Жовтий "Ягуар"

Жорж Сіменон

Сторінка 11 з 20

І все-таки ви мені не пояснили, що спільного між моїми нічними відвідувачками та…

— Зараз скажу…

Комісар був загалом вдоволений з того, як він маневрував досі, і тому вирішив винагородити себе добрячим ковтком віскі.

— Припустімо, що якась банда крадіїв картин — а таких на світі багато — готується навідатися й до вас… Припустімо далі, що окружний інспектор десь краєм вуха про це почув… Але чутки були надто невиразні, щоб відразу вживати якихось заходів… І от він сам починав чатувати вночі навпроти вашого будинку… Щоб перевірити чутку і в разі потреби застукати злочинців на гарячому…

— Ви не гадаєте, що це було б досить ризиковано з його боку?

— У нашій справі, пане Йонкер, ми часто змушені ризикувати.

— Даруйте.

— Бандити, що спеціалізуються на витворах мистецтва, певна річ, інколи не зупиняються й перед убивством… Та загалом це культурні й цілком інтелігентні люди, котрі не лізуть у воду, не спитавши броду… Перед тим як учинити напад, вони вивчають об'єкт… Оскільки ви певні у ваших слугах, мені лишається тільки припустити, що котрась із цих панночок…

Важко було визначити, що думав у цю мить голландець. Чи він справді вірив міркуванням комісара, чи лише вдавав, а сам уже чув нюхом якусь пастку?

— Кралечки, що працюють у нічних кабаре, так чи так перебувають у контакті з тим, що в нас, у Франції, називається демімондом…

— Отже, ви завітали до мене тільки для того, щоб узяти список цих осіб з прізвищами, адресами і номерами телефонів?

В його голосі бринів неприхований глум.

— Цілком можливо, що це могло б стати нам у пригоді. Та поки що мене цікавить інше: чого вони сюди приходять?

Ух! Він зупинився, щоб трохи передихнути. Йонкер немов примерз до крісла і, не кліпаючи, дивився просто у вічі комісарові. Сигара в його руці давно згасла.

— Гаразд! — раптом мовив він і підвівся.

Потім поклав недопалок у блакитну попільничку і кілька разів пройшовся кабінетом.

— Я вже казав вам, шановний добродію, ще на початку цієї розмови, що відповім лише на ті ваші запитання, які не стосуються мого приватного життя. Ви ж влізли в нього обома ногами, пов'язавши їх із подіями минулої ночі. Це було зроблено дуже спритно, поздоровляю вас!

Він зупинився навпроти Мегре. Комісар також схопився.

— Здається, ви вже досить давно працюєте в поліції?

— Двадцять вісім років.

— Сподіваюся, вам доводилося мати справу не тільки з усякою потолоччю. А чи, може, ви вперше бачите такого, як я? Тож доводжу до вашого відома, що я знаю багато людей моєї верстви, мого віку та становища, які часто потурають певним своїм інстинктам. Чи ви гадаєте, що це великий гріх? Ваш Париж ніколи не відзначався надмірним пуританством, пане Мегре. Може, в мене на батьківщині на такого, як я, показували б пальцями, може, там зі мною перестали б знатися всі мої родичі та близькі. Є чимало чужоземців, котрі поселилися у вас, у Франції, — чи то на Лазуровому березі, чи то в самому Парижі, — лише тому, що тут до таких речей здавна ставляться толерантно…

— Дозвольте запитати, чи пані Йонкер…

— Пані Йонкер теж не пуританка і знає життя. Їй також відомо, що деяким мужчинам мого віку подібна зміна партнерок потрібна задля здоров'я… Ви примусили мене говорити про вельми інтимні речі, сподіваюся, тепер ви вдоволені…

І він промовисто зиркнув на двері, натякаючи, що вважає аудієнцію закінченою.

Та Мегре удав, що не розуміє цього натяку, і знову повів атаку.

— До речі, ви тут щойно згадували про прізвища, адреси й телефони, — спокійно мовив він тихим голосом.

— Сподіваюся, ви не будете їх у мене вимагати. Можливо, ці особи і не бездоганні в своєму особистому житті; та це не справа поліції. Я не пробачив би собі, коли б через мене з ними сталися якісь неприємності…

— Ви також сказали, що мало буваєте серед людей ¦ і не належите до тих, хто швендяє по нічних кабаре. Як же вам удається вербувати собі цих партнерок?

Знову мовчанка. Знову вагання.

— Невже вам треба пояснювати, як це робиться? — нарешті видихнув він.

— Певна річ, відомо, що в нашій країні існують бандури та бандурші, але я також знаю, що звідництво карається законом.

— Отже, їхні клієнти теж порушують закон?

— Певним чином їх можна було б звинуватити у спільництві, та загалом…

— Загалом клієнтів ніхто не чіпає — ви це хотіли-сказати? В такому разі, пане Мегре, я не маю чого додати до того, що ви вже чули…

— У мене є до вас прохання.

— Прохання? Чи не криється за цим щось інше? Тепер їхні стосунки вже скидалися на відкриту війну.

— Ні, коли самого прохання буде замало, мені, либонь, доведеться вдатися по допомогу судових органів.

— Гаразд, про що ви просите?

— Я хотів би оглянути ваш будинок.

— Здається, є відповідніший термін — вчинити трус.

— Ви забуваєте, що я поки що виходив із тієї гіпотези, ніби ви — потенційна жертва…

— Ви маєте намір мене боронити?

— Можливо.

— Гаразд… Ходімо за мною…

Тепер він уже не пропонував Мегре сигару чи шотландського віскі. Йонкер нараз став великим буржуа, ба навіть великим сеньйором.

— У цій кімнаті я перебуваю більшу частину дня. Сподіваюся, ви її вже оглянули. Чи, може, накажете відчинити шухляди?

— Ні, не треба.

— Тож майте на увазі, що в правій лежить автоматичний пістолет "люгер". Він у мене з війни. — Голландець вийняв пістолет і вів далі: — Він заряджений. У мене в спальні є ще один, браунінг, також заряджений, я вам його покажу пізніше…

А оце салон. Хоч ви й прийшли не заради того, щоб помилуватися картинами, все одно раджу глянути сюди… Це один з найкращих шедеврів Гогена. По моїй смерті це полотно перейде до Амстердамського музею.

А це… Ви хоч трохи знаєтеся на килимах? Гаразд, ходімо далі. Ми в їдальні… Ліворуч від каміна остання праця Сезанна…

Оті двері ведуть до невеличкої кімнати, котру я звелів оформити якнайзатишніше, в найніжніших барвах… Це малий салон моєї дружини.

Буфетна… Карл зараз чистить срібний посуд. Його робили англійські майстри, сімнадцяте сторіччя… Він має лише один недолік — надто важкий.

Кухня під нами. Там зараз куховарка. Ви, може, хочете познайомитися?..

У тій демонстрації багатства, хотів він того чи ні, було щось глибоко образливе.

— Тоді ходімо нагору. Сходи, ці привезено із старого замка біля Утрехта… Ліворуч мої покої… — Він відчиняв і зачиняв двері, немов агент з розпродажу нерухомого майна, що показує віллу покупцеві. — Ось вам ще один кабінет, подібний до того, який ви бачили внизу. Я люблю книги, і вони мені дуже потрібні… В тих шухлядках ліворуч міститься історія кількох тисяч картин з послідовним переліком усіх їхніх власників. І, певна річ, з цінами при кожному розпродажі. Моя спальня. В шухляді нічної тумбочки — я вже казав — автоматичний браунінг… Примітивний, шість тридцять п'ять — у разі нападу нікуди не годиться…

Усі стіни, навіть уздовж сходів, були майже поспіль завішані картинами, та найкоштовніші містилися не в салоні, а в спальні голландця. Вона була оздоблена в старому стилі на англійський лад, з глибокими шкіряними кріслами.

— Моя ванна. А тепер перейдімо на ту половину, тільки спочатку дозвольте впевнитися, що моя дружина встигла одягтися…

Він постукав, відхилив двері й ступив кілька кроків усередину.

— Можете зайти! її будуар. Я придбав оці два Фрагонарові полотна спеціально для неї. Ті два крісла належали самій мадам Помпадур. Коли б ви, пане Мегре, завітали до мене не як поліцай, а як шанувальник мистецтва, я залюбки розповів би вам історію кожної речі. Спальня. Вся оббита рожевим шовком. Її ванна.

Навіть не заходячи, комісар краєм ока встиг розгледіти невеличкий басейн із чорного мармуру, до якого вело кілька сходинок.

— А тепер нагору… Адже ви маєте право оглянути все, що вам хочеться, чи не правда? — Він одчинив ще одні двері. — Лакейська. Тут живе Карл. А там далі його ванна… Зауважте, що в нього є власний телевізор. На його думку, чорно-білі зображення кращі, ніж шедеври великих майстрів… А яка ваша думка?

Він постукав у двері навпроти, оздоблені багатим різбленням. Певно, й вони прикрашали якийсь замок.

— До вас можна, моя люба?.. Я показую наш будинок панові Мегре, начальникові бригади карного розшуку… Я не помилився, пане комісар?

Мегре глянув і здригнувся. Перед мольбертом, посеред заскленої з обох боків малярні, стояла висока постать у білому.

"Привид", — майнуло в голові комісара, перш ніж він устиг пригадати, що саме це слово прошепотів поранений Лоньйон.

На пані Йонкер була не та звичайна малярська блуза, котру вдягають художники. Її одяг більше скидався на сутану ченця-домініканця, хоч цупкувата тканина, скоріше пасувала до купального халата. Крім того, голову господині дому прикрашав білий тюрбан з такої самої тканини.

У лівій руці вона тримала палітру, в правій — пензель. Погляд її чорних очей зацікавлено зупинився на комісарові.

— Я багато чула про вас, пане Мегре, і рада познайомитися з вами особисто. Даруйте, що я не можу потиснути вам руку…

І, поклавши пензля, вона витерла руку об білу тканину свого вбрання, на якому відразу з'явилися зелені плями.

— Сподіваюся, ви не дуже знаєтеся на малярстві… Інакше, благаю вас, не дивіться на мою мазанину…

Пройшовши щойно повз низку шедеврів, розвішаних на стінах будинку, дивно було раптом опинитися перед полотном, на якому не було нічого, крім безформних різнобарвних плям.

5. КІМНАТА З ХИМЕРНИМИ ФРЕСКАМИ

В цю мить сталося щось таке, що Мегре навряд чи спромігся б визначити словами. Все навкруги — і люди, і речі — раптом постало перед ним у зовсім іншому світлі. Мова і жести Йонкерів набули іншої, нової ваги. Може, причиною такої дивовижної метаморфози була чарівна молодичка в химерному вбранні, може; сама обстановка в приміщенні.

У величезному каміні з білого мармуру весело палахкотів вогонь, стріляючи й витріскуючи сухими оцупками, над якими, мов казкові гномики, бігали язички полум'я.

Комісарові нараз стало ясно, чому один бік малярні, а саме звернений до вулиці, був запнутий завісами. Малярня була засклена з двох боків, що давало змогу завжди досягати потрібного освітлення.

Завіси ці зроблено з чорного дебелого джуту. Від прання вони посіріли і навіть трохи збіглися, так що тепер їхні половинки не торкалися одна одної, утворюючи широченьку шпарину.

По один бік звідси аж до Сен-Уана виднілися дахи будинків, по другий — бовваніли крила Мулендела-Галет, за якими відкривалася панорама всього Парижа з рівними вузькими смужками бульварів, ледь ширшою прогалиною Єлісейських Полів, звивистою стрічкою Сени, золотою банею Будинку інвалідів.

Та комісарові було не до милування красою.

8 9 10 11 12 13 14