Розбуджений птах так гучно вихопився з-під ніг, що Матвій здригнувся від несподіванки й зупинився. Надто довгими здалися йому останні кілометри, але коли нарешті загавкали собаки, почувши його,— втоми як не було. Потім крізь дерева блиснув вогник, запахло димом. Ось і біла чотирикутна пляма жаданого даху.
Повісивши карабін на ялиновий сук, Матвій скинув рюкзак, обтрусив з себе сніг і розчинив двері. Хвиля приємного тепла огорнула його, і втома, що була зникла, знову розлилася по тілу.
— Я ж казав, що йому мисливське щастя випало! — вигукнув Степан, помітивши на рюкзаку крапельки Крові.— Розповідай, що добув.
Матвій мовчав. Справжні мисливці не люблять одразу розпатякувати про своє везіння. Перепочивши, він вилив у миску залишені йому щі і тільки за їжею розповів, як знайшов і добув ведмедя.
— Ну як, сьогодні читатимеш нам про індіанців? — якомога серйозніше спитав Степан.
— Мені не до жартів, відпочити треба,— відповів Матвій. Розв'язавши рюкзак, він дістав з нього здобич. Задубілих звірків поклав на дрова: нехай відтануть, білувати їх доведеться на другий день. А тепер швидше розвісити біля пічки вогкий одяг та олочі.
З якою насолодою випростався Матвій на полу, вкритому куничником і рядниною! Ледве торкнувся подушки, як тієї ж миті заснув. Уві сні побачив Гайавату: з вождем індіанського племені він обмінювався бойовими сокирами.
Так поповнюються зоопарки
У середині лютого в зимовище Богатирьових прибув районний інспектор мисливства. Іван Тимофійович не боявся мисливського нагляду: законами він не нехтував. Але в мисливській практиці іноді виникали такі ситуації, за яких і чесний промисловик ставав немовби порушником. Сталося таке і в бригаді Богатирьових.
За тиждень до кінця терміну промислу хутряних звірів бракувало двох соболів, щоб виконати план. Пам'ятаючи суворий наказ Перекатова набрати потрібну кількість соболів за будь-яку ціну, мисливці зняли тільки половину капканів, а решту оглядали щодня. Однієї ночі в пастки потрапили одразу п'ять соболів. Три з них виявилися позаплановими, ліцензій — дозволу на їхнє добування — не було. Іван Тимофійович не став приховувати цього від інспектора. Він попросив допомогти одержати додатковий дозвіл, але представник мисливського нагляду виявився невблаганним. Він вирішив вилучити зайвих соболів і скласти з цього приводу протокол.
— Навіщо ж протокол? — спитав Іван Тимофійович інспектора.— Я ж не приховав їх од вас.
— Так потрібно для порядку,— відповідав той.
— Який уже там порядок, відомо — закінчиться штрафом,— заперечив Богатирьов.— Тільки скажу я вам, важко за інструкціями звіра добувати. Дали мені одного разу ліцензію на відстріл лося, а я однією кулею двох одразу звалив: не помітив, що за биком лосиця стояла. Що ж, по-вашому, я — браконьєр?
— Браконьєром я вас не називаю, Іване Тимофійовичу, але все-таки це — порушення. Якщо хочете, брак в роботі, а за брак, ви самі знаєте, на виробництві з робітника питають. От і з вас доведеться спитати, ви вже не ображайтесь. І ще, п'ятнадцятого лютого ви мали закінчити промишляти хутро, зняти капкани й опустити кулемки. А кажете, що вони й досі в тайзі. Знову порушення.
— Але ж капкани всі підвішені.
— А це ми побачимо. Доведеться перевірити нутики.
Наступного дня Іван Тимофійович вів інспектора в ліс, і той пересвідчився, що кулемки опущені, а закриті капкани висіли, підв'язані дротом до довгих тичок. Задовольнившись порядком у Богатирьова, інспектор не став оглядати інші путики. Наостанок причіпливо перевірив ліцензії на відлов тварин. Не знайшовши й тут ніяких порушень, оголосив, що на світанку вирушає в іншу бригаду.
За вечерею, розхвалюючи наваристу юшку із свининою, він витяг з миски кісточку й уважно оглянув її.
— А кісточки, Іване Тимофійовичу, поросячі, а цьоголіток бити не дозволено. Як накажете розуміти? — І на його довгастому обличчі з'явилася в'їдлива посмішка.
Степан мовчав досі, але тут не витримав. Його зачепив за живе тон, яким звернувся цей дріб'язковий законник до бригадира. Якщо говорити щиро, порося застрелили свідомо, заради смачного ніжного м'яса. Жоден справжній мисливець не вважає це порушенням: все одно холодної зимової пори поросята часто гинуть від холоду і безкорм'я. Інспектор мав би це знати, але ж... І Степан несподівано заговорив, звертаючись до інспектора:
— Ви ж, дорогий товаришу, бачили наші дозволи на вилов живих кабанів. Під час лову собаки випадково й задавили порося. Недодивилися ми. То що ж було робити? Не-викидати ж...
— Це правильно. Викидати такий продукт не слід, але й ловити треба прагнути тільки живцем, а то от знову брак у роботі виходить.
— Не брак, а відходи виробництва,— докинув і своє слово Матвій.
— Надто ти, хлопче, грамотний. Тільки дивлюсь я, нема за що особливо хвалити бригаду Богатирьових: тихцем і ви браконьєрите. Та вже гаразд, обмежуся для першого разу зауваженням. Гадаю, усвідомите,—він зупинив погляд на Маркіні, який у розмову не встрявав, а лише догідливо кивав інспекторові.— Правильно я кажу, товаришу Марків?
— Правильно, правильно,— відповів той.— Дякуємо за ваші зауваження.
Після відбуття інспектора в зимовищі ще довго гаряче обговорювали його візит. Більше за всіх обурювався Матвій.
— І чого він прискіпувався до нас? Плани державні завжди виконуємо, наліво не продаємо. Ми його як добру людину пригощали, а він кісточку поросячу в каструлі знайшов і питає: на якій підставі?
— Чого на людину сердишся,— вгамовував сина Іван Тимофійович.— Всяк по-своєму службу править. Ми — за звіром ходимо, він — за нами доглядає. Хто, як не наш брат, промисловик, хутро постачає на базар? Будь-яку шкурку можна купити, а то й шапку соболячу або норкову. От його й поставлено стежити та не допускати цього. А що людина він нудна — так це від удачі. Дивлюсь я на людей і інколи із звірами їх порівнюю: один — як тигр, інший — що твій ізюбр, а третій, гляди, на колонка схожий. Що ж тут удієш, коли від природи він злий чи боягуз. У лісі, скажімо, тигр колонка не займає, навіть не помічає. Для нього той — що є, що нема.
— Але ж ми — люди,— заперечив Матвій.
— Авжеж, не звірі. Це всім зрозуміло. І я, буває, розсерджусь на когось за боягузство або підлість. А порівняю такого із зайцем або росомахою — і зло минає. Що з нього візьмеш!
— А ти сам хто ж тоді будеш? — спитав Маркін.
— Я — ведмідь. Людського тлумиська не люблю. Мені лісову глушину та дику ягоду з рибою подавай. Хоч міцні й довгі мої ікла та кігті, але не для нападу на людину вони мені дані.
— У тебе, батьку, виходить, людина яка народилася, така й лишається на все життя, і перевиховати її не можна,— роздумливо мовив Матвій.
— Чому не можна? І зайця можна зробити сміливим. Навіть на собак кидатиметься. Пам'ятаю, жив у нас приручений заєць, так він не лише на півня, а й на кота нападав. Але душа в нього так і залишилася заячою. Та що це ми, хлопці, все про інспектора товкмачимо? Давайте Краще поміркуємо, яких звірів і де ловитимемо. Насамперед треба двоє садків зробити, корму різного припасти, дужки капканів гумою та ганчірками обмотати, щоб лапи не поперебивали...
Наступного дня Степан із Матвієм і Кіндратом, прихопивши вовка та собак, вирушили шукати кабанів, а решта заходилася споруджувати загінчики та готувати знаряддя лову.
Обходячи востаннє свої пастки, Степан примітив, що в одному видолинку тримається табунець кабанів. Туди він і вирішив іти. Вовка й собак вели на повідках: пускати їх можна було лише по свіжих слідах. Незважаючи на глибокий сніг, лиж брати не стали: до табуна можна підійти стежкою. У поході мисливці, як завжди, були мовчазні й зосереджені. Зброю мав тільки Степан: в лісі можна несподівано зустрітися з ведмедем-швендею. Йдучи позаду, Кіндрат тяг за собою маленьку нарту, до якої були приторочені мішки й запасні мотузки. Діставшись джерела, біля якого жили кабани, мисливці зробили невеликий привал. Двом особливо лютим собакам і вовкові стягли щелепи намордниками, щоб вони не пошматували молодих кабанів. Тут полишили нарту і, зійшовши зі стежки, почали підніматися на сопку джерелом.
Незабаром вони вийшли на старі кабанячі сліди. Шлюбний період у кабанів закінчився. Сікачі, які могли "порубати" собак, відокремилися від табуна і трималися самітниками. Роздивляючись сліди, Степан довго йшов за кабанами, перш ніж визначив, що у стаді ходять дві старі свині, шість підсвинків — дворічних кабанів і дев'ять поросят. Сніг довкіл був геть вибитий, зритий, свині шукали жолуді та шишки, ясували хвощ. Табун довго кружляв на одному місці. У затоптаних слідах важко розібратися, але Степан не збився. Неначе знаючи, де саме зупинилися кабани, йшов він уздовж джерела.
Попереду на снігу вималювалися дві великі темні плями. "Гайна!" — тихо мовив Степан. Мисливці підійшли до кабанячих лежбищ. Широченні гнізда були влаштовані на землі, очищеній від снігу. Товста підстилка з сухої і м'якої торішньої трави робила їх досить теплими. Недарма в найморозніші дні свині довго залежувалися тут. І тільки голод примушував їх на час залишати свої постелі. В кожному гнізді спала свиня із своїм виводком. Осторонь виднілося третє гайно. Видно було, що воно не таке велике й тепле, як перші два. В ньому спали підсвинки.
Від лежбищ у різні боки розходилися свіжі сліди.
— Десь з годину як повставали. Далеко не пішли,— зауважив Степан, стримуючи вовка, який рвався з повідка.
— Може, собак пустимо — спитав Кіндрат.
— Не поспішай, підійдімо ближче.
Багато разів полював Степан на кабанів, але щоразу, коли виходив на свіжий слід, частіше починало битися серце в його грудях і він відчув солодку млість. Собаки, тицяючись у чіткі відбитки ратиць, туго напинали повідки, рвалися, аж хрипіли, вперед. Мисливці додали ходи. Спершу звірі йшли без перепочинку, хапаючи на ходу кедрові шишки, що траплялися де-пе-де. Увійшовши в яличник, по якому росли величезні старі дуби, зупинилися, риючись у снігу, вивертаючи на його поверхню коричневе листя разом із торішньою травою. Степан уповільнив крок, дослухався. Він відчував, кабани десь зовсім близько, тільки б не налякати їх. Пройшовши особливо густі зарості, мисливці зупинились.
Було тихо. Попереду бовваніли стовбури товстих дубів.