, хоч вони її тепер, звісно, вже не бачили. Пітер походжав довкола, загадуючи хлопцям зробити ще оце... оце... оце.
Ніщо не могло сховатися від його орлиного ока. Здавалося, геть усе вже закінчено, аж ні.
— А чим стукати в двері?— запитав він.
Усім стало дуже соромно, але Базіка миттю відірвав підошву од свого черевика, і з неї вийшло чудове стукальце до дверей. "Ну, тепер уже все",— подумали хлопчаки. Та де там!
— А комин?— раптом мовив Пітер.— Без комина ніяк не можна.
— Авжеж, комин потрібний,—поважно промовив і Джон. Нараз у Пітера сяйнула чудова ідея. Він зірвав з Джонової голови
його високий святковий капелюх, вибив дно й умостив капелюха на дах. Годі й казати, як зрадів маленький дім-домок, діставши такий показний комин! І з капелюха, наче на знак вдячності, відразу пішов густий дим.
Тепер уже й справді все було гаразд. Залишалося тільки постукати в двері.
— Ану, причепуріться всі!— звелів Пітер.— Перше враження страх яке важливе.— І в душі зрадів, що ніхто з хлопців не спитав його, а що ж воно таке, оте перше враження: усі заклопотано чепурилися.
Він злегенька постукав у двері. Довкола запала тиша — і в лісі, і в хлоп'ячому гурті. Чути було тільки Дзінь-Брязь, що сиділа на гілці дерева й глузливо хихотіла.
Усіх хлопчаків непокоїла та сама думка: чи відчинять їм двері? А якщо вийде господиня, то яка вона з себе?
Двері відчинились, і на порозі з'явилася господиня. То була Венді. — Усі разом поскидали шапки.
Венді була приємно здивована. Саме цього вони всі й сподівалися.
— Де це я?— запитала вона.
Ви вже, мабуть, здогадались, хто озвався перший. Ну звісно, Задавака.
— Шановна Венді,— квапливо проказав він,— цей дім ми спорудили для тебе!
— То скажи нам швидше, що він тобі до вподоби!— вихопився Хвалько.
— Милий, прегарний домок,— мовила Венді. Саме ці слова усі вони й сподівались од неї почути.
— А ми твої діточки!— в один голос вигукнули Близнюки. Хлопчаки разом упали на коліна й благально простягли до неї
руки.
— О люба Венді, будь нам за матусю!
— Я — за матусю?— перепитала Венді, аж сяючи з утіхи.— Та я б, звісно, радісінька, але ж бачите — я сама ще мала й незвична до цього.
— То пусте,— заявив Пітер так, наче він єдиний з усього гурту знався на цих речах, хоч насправді тямив у них найменше.— Нам потрібна така людина, щоб по-материнському піклувалася про нас, ото й тільки.
— О!— вигукнула Венді.— Це мені якраз до душі!
— Авжеж, авжеж!— підхопили всі хлопці.— Ми це враз добачили!
— Ну що ж, гаразд,— сказала Венді.— Постараюся робити для вас усе, що зможу. А тепер марш у дім, шибеники! Я певна, що ноги у вас геть мокрі. А поки повкладаю вас спати, я ще встигну доказати вам казку про Попелюшку.
І всі рушили в дім. Не знаю вже, як вони там умістилися, хоча на острові Небувальщині можна, як захочеш, і поменшати.
То був перший із багатьох незабутніх вечорів, що їх загублені хлопчаки провели з Венді. Трохи згодом вона поклала їх спати у велике ліжко в їхньому підземному домі, а сама пішла ночувати в свій маленький домок. А Пітер із шпагою напоготові став на варту біля дверей, бо чути було, як десь віддалік бенкетують пірати і як шастають по лісу голодні вовки.
Яким затишним та безпечним виглядав серед темряви той маленький домок! З вікон крізь завіски пробивалось ясне світло, над комином привітно здіймався дим, а при дверях вартував безстрашний Пітер.
Та згодом його зморив сон, і підхмеленим феям, що верталися додому з веселої вечірки, довелось перелазити через нього. Якби в них на дорозі заснув хтось інший із загублених хлопчаків, феї неодмінно утнули б йому якусь капость. А Пітера вони лише злегенька щипали за ніс і йшли собі далі.
Розділ сьомий
ОСЕЛЯ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Найперше, що зробив Пітер другого ранку,— це обміряв Венді, Джона і Майкла, щоб визначити, які завширшки дупла потрібні їм для входу в підземний дім. Ви, певне, пригадуєте, як капітан Гак насміхався з хлопчаків за те, що вони поробили окремі лазівки для кожного. Та він сам був невіглас: адже якщо дупло тобі не пасує, ти не зможеш вільно підійматися і спускатися в ньому,— а тим часом хлопчаки були хто тонший, хто товщий. А от коли дупло тобі саме до міри, ти залазиш у нього, набираєш повні груди повітря і зсуваєшся наниз так швидко, як сам захочеш.
А щоб піднятися вгору, треба то набирати, то випускати повітря, і в такий спосіб ти поволі посуватимешся догори. Коли звикнеш це робити, все воно діється само собою, ти навіть не думаєш про це, і отоді виходить навдивовижу легко й гарно.
Отож треба тільки, щоб ти пасував до дерева, тим-то Пітер і обмірював усіх трьох так ретельно, наче збирався шити їм костюми. Єдина різниця була в тому, що костюм припасовують до фігури, а Пітер навпаки — припасовував дітлахів до дерев. Звичайно це робиться дуже просто: усе залежить від того, скільки всілякої одежі на себе надягти. Та коли ти навіть подекуди трохи затовстий або ж коли єдине наявне дупло не зовсім рівне, Пітер знає, що зробити, аби підігнати тебе під потрібний розмір. Але після того вже добре пильнуй себе, щоб не набрати зайвого тіла чи, навпаки, не схуднути. Одначе це, як незабаром пересвідчилась Венді, тільки на користь кожному.
Венді й Майкл відразу ж підійшли розміром до призначених їм дупел, а от Джона довелося трохи припасувати.
Повправлявшись кілька днів, усі троє піднімалися й спускалися в своїх дуплах, наче відра в колодязі. А як вони полюбили свій новий дім під землею! Особливо Венді. Як і належить усім добропорядним домам, він складався з однієї просторої кімнати, долівка була земляна,— як ідеш рибалити, то копай собі черв'яків просто вдома,— і тут-таки росли великі й дуже гарні кольором гриби, на яких усі сиділи, мов на стільцях. А посеред кімнати вперто пнулося догори дерево небувалія, і його щоранку доводилося спилювати впорівень з долівкою. Проте на час вечірнього чаювання його стовбур знову витикався над долівкою, і тоді на нього клали двері й сідали довкола, наче за стіл. А попивши чаю, знову спилювали, щоб звільнити простір для розваг. Ще був у тій кімнаті камін, такий величезний, що розпалити в ньому вогонь можна було в кількох місцях водночас. Венді почепила над ним личані шворки й сушила на них білизну. Ліжко на день ставили боком і прихиляли до стіни, а о пів на сьому вечора розкладали, і тоді воно займало майже півкімнати. Тож на ньому покотом, немов сардинки в бляшанці, спали всі хлопці, окрім Майкла. Перевертатися з боку на бік з власного почину було суворо заборонено, і тільки коли хтось подавав сигнал, перевертались усі разом.
Майклові теж годилося б спати вкупі з усіма, але Венді дуже хотіла мати в домі немовля, а Майкл був найменший з усіх, і ви, мабуть, знаєте, що коли вже жінки чогось захочуть...