Велике цабе в маленькому містечку, представник старовинної буржуазної династії, арматор, чиї справи процвітають і чия репутація цілком надійна.
Певна річ, він поводився навмисне демократично і заводив розмови — просто на вулицях Уїстреама — з рядовими членами комуни, якою управляв. Та це був демократизм зверхній, підпорядкований виборчим міркуваннями. Це була складова частина усталеної лінії поведінки.
Мегре посерйознішав, у обличчі його відчувалося щось майже загрозливе. Пан Гранмезон, рум'яний і кругловидий, мимохіть здавав свої, як щойно здавалося, непохитні позиції і вже почав виявляти деяке замішання.
І тут, аби знову взяти гору, він удав, що гнівається.
— Пане Мегре, — почав він.
О, ці два слова в його вустах звучали як поема!
— Пане Мегре… Дозволю собі нагадати вам, що, оскільки я тут мер…
Комісар підвівся так невимушено, що його співбесідник витріщив очі. Він підійшов до бічних дверей і з найспокійнішим виглядом рвонув їх.
— То заходьте ж, Луї! Я вже не можу дивитися на двері, що весь час вібрують, не можу чути за ними ваше сопіння!
* * *
Він марно сподівався б театрального ефекту. Луї-Здоровило покірно зайшов до кабінету, збочивши, як завжди, голову й плечі, і втупився собі під ноги.
Тим часом мер глибоко вдихав дим сигари й дивився просто себе.
Майже зовсім звечоріло. Надворі вже запалили газовий ліхтар.
— Якщо дозволите, я увімкну світло, — запропонував Мегре.
— Стривайте… Закрийте спочатку портьєри… Не варто перехожим… Ага, отак… Шнурок зліва… Обережно…
Посеред кімнати застиг Луї-Здоровило. Мегре повернув вимикач, підійшов до каміна, де горів вогонь, і почав задумливо ворушити вугілля.
Це була його пристрасть. А ще, коли був дуже заклопотаний, любив постояти біля вогню, заклавши руки за спину, і стояв, аж поки не припікало.
Чи можна сказати, що якась деталь змінила ситуацію? В усякому разі, пан Гранмезон дещо кепкувато спостерігав за комісаром, котрий поринув у роздуми.
— Луї-Здоровило був тут, коли з вами сталася ця… прикрість?
— Ні! — сухо відрізав мер.
— А шкода! Адже ви б могли, приміром, коли сторчма летіли зі сходів, наскочити на звичайнісінький собі кулак…
— І це дало б вам привід нагнітати тривогу в портових шинках, розповідаючи там різні байки в стилі Рокамболю… Краще вже з цим кінчати, адже так, комісаре? Нас двоє… Двоє людей, що займаються цією драмою… Ви приїхали з Парижа… Привезли мені звідти капітана Жоріса в жалюгідному стані і, здається, все говорить за те, що зовсім не в Уїстреамі з ним обійшлися в такий спосіб… Ви були тут, коли його отруїли… Звичайно, ви можете провадити розслідування, як вам заманеться…
В голосі його звучали саркастичні нотки.
— А я тут мер уже протягом десяти років. Я знаю всіх, ким управляю. І вважаю себе певною мірою відповідальним за те, що з ними трапляється. Як мер, я водночас очолюю місцеву поліцію… Так от…
Він на мить замовк, щоб затягнутися сигарою; попіл упав і посипався йому на халат.
— Поки ви тиняєтесь по шинках, я зі свого боку теж дещо роблю, хай це не буде вам неприємно…
— І викликаєте сюди Луї-Здоровила…
— Я накажу викликати й інших, якщо вважатиму за потрібне… А тепер, гадаю, ви вже нічого істотного не можете мені розповісти?..
Він підвівся — відчувалося, що в нього трохи заклякли ноги, — й провів комісара до дверей.
— Сподіваюся, — пробурмотів Мегре, — що для вас не буде жодної незручності, якщо Луї піде зі мною… Я вже допитував його минулої ночі… Треба з'ясувати ще деякі дрібниці…
Пан Гранмезон зробив жест, мовляв, йому байдуже. Але Луї-Здоровило навіть не поворухнувся. Стовбичив, не піднімаючи голови.
— Отже, ходімо разом?
— Ні! Не зараз…
Ці слова звучали нерозбірливо, як усе, що говорив брат Жюлі.
— Зверніть увагу, — втрутився мер, — що я аж ніяк не перешкоджаю йому йти слідом за вами! Я просив би, щоб ви офіційно це засвідчили, аби не могли згодом звинувачувати мене, мовляв, я вставляв вам палиці в колеса… Я викликав Луї-Здоровила, аби поставити кілька запитань… Якби він хотів лишитися тут, так напевне тільки для того, щоб сказати мені дещо…
Але всупереч його словам, його спокійному тону в повітрі відчувалася якась тривога! І не тільки в повітрі! І не тільки тривога! Адже в очах високого урядовця майнуло щось схоже на паніку.
Луї-Здоровило задоволено мружився і чимось скидався на ситого звіра.
— Я чекатиму надворі, — сказав йому комісар.
Проте відповіді не дочекався. А мер промовив:
— До щасливої зустрічі, пане комісар…
Двері були відчинені. Прибігла з кухні служниця, мовчки, з похмурим виглядом провела Мегре до парадних дверей і зачинила їх за ним.
Дорога була безлюдна. Метрів за сто світилось у вікні найближчого будинку, далі — знову світло, ще світло — з чималими інтервалами, бо будівлі вздовж шосе Гіва-Белла оточені великими садами.
Мегре ступив кілька кроків, заклавши руки в кишені і згорбившись. Підійшов до залізного паркана саду; далі починався пустир.
Вся ця частина Уїстреама розтягнулася вздовж прибережних дюн. Одразу ж за садами були вже самі піски, де-не-де зарослі колючими чагарниками.
Несподівано з мороку виринула постать. Мегре почув голос:
— Це ви, комісаре…
— Люка?..
Вони поспішили один одному назустріч.
— Ти що тут робиш?
Люка не випускав з очей свою дільницю. Говорив півголосом:
— Отой добродій з драги…
— Вийшов звідти?
— Він тут…
— Давно?
— Щось із чверть години… Зараз він позаду вілли…
— Переліз через паркан?
— Ні… можна подумати, що когось чекає… Я почув ваші кроки… Тоді прийшов сюди, щоб…
— Покажи-но мені…
Вони пройшли вздовж саду й опинилися з тильного боку вілли; тут Люка із смаком вилаявся.
— Що з тобою?
— Його вже нема…
— Ти певний?
— Він стояв за заростями тамариску…
— Гадаєш, увійшов у дім?
— Хто його зна…
— Постій тут… Нікуди ні на крок, ні в якому разі…
І Мегре побіг до шосе. Там нікого не було. Жмут світла просочувався з вікна кабінету мера. Але дістати до підвіконня, щоб зазирнути всередину, було неможливо.
Комісар більше не вагався. Пройшов садком, подзвонив біля парадних дверей. Служниця відчинила майже одразу.
— Здається, я забув люльку у пана мера…
— Зараз пошукаю.
Вона залишила Мегре на порозі, але тільки-но пішла, він рушив далі, зовсім нечутно піднявся по сходах.
Мер, як і доти, сидів у кріслі, простягнувши ноги. Поруч було накрито столик для кави. Навпроти розвалився Луї-Здоровило.
А між ними на дошці були розставлені шашки.
Колишній каторжник посунув уперед шашку й гарикнув:
— Ваш хід!
А мер, нетерпляче поглядаючи на служницю, яка забарилася, шукаючи люльку, промовив:
— Отже, ви бачите, що люльки немає?.. Передайте комісарові, що він, мабуть, загубив її деінде!.. Ваш хід, Луї…
А Луї озвався фамільярно, самовпевнено:
— Зараз, Маргарито, подайте нам чогось випити!
Розділ VII
ДИРИГЕНТ
Коли Мегре вийшов з вілли, Люка одразу ж зрозумів, що тепер буде сутужніше: комісар був у найгіршому гуморі. Застиглими очима дивився кудись і ніби нічого не бачив.
— Не знайшов його?
— Гадаю, не варто завдавати собі клопоту. Краще було б влаштувати облогу. Інакше не спіймати людину, що ховається в дюнах.
Мегре застібнув пальто до самого коміра, засунув руки в кишені й замислено гриз мундштук люльки.
— Онде бачиш просвіт між портьєрами? — спитав він, показуючи на вікно кабінету. — А отам, дивись, невисокий мур, якраз навпроти. Отже, мені здається, коли ти станеш на мур, то побачиш усе, що діється в кімнаті.
Люка був майже такий огрядний, як і комісар, хоч і менший на зріст. Він зітхнув і видряпався на мур. Спочатку зиркнув навкруг, аби впевнитись, що поблизу нікого немає.
Запала ніч, а з нею здійнявся вітер — вітер з відкритого моря. Він дедалі міцнішав і вже хитав дерева.
— Що ти там бачиш?
— Тут низькувато, якби було вище хоч на п'ятнадцять-двадцять сантиметрів,
Без зайвих слів Мегре попрямував до купи каміння біля дороги і взяв кілька уламків граніту.
— Спробуй.
— Тепер бачу край столу, та людей — поки ні…
Комісар знову пішов по каміння.
— Отепер те, що треба! Вони грають у шашки. Служниця несе склянки. Вони парують, і я б заклався, що це ґроґ.
— Стій там!
І Мегре почав ходити туди й назад уздовж дороги. Метрів за сто була "Флотська закусочна", трохи далі — порт. Проїхала вантажівка пекаря. Комісар ледь не зупинив його, щоб перевірити, чи не ховається там хтось, але передумав і тільки знизав плечима.
Бувають поліцейські операції, дуже нескладні на перший погляд, але насправді практично неможливі. Наприклад, розшукати людину, котра раптом наче провалилася крізь землю там, за віллою мера! Шукати цю людину серед дюн, на пляжі, в порту, в селищі? Перетяти їй всі шляхи? Для цього замало двадцяти жандармів. А якщо це до того ж розумний чоловік, він всеодно прослизне.
Комісар повернувся до Люка, який так і стояв на мурі в дуже незручній позі.
— Що вони там роблять?
— Весь час грають.
— А чи розмовляють?
— Навіть рота не розтуляють. Каторжник поклав обидва лікті на стіл і допиває вже третій ґроґ.
Минуло ще чверть години, з боку дороги можна було розібрати слабкий дзвінок. Люка покликав комісара.
— Дзвонить телефон. Мер хоче піти туди, але Луї-Здоровило сам бере трубку.
Почути, що він говорив, було неможливо. Єдине, в чому була певність, — Луї-Здоровило виглядав задоволеним.
— Розмову закінчено?
— Ага. Тепер знову грають.
— Стій там!
І Мегре пішов до закусочної. Як завжди увечері, там сиділо кілька гравців у карти: картярі запросили комісара випити з ними.
— Тільки не зараз. Де тут телефон, мадемуазель?
Телефон висів у кухні на стіні. Стара служниця чистила рибу.
— Алло! Це поштова контора в Уїстреамі? Говорять з поліції! Скажіть, будь ласка, звідки викликали по телефону мера?
— З Кана, пане.
— Який номер у Кані?
— 122… Це телефон "Вокзального кафе"…
— Дякую…
Досить довго комісар стояв посеред закусочної й не бачив нічого навколо.
— Кан за дванадцять кілометрів звідси… — нарешті пробурмотів Мегре.
— За тринадцять! — поправив його капітан Делькур, заходячи до залу. — Як воно діла, комісаре?
Мегре не чув нічого.
— … А це близько півгодини на велосипеді…
Тут комісар пригадав, що робітники шлюзу, які майже всі жили в селищі, приїздили до порту на велосипедах, а потім залишали їх на цілий день біля закусочної.
— Прошу перевірити, чи не бракує чийогось велосипеда.
І тут наче хтось надав руху складному механізмові.