[55]
— А я вже сплю, — відповів Нед Ленд.
І обоє моїх супутників розляглися на циновках, розстелених па підлозі кабіни, і миттєво заснули.
Але для мене не так просто було віддатися владній потребі сну. Тисячі думок непокоїли мозок, тисячі нез'ясованих питань уставали переді мною, тисячі образів не давали мені склепити очей!. Де ми? Яка невгамовна сила захопила нас? Я відчував, — вірніше, мені здавалося, що відчуваю, — буцімто судно занурюється в самісіньку глибінь моря. Мене мучили кошмари. З таємничих морських безодень виникали цілі сонмища невідомих тварин, здавалося, споріднених з цим підводним кораблем, таким же життєдіяльним, рухливим, грізним, як вони!.. Потроху збудження вляглося, примари розтанули в тумані дрімоти, і я тут же поринув у важкий сон.
Глава дев'ята
НЕД ЛЕНД ЛЮТУЄ
Не знаю, чи довго ми спали; може й довго, оскільки я почувався цілком відпочилим. Прокинувся я раніше од усіх. Мої супутники мирно спочивали, розлігшись у кутку.
Голова у мене була свіжа, думки ясні. Підвівшись зі свого досить твердого ложа, я знову став уважно досліджувати наш каземат.
Ніяких метаморфоз отут не відбулося. Темниця залишалася темницею, а бранці бранцями! Тільки прибрані були прибори зі столу. Ніщо не свідчило про швидку зміну нашого становища; і в тривозі я запитував себе: невже ми приречені, бозна який час жити в цій клітці?
Невеселе майбуття вимальовувалося ще в більш похмурих барвах, бо мені раптом забракло повітря. Я відчув якесь стиснення у грудях, хоча вчорашні кошмари більше не повторювалися. Дихання ставало усе більш утрудненим. Від задухи я буквально задихався. Хоча паша камера була досить простора, ми, очевидно, поглинули велику частину кисню, що утримується в повітрі. Відомо, що людина витрачає за годину таку кількість кисню, яка міститься в ста літрах повітря. Тому повітря, насичене майже такою ж кількістю видихуваного вуглекислого газу, стає непридатним для дихання.
Коротше кажучи, необхідно було освіжити атмосферу в нашій камері і, само собою, у всьому підводному кораблі.
Але тут у мене виникло запитання. Що робить у такому випадку командир підводного судна? Чи не одержує він кисень хімічним [56] способом: шляхом прожарювання бертолетової солі з одночасним поглинанням вуглекислого газу повітря хлористим калієм? Адже запаси хімічних речовин вичерпуються, їх доводиться поновлювати і, отже, підтримувати стосунки з Землею? Можливо, він задовольняється стисненим повітрям, що нагнітається в спеціальні резервуари, котре витрачається в міру потреби? Усе може бути! Чи не діє він простішим, економічнішим, а отже, і більш доступним способом? Чи не піднімається він на поверхню океану подібно до кита, щоб подихати свіжим повітрям?
Але яким би способом він не діяв, по-моєму, настав час застосувати його без зволікань!
Я намагався дихати частіше, вбираючи в себе рештки кисню, що ще збереглися в задушливому приміщенні. І раптом на мене війнуло морем: струмінь чистого, насиченого морськими пахощами повітря ввірвався в наш каземат! Життєдайного, напоєного йодистими випарами, морського повітря! Широко розкривши рота, я вдихнув із жадібністю його чудодійний струмінь! І буквально в ту ж хвилину відчув легкий поштовх і потім нерізку бортову хитавицю, утім досить відчутну. Судно, це сталеве чудовисько, спливало на поверхню вод подихати, як діє кит, свіжим повітрям! Отже, спосіб вентилювання судна був установлений.
Надихавшись повними грудьми, я став шукати вентиляційний отвір, так би мовити, "повітропровід", крізь який надходив живлющий струмінь. Я незабаром знайшов його. Над дверима була віддушина, через яку уривався струмінь чистого повітря, що освіжав камеру.
Як тільки пахнуло свіжістю, прокинулися Нед і Консель.
Точно по команді, протерши очі, потягнувшись, вони обоє підхопилися на ноги.
— Як спочивалося пану професору? — поштиво запитав Консель.
— Чудово, мій друже, — відповів я. — А вам, містере Нед Ленд?
— Спав мертвим сном, пане професоре. Якщо не помиляюся, повіяло морським вітерцем?
Моряк не міг помилитися, і я розповів гарпунеру про те, що відбулося, поки вони спали.
— Он воно що! — сказав він. — Тепер зрозуміло, що це був за свист, який ми чули, коли мнимий нарвал шастав коло "Авраама Лінкольна"!
— Цілком правильно, містере Ленд! До нас доносився його свистячий подих. [57]
— А скажіть-но, пане Аронаксе, котра зараз година? Я ніяк не можу збагнути, чи не обідня?
— Обідня, мій шановний гарпунере? Ви, мабуть, хочете сказати, що час снідати? Ми напевно проспали весь учорашній день до самого нинішнього ранку!
— Виходить, що ми проспали цілу добу! — здивувався Консель.
— Так мені здається, — відповів я.
— Не стану сперечатися з вами, пане професоре, — сказав Нед Ленд. — Як на мене, то все одно — обід чи снідання! Аби стюард напоумився подати нам і те й інше!
— І те й інше! — повторив Консель.
— Правильно! — підтримав його канадець. — Ми маємо право і на те і на інше! А щодо мене, то я віддам належне і сніданку й обідові.
— Ну, що ж, Неде, доведеться запастися терпінням, — сказав я. — Наші невідомі хазяї, мабуть, не мають наміру морити нас голодом. Інакше їм не було б сенсу годувати нас учора обідом.
— А що коли вони здумали відгодовувати нас на забій? — сказав Нед.
— Навряд чи! — відповів я. — Не в руки ж людожерів ми потрапили!
— Один раз поласувати — на те не зважають, — серйозно сказав канадець. — Хтозна, може ці люди давненько не пробували свіжого м'яса. А троє здоровецьких, добре угодованих панів, як-от професор, його слуга і я...
— Викиньте нісенітниці з голови, містере Ленд, — відповів я гарпунеру. — І головне, не здумайте розмовляти в такому дусі з нашими хазяїнами, ви цим тільки погіршите наше становище.
— Баста! — сказав гарпунер. — Я голодний, як тисяча чортів, і будь то обід чи вечеря, а нам його не подають!
— Містере Ленде, — зауважив я, — на кораблі варто підкорятися встановленому розпорядку, а я підозрюю, що сигнали наших шлунків випереджають дзвоник кока(1)!
(1) Кок — кухар на кораблі.
— Що ж, переведемо стрілки наших годинників, — сказав незворушний Консель.
— Упізнаю вас, друже Консель! — закричав нетерплячий канадець. — У вас жовч даремно не розливається, ви бережете свої нерви! Завидний спокій! Ви здатні, не поївши, висловити подяку! Ви скоріше помрете з голоду, аніж станете скаржитися! [58]
— А який сенс у скаргах? — запитав Консель.
— Який? Поскаржишся, і вже якось легше! Ну, а коли ці пірати, — я кажу пірати з поваги до пана професора, бо він забороняє мені називати їх людожерами, — коли ці пірати думають, що я дозволю тримати себе в клітці, де задихаюся, і що справа обійдеться без міцних слів, на які я скорий у гніві, то вони помиляються! Послухайте, пане Аронаксе, скажіть відверто, як ви думаєте, довго ще нас будуть томити у цій залізній скрині?
— Відверто кажучи, я знаю про це не більше за вас, мій друже!
— Ну, усе-таки, як ви гадаєте?
— Я думаю, що випадок дозволив нам відкрити важливу таємницю. І якщо екіпаж підводного судна зацікавлений у збереженні цієї таємниці і якщо таємниця для них дорожча, аніж життя трьох чоловіків, то, я думаю, ми у великій небезпеці. У противному разі чудовисько, що поглинуло нас, при першій же нагоді поверне пас у суспільство нам подібних.
— Або зарахує нас у суднову команду, — сказав Консель, — і буде тримати...
— Доти, — закінчив Нед Ленд, — доки який-небудь фрегат, більш швидкохідний або більш щасливий, аніж "Авраам Лінкольн", не захопить це розбійницьке гніздо і не повісить весь екіпаж і нас разом з ним на реї.
— Досить резонно, містере Ленд, — помітив я. — Але, як мені відомо, ніхто ще не робив нам яких-небудь пропозицій. То'му даремно будувати плани па майбутнє. Повторюю, потрібно виждати час, потрібно діяти відповідно до обставин; і не слід нічого робити, оскільки робити нічого!
— Навпаки, пане професоре, — відповів гарпунер, що не бажав здаватися, — потрібно щось робити!
— Але що ж саме, містере Ленде?
— Тікати!
— Тікати з "земної" в'язниці і то досить важко, але тікати з підводної в'язниці і зовсім, по-моєму, немислимо.
— Е, друже Ленд, — звернувся до нього Консель, — що ви скажете у відповідь на зауваження пана професора? Я не повірю, щоб американець поліз у кишеню за словом!
Гарпунер, явно збентежений, мовчав. Втеча в тих умовах, у які поставив нас випадок, була зовсім неможлива. Але недаремно канадець наполовину француз, і Нед Ленд довів це своєю відповіддю. [59]
— Отже, пане Аронаксе, — сказав він після короткого роздуму, — ви не здогадуєтеся, що має робити людина, якщо вона не може вирватися із в'язниці?
— Не здогадуюся, мій друже!
— А дуже просто! Вона улаштовується там по-хазяйськи.
— Ще б пак! — сказав Консель. — Куди приємніше облаштовуватися усередині плавучої в'язниці, аніж опинитися поза її стінами!
— Але колись потрібно викинути геть усіх тюремників, ключників, стражників! — додав Нед Ленд.
— Годі, Неде! Невже ви серйозно думаєте захопити у свої руки судію?
— Цілком серйозно, — відповів гарпунер.
— Марна затія!
— Чому ж, пане? Хіба не може випасти зручна нагода? А раз так, я не бачу причини нею не скористатися. Коли на цьому поплавку не більше двадцяти чоловік екіпажу, невже вони змусять відступити двох французів і одного канадця!
Розумніше було обійти мовчанням фантазерство гарпунера і не встрявати з ним у суперечку. Тому я обмежився дипломатичним застереженням.
— При пагоді, містере Ленд, ми повернемося до цієї теми, — сказав я. — Але прошу вас запастися терпінням. Отут треба діяти обережно, а ви своєю запальністю тільки всю справу зіпсуєте! Обіцяйте мені рахуватися з нашим становищем і не впадати у гнів.
— Обіцяю, пане професоре, — відповідав Нед Ленд не дуже вдоволено. — У рот води наберу, не зраджу себе жодним порухом, нехай навіть не будуть годувати, як нам того хотілося б!
— Ви дали слово, Неде, — сказав я канадцю.
Розмова на цьому скінчилася, і кожен з нас заглибився у свої думки.
Треба зізнатися, що всупереч гарпунеру, сповненому, райдужних надій, я не мав ніяких ілюзій. Я не вірив у щасливий випадок, на який покладався Нед Ленд. Судячи з того, як мистецьки маневрував підводний корабель, па борту мав знаходитися солідний екіпаж; і, отже, вступивши в боротьбу, ми зіштовхнулися б із сильним супротивником.