По них легше оцінити й інших, — тим більше, що голота й простолюд цілком мої. Форм вияву глупоти в них дуже багато, але кожного дня з'являються все нові й нові форми.
Щоб усе висміяти, мало й тисячі Демократів, не кажучи вже про те, що для висміювання цих Демокрітів потрібен був би ще інший Демокріт.
Важко навіть уявити, якими жартами, якими забавками нікчемні люди розважають щоденно богів. Людські суперечки безсмертні вислуховують, звичайно, до обіду, поки ще тверезі. По обіді ж, після випитого нектару, коли вже набридає займатись чимось серйозним, сідають, вони на край неба і, посхилявши лоби, дивляться, чим займаються люди на землі. Для богів це вельми приємне видовище.
Боже безсмертний, чого там тільки не побачиш! Кажу з певністю, бо й сама часом буваю в гурті цих поетичних богів. Один упадає за жіночкою, і чим менше вона його любить, тим дужче за нею він мліє. Другого вабить не дружина, а придане; третій продає на ніч свою наречену кожному, хто того забажає. (Хоч інший на його місці очей не спускав би з неї, мов Зелотип чи Аргус!) Четвертий перетворює в дурницю жалобу: наймає акторів, щоб зобразили на своїх пиках його смуток. П'ятий плаче біля могили мачухи. Шостий все, що тільки може, гребе до себе і пхає в пельку, хоч потім, може, доведеться йому й голодувати. Сьомий верхом блаженства вважає сон і дозвілля. Восьмий, піклуючись про чужі справи, занедбує свої власні. Дев'ятий по вуха в боргах, ось-ось збанкрутує, але вважає себе багатієм. Десятий вельми щасливий, коли сам, бідуючи, щедро обдаровує спадкоємця. Одинадцятий заради мізерного прибутку (та й то непевного!) ладен пливти за море, доручивши життя (яке ні за які гроші не купиш!) вітрам і хвилям. Дванадцятий замість того, щоб сидіти вдома у безпеці й спокої, прагне розбагатіти на війні.
Є такі, що підлещуються до безрідних дідів і таким чином одержують багатий спадок. Ще інші прагнуть досягти того самого, зваблюючи заможних бабусь. Найбільша втіха для богів, коли ці ошуканці, прагнучи обдурити інших, самі залишаються обманутими! [62]
Найдурнішим і найогиднішим зі всіх є, проте, поріддя гендлярів, тобто торгашів, бо вони займаються найогиднішою справою і досягають мети найогиднішим способом. Усіх дурять, на кожному кроці брехливо присягаються, крадуть, обважують, обраховують і водночас вдають із себе шляхетних, — тому, певно, що на кожному пальці мають персні зі щирого золота. При цьому в них не бракує низьких лестунів — "побратимів", які, сподіваючись на частку нечесно нажитого багатства, підлабузнюються до них і всюди називають їх "вельми-шляхетними".
Часом можна побачити й піфагорійців, які все на світі вважають спільним, а тому цуплять, що тільки під руку попаде. Гадають, певно, що то їхній спадок.
Є люди багаті уявою: навівають собі приємні сни і з того задоволені та щасливі. Ще інші вдома голодують, а на людях вдають із себе вельми багатих. Один силкується не втратити того, що має, а інший правдою і неправдою збагачується. Той випрошує для себе якусь громадську посаду, а цей воліє сидіти вдома на печі. Багато є таких, що ведуть нескінченні позови, навперебій обдаровуючи гостинцями суддю й адвоката. Один прагне всяких змін, а другий плекає великі задуми. Є й такі, що, залишивши вдома дітей і дружину, вирушають в Єрусалим, або в Рим, або до св. Якова, хоч там, власне, їм нема чого робити.
Взагалі, якби подивитись на незліченні турботи смертних з Місяця, як Меніпп це колись зробив, то здалося б, що бачиш метушню мух чи комарів, які без кінця б'ються, кують один одному лихо, грабують, дурять, блудять, народжуються, падають, вмирають. Важко навіть повірити, що в житті такої мізерної істоти відбуваються такі великі потрясіння, такі трагедії. Вибухне війна, чи згубна чума налетить — тисячами гинуть вони.
Вчені також дурні, а особливо філологи.
Але я й сама була б найбільшою дурепою і гідною реготу Демокріта, якби надумала перераховувати всі форми людської глупоти й невігластва. Тому переходжу нині до тих, кого смертні вважають мудрими і хто домагається, так би мовити, золотої галузки. Першість серед них тримають філологи — найнещасніше і найганебкіше поріддя людей. Були б вони до всього ще й вельми ненависні богам та людям, якби я не солодила їх нікчемну працю приємним [63] божевіллям. Бо, як засвідчує грецька епіграма(1), вони не на п'ять проклять приречені, а на всі шістсот вельми грізних прокльонів.
(1) Йдеться про епіграму грецького поета Паллада (IV-V ст. н. е.), в якій говориться, що доля вчителя така ж похмура, як і п'ять перших рядків "Іліади" Гомера, якими починається навчання в школі.
Завжди голодні й брудні, вчителі-філологи безвихідно сидять у своїх школах, а точніше — у в'язницях чи катівнях. Обертаючись постійно серед ватаги шибеників, вони старіють від утоми, глухнуть від крику, чахнуть від смороду й бруду. Однак, з моєї ласки, вважають себе першими серед смертних.
Самовдоволені, вони лякають полохливий гурт дітлахів своїм грізним виглядом та голосом, шмагають нещасних різками й батогами, б'ють палками. Одне слово, лютують на всі лади, як кому заманеться, немов кумський осел.
Бруд цим вчителям здається незрівнянною чистотою, сморід — пахощами, найнещасніше власне рабство — пануванням. А тому свою нікчемну тиранію вони не проміняли б і на владу Фаларіда чи Діоніса.
А ще вчителів-філологів робить вельми щасливими висока думка про власну вченість. Хай би вже забивали дурницями голови хлопчакам, але — о добрий боже! — порівняно з собою навіть Палемона чи Доната мають за ніщо.
Не можу збагнути, як вони зуміли обкрутити придуркуватих матінок та батьків тих нещасних школярів? Адже батьки і справді вважають цих вчителів такими, за яких вони себе видають.
Сюди слід додати ще один вид глупоти філологів. Якщо трапиться кому з них відшукати десь на зітлілому від часу папері ім'я матері Анхіза або якесь не знане досі слово, наприклад, "волопас", "вайло", "торбохват"; або, якщо вдасться відкопати уламок старого каменя з напівстертим написом — о Юпітере! — які тоді радощі, який тріумф, яке чванство — немов Африку всю завойовано чи Вавілон здобуто.
Є серед них віршомази, що пхаються всюди з непристойними і низькопробними віршами, бо переконані, бачте, що саме до них переселилась душа Марона. І що дивно, знаходяться шанувальники й хвалителі їхньої базгранини. Та найкумедніший мають вигляд ці віршомази, [64] коли починають вихваляти один одного, і захоплюватися, і лоскотати один одному за вухом.
А хай спробує хтось припуститись помилки, бодай в одному слові, бодай випадково — о Геракле! — що тоді творитиметься, які трагедії розігруватимуться, які словесні бої точитимуться!
Або ще приклад. І хай зненавидять мене всі філологи, коли хоч щось вигадую! Я знала одного вельми вченого еллініста, латиніста, математика, філософа, медика — справжнього царя всіх наук. Йому було вже понад шістдесят. Так от він, коли не зміг показати себе ні в якому путящому ділі, взявся за граматику. Понад двадцять років мучився і скнів він над нею: все тішив себе надією, що колись-таки (якщо тільки доживе до того часу!) навчиться розрізняти вісім частин мови. Чого, до речі, й досі не вдалося зробити переконливо жодному елліністу чи латиністу!
Але чи варто розпочинати війну через те, що хтось там ненароком переплутає сполучник із прислівником?.. Адже граматик існує стільки, скільки філологів, а може, й більше. Один лише Альд видав їх аж п'ять.
І ось згадуваний мною вельми вчений дід не пропускає жодної граматики, навіть безглуздо й по-варварськи написаної, щоб кожну не проглянути, над кожною дрібницею в ній не помізкувати; на всіх скоса поглядає, тремтить, боячись, аби раптом хтось не випередив його і не позбавив слави, якою він марить вже стільки років.
Чи божевілля це, чи глупота — мені байдуже! Досить того, що лише завдяки моїй доброзичливості ця найнещасніша з істот підноситься до такого блаженства, що своєю долею не помінялась би і з царем перським.
Всі дурні: і поети, і ритори, і письменники, а тому й щасливі.
Дещо менш зобов'язані мені поети, хоч за родом занять також належать до мого гурту. Адже вони, як мовиться в прислів'ї, "вільні люди" і займаються нічим іншим, як лоскотанням вух дурнів теревенями й жалюгідними байками. Однак саме завдяки цьому марнослів'ю, поети й себе вважають гідними безсмертя і обіцяють іншим те ж саме. Поетам також притаманна Філавтія-самолюбивість та Колакія-улесливість, а тому вони мої постійні і найщиріші друзі.
Далі — про вчителів красномовства. Хоч вони дещо й лицемірять і заодно з філософами, але також належать [65] до нашого почту, бо, крім того, що понароблювали багато інших дурниць, понаписували безліч книжок, в яких вчать, як треба жартувати. Це зустрічаємо, наприклад, у посланні до Гереннія під назвою "Про риторичне мистецтво", автор якого, — хто б він не був(1), — вважає глупоту одним із видів жарту. Та й у найбільшого авторитета цієї справи, Квінтіліана, також є розділ про сміх, довший навіть, ніж розділ про Іліаду.
(1) Твір анонімний. В давнину помилково приписувався Ціцеронові.
Оратори настільки високої думки про глупоту, що, коли вже ніякі докази не діють, тоді вдаються до сміху. .Адже викликати регіт смішними словами — це теж мистецтво, яким відає, безумовно, Глупота.
З того ж самого тіста й письменники, які видають книжки, аби лиш зажити безсмертної слави. Вони мені дуже зобов'язані, а найбільше ті з них, що псують папір, наповнюючи книжки всілякими дурницями. Ці автори не бояться навіть таких суворих критиків, як Персій та Лелій, бо пишуть для купки вчених і, на мою думку, гідні швидше співчуття, ніж заздрощів. Гай-гай! Як вони мучаться над своїми творами! Без кінця щось додають, змінюють, викреслюють, переставляють, переробляють, або приховують від стороннього ока, або, навпаки, показують друзям. Потім, років через дев'ять, нарешті видруковують написане. Але почуття невдоволення залишається.
За все це вони одержують щонайбільше похвалу кількох тонких цінителів. Чи не замало за таку тяжку, працю, за безсонні ночі, за всі тортури та самокатування? Додаймо ще: за втрачене здоров'я, зів'ялу красу тіла, підсліпуватість, а то й сліпоту, злигодні, заздрощі, уникання насолод, ранню старість, передчасну смерть і тому подібне.