Чутка про те, що кілька гвардійців зрадили Трьох Товстунів, покололи ляльку наслідника Тутті й пішли з палацу, розлетілася по місту. Це дуже збентежило всіх багатіїв і ненажер.
— Чорт забирай! — обурювалися вони. — Ми вже не можемо покладатися на гвардійців. Вчора вони придушили повстання народу, а сьогодні вони повернуть свої гармати на наші будинки.
Доктор Гаспар утратив будь-яку надію вгамувати свій голод і відпочити. Навкруги не було жодних ознак життя.
— Невже їхати додому? — жахнувся доктор. — Але це так далеко. Я помру з голоду…
І раптом він відчув пахощі смаженого. Атож, приємно пахло смаженим; мабуть, бараниною з цибулею. А візник тієї ж миті побачив недалеко світло. Вузенька смужка коливалася під вітром.
Що це було?
— От якби шинок! — захоплено вигукнув Доктор.
Вони під'їхали.
Виявилося, зовсім не шинок.
Осторонь од кількох хижок, на пустирі, стояв будинок на колесах.
Вузька смужка світла була шпариною не-причинених дверей цього будинку.
Візник зліз із козел і пішов на розвідку. Доктор, забувши про свої лихі пригоди, втішався пахощами смаженого. Він сопів, посвистував носом і мружився.
— По-перше, я боюся собак! — кричав візник з темряви. — По-друге, тут якісь сходи…
Все обійшлося добре. Візник добрався по сходах до дверей і постукав.
— Хто там?
Вузька смужка світла зробилась яскравим, широким чотирикутником. Двері відчинилися. На порозі стояла людина. Серед порожнього навколишнього мороку на цьому яскраво освітленому фоні вона здавалася плескатою, вирізаною з чорного паперу.
Візник відповідав за доктора:
— Це доктор Гаспар Арнері. А ви хто такі? Чий це будинок на колесах?
— Тут балаганчик дядечка Брізака, — відповіла китайська тінь з порога. Вона чомусь зраділа, захвилювалася, замахала руками. — Просимо, панове, просимо! Ми дуже раді, що доктор Гаспар Арнері відвідав балаганчик дядечка Брізака.
Щасливий кінець! Доволі нічних мандрів! Хай живе балаганчик дядечка Брізака!
І доктор, і візник, і кінь знайшли притулок, вечерю, відпочинок. Будинок на колесах виявився гостинним будинком. В ньому жила мандрівна трупа дядечка Брізака.
Хто не чув цього імені! Хто не знав балаганчика дядечка Брізака! Протягом цілого року балаганчик давав свої вистави на базарних площах у ярмаркові і святкові дні. Які тут були чудесні актори! До чого ж гарні були вистави! І головне — тут, у цьому балаганчику, виступав Тібул.
Ми вже знаємо, що він укрив себе славою кращого канатоходця країни.
Свідками його майстерності ми були на Площі Зорі, коли по дроту він пройшов над страшною безоднею під кулями гвардійців.
Скільки мозолів вискакувало на руках глядачів, і маленьких, і великих, коли Тібул виступав на базарних площах! Так гаряче аплодували йому і крамарі, і старі жебрачки, і школярі, і солдати, і всі, всі… Тепер, між іншим, крамар і франти шкодували, що так захоплювалися ним: "Ми йому аплодували, а він воює проти нас!"
Балаганчик дядечка Брізака осиротів: гімнаст Тібул залишив його.
Доктор Гаспар нічого не сказав про те, що сталося з Тібулом. Змовчав він також про ляльку наслідника Тутті.
Що побачив доктор у будиночку на колесах?
Його посадовили на великому турецькому барабані, оздобленому яскраво-червоними трикутниками і золотим дротом, сплетеним у вигляді сітки.
У будинку, що нагадував собою вагон, було кілька жител, розділених полотняними перегородками.
Була пізня година. Мешканці балаганчика спали. Людина, яка відчинила двері і яка нагадувала китайську тінь, була старим клоуном цього балаганчика. Звали його Августом. Він чергував цієї ночі. Коли доктор під'їхав до балаганчика, Август готував собі вечерю. І справді, це була баранина з цибулею.
Доктор сидів на барабані і розглядав приміщення. На ящику горіла гасова лампа. На стінах висіли обручі, обтягнуті тоненьким папером, білим і рожевим, довгі смугасті нагаї з блискучими металевими ручками, костюми, оздоблені золотими кружечками, розшиті квітами, зірочками, клаптиками різнобарвної матерії. Із стін дивилися маски. В одних стирчали роги; в других ніс нагадував турецьку пантофлю; у третіх рот був від вуха до вуха. Одна маска мала величезні вуха. Найкумедніше те, що вуха були людські, тільки дуже великі.
В кутку, у клітці, сиділо якесь маленьке незрозуміле звірятко.
Біля одної стіни стояв довгий дерев'яний стіл. Над ним висіли люстерка. Десять штук. Біля кожного люстерка стирчала свічка, приклеєна до столу власним соком — стеарином. Свічки не горіли.
На столі валялися коробочки, пензлики, фарби, пухівки, перуки, лежала рожева пудра, висихали різноколірні калюжки.
— Ми втікали сьогодні від гвардійців, — заговорив клоун. — Ви знаєте, гімнаст Тібул був нашим актором. Гвардійці хотіли схопити нас: вони думають, що ми сховали його. — Старий клоун був дуже сумний. — А ми й самі не знаємо, де гімнаст Тібул. Його, мабуть, убили або посадили в залізну клітку.
Клоун зітхав і хитав головою. Звірятко в клітці дивилося на доктора котячими очима.
— Шкода, що ви так пізно приїхали до нас, — говорив клоун. — Ми вас дуже любимо. Ви заспокоїли б нас. Ми знаємо, що ви друг знедолених, друг народу. Я вам нагадаю один випадок. Ми давали виставу на Ринку Бичачої Печінки. Це було торік навесні. Моя дівчинка співала пісеньку…
— Так, так… — пригадав доктор.
Раптом він відчув якесь дивне хвилювання.
— Пам'ятаєте? Ви тоді були на ринку. Ви дивилися нашу виставу. Моя дівчинка співала пісеньку про пиріг, який волів краще згоріти в пічці, ніж потрапити в живіт товстого дворянина…
— Так, так… пам'ятаю… Далі?
— Знатна дама, стара пані, почула це й образилася. Вона звеліла своїм носатим слугам нам'яти моїй дівчинці вуха.
— Так, я пам'ятаю. Я захистив. Я прогнав слуг. Дама впізнала мене, і їй стало соромно. Правда?
— Так. Потім ви пішли, а моя дівчинка сказала, що якби їй нам'яли вуха слуги знатної старої пані, то вона не могла б жити… Ви її врятували. Вона цього ніколи не забуде!
— А де ваша дівчинка тепер? — спитав доктор.
Він дуже хвилювався.
Тоді старий клоун підійшов до полотняної перегородки і покликав.
Він сказав дивне ім'я, вимовив два звуки, неначе розкрив маленьку дерев'яну круглу коробочку, яка важко одкривається:
— Суок!
Минуло кілька секунд. Потім полотняна перегородка піднялася, і звідти визирнула дівчинка, схиливши голову з розпатланими кучерями. Вона дивилася на доктора сірими очима, трошки знизу, уважно й лукаво.
Доктор підвів очі й обімлів: це була лялька наслідника Тутті!
Частина третя
СУОК
Розділ VIII
ВАЖКА РОЛЬ МАЛЕНЬКОЇ АКТРИСИ
Так, це була вона! Але, чорт забирай, звідки ж вона тут взялася? Чудеса? Які там чудеса! Доктор Гаспар прекрасно знав, що чудес не буває. Це, вирішив він, просто обман. Лялька була жива, і, коли він мав необережність заснути в екіпажі, вона втекла, як неслухняна дівчинка.
— Нічого так посміхатися! Ваша улеслива посмішка не зменшує вашої провини, — сказав суворо. — Як бачите, доля вас покарала. Зовсім випадково я вас знайшов там, де знайти вас здавалося неможливим.
Лялька витріщила очі. Потім вона заморгала, як маленький кролик, і розгублено подивилася на клоуна Августа. Той зітхнув.
— Хто ви така, відповідайте!
Доктор надав своєму голосу якнайбільшої суворості. Але лялька була така чарівна, що гніватися було важко.
— Су-ок… — повторив доктор. — Та ви ж лялька наслідника Тутті!
— Яка там лялька! Я звичайна собі дівчинка…
— Що?.. Ви прикидаєтесь!
Лялька вийшла з-за перегородки. Лампа яскраво освітлювала її. Вона посміхалася, схиливши набік скуйовджену голівку. Волосся у неї було такого кольору, як пір'я у маленьких сірих пташок.
Волохате звірятко в клітці дивилося на неї дуже уважно.
Доктор Гаспар нічого не розумів. Через деякий час читач дізнається, в чому секрет. Але зараз ми хочемо попередити читача про одну дуже важливу обставину, яка вислизнула з-під уважного погляду доктора Гаспара Арнері. Коли людина хвилюється, то часом не помічає таких обставин, що, як кажуть дорослі, впадають у вічі.
І ось ця обставина: тепер, у балаганчику, лялька мала зовсім інший вигляд.
Сірі очі її весело блищали. Здавалося, вона була серйозна й уважна, але від її смутку не лишилось і сліду. Навпаки, ви б сказали, що це пустунка, яка прикидається скромницею.
Потім далі. Де ж ділась її колишня розкішна сукенка, весь цей рожевий шовк, золоті троянди, мереживо, блискітки, казкове вбрання, завдяки якому кожна дівчинка могла б скидатись якщо не на принцесу, то, в усякому разі, на ялинкову іграшку? Тепер, уявіть собі, лялька була зодягнута більш ніж скромно. Блуза з синім матроським коміром, старенькі Черевички, досить сірі для того, щоб не бути білими. Черевички були взуті на босу ногу. Не думайте, що від цього простого наряду лялька стала негарною. Навпаки, він личив їй. Бувають такі замазури: спершу і не глянеш на неї, а потім, придивившись уважніше, бачиш, що така замазура миліша від принцеси, тим більше, що принцеси іноді перетворюються на жаб або, навпаки, жаби обертаються на принцес.
Та от найголовніше: ви пам'ятаєте, на грудях у ляльки наслідника Тутті були страшні чорні рани. А тепер вони зникли. Це була весела, здорова лялька! Але доктор Гаспар нічого не помітив. Можливо, вже наступної хвилини він з'ясував би, в чому справа, але якраз цієї наступної хвилини хтось постукав у двері. Тут справи ще більше заплутались. У балаганчик увійшов негр.
Лялька заверещала. Звірятко у клітці фиркнуло, хоч і було не кішкою, а якоюсь складнішою твариною.
Ми вже знаємо, хто такий негр. Знав це і доктор Гаспар, що зробив цього негра із звичайнісінького Тібула. Але ніхто інший цього не знав.
Замішання тривало п'ять хвилин. Негр поводився жахливо. Він схопив ляльку, підняв її в повітря і почав цілувати в щічки й носик, причому цей носик і щічки ухилялися так енергійно, що можна було порівняти негра з людиною, яка хоче вкусити яблуко, що висить на нитці. Старий Август заплющив очі і, очманівши від страху, погойдувався, немов китайський імператор, що вирішує питання: чи відрубати злочинцеві голову, чи примусити його з'їсти живого пацюка без цукру?
Черевичок злетів з ноги ляльки і вдарився в лампу. Лампа перекинулась і сконала. Стало темно. Жах досяг своїх меж. Тоді всі побачили, що почався світанок. Шпарини освітилися.
— От і світанок, — сказав доктор Гаспар, — і мені треба йти в Палац Трьох Товстунів разом з лялькою наслідника Тутті.
Негр штовхнув двері.