Мішель його не слухала. Нараз він замовк, наче зосередившись на якійсь потаємній думці.
— Ні,— сказав він рішуче,— не через Домініку він тут зостається, радше, він поїде через неї...
— Не розумію, чому...— урвала його Мішель.
Але він не смів їй розкрити до кінця свою думку. Вони поволі йшли пліч-о-пліч, як колись, поєднані спільним неспокоєм. Ксав'є не розлучив їх, навпаки, в ньому вони віднайшли одне одного.
— Навряд чи Домініка захоче, щоб він поїхав звідси,— сказала Мішель.
— Звісно, ні, але він, він!.. Ти ще не зрозуміла, що він з того поріддя людей, які тікають від любимої людини.
Вона знизала плечима:
— Що ти вигадуєш!
— Це ясно, як двічі два. Вони кохають одне одного,— сказав він майже пошепки.— Це і сліпому видно! Зрештою, ти сама це добре знаєш. Ніби від нас може приховатися бодай щось, що торкається цього дивного хлопця!
— Ми ним цікавимося лише через тебе,— заперечила вона.— Тільки ти мене в ньому цікавиш...
Кілька кроків вони пройшли мовчки, Мірбель стиха промовив:
— Коли б стара поїхала...
— Вона з місця не рушить без своєї секретарки... Ні, ти тільки подивись на них!
Мішель підвела голову й побачила Домініку і Ксав'є: вони спускалися до струмочка. Ролан біг попереду. Дівчина несла кошика з полудником. Подружжя вони не помітили.
— Вона добилася свого,— сказала Мішель. Жан похитав головою.
— Ніби з Ксав'є можна чогось добитися!
— Тоді чого ж тобі треба? На що ти сподіваєшся?
— Ні на що, крім того, чого вже добився... І вона повторила, звівши плечі:
— Чого вже добився? А чого ж, власне, добився?
— А ти думай, де б зараз уже він був,— відповів Жан з запалом,— де б він був уже кілька днів, якби не стрів мене...
— Семінарист сюди, семінарист туди! Велике діло! І що за перемога!
її кепкування, здавалося, його зовсім не вразило. Вона здвигнула плечима, повторюючи:
— Та це ж безумство! Ти з'їхав з глузду! Ти просто збожеволів!
Він не розсердився: він думав про своє:
— А потім,— вів далі він по паузі,— можливі і наслідки. Якщо ми будемо терплячі, ми застукаємо їх зненацька в хвилину, коли він почує себе відрізаним від Бога. Подумай, скільки йому років. Він не дійшов ще до того, щоб ненавидіти людські створіння, навпаки, Бог явився йому, оволодів його душею, перш ніж він відкинувся віри. Я сказав йому це сьогодні вранці. Містики вигадали собі правила, щаблі вознесіння. Але Святому Духу на це начхати. Повір, Ксав'є з усією його Божою благодаттю не встояти перед ніжним словом, перед ласкою, якщо тільки вона чиста... Спершу...
— Так,— понуро урвала його Мішель,— не встояти перед Домінікою.
— Домінікою?
Він зупинився: вони вже дійшли до ґанку.
— Від нас залежить, щоб завтра її тут уже не було... Ні, не ходи за мною,— сказав він, побачивши, що Мішель підіймається сходами.— Краще мені самому порозумітися зі старою.
— Тоді не причиняй дверей,— сказала Мішель,— я слухатиму вашу розмову з передпокою.
РОЗДІЛ шостий
— Але ж, Ролане, твій острів зовсім не острів, а півострів.— А що дитина затялася, він пояснив:— Бачиш, він з'єднаний з суходолом.
Ролановим островом був усього тільки вільшаний пень, що сповз у струмок.
— Земля тут вогка,— сказала Домініка.— Тут не розсядешся.
Ролан запхикав: адже вона обіцяла, що вони підвечеряють на острові...
— От саме звідси видно, що треба зробити, щоб твій півострів став по-справжньому островом,—сказав Ксав'є.— Треба перекопати цей перешийок, прорити канал. Удвох ми впораємося.
Не утерши сліз і не висякавшись, Ролан ту же зголосився принести лопатку... Йому кортіло негайно розпочати працю.
— Чудова думка! Біжи мерщій! — шепнула йому на вухо Домініка.
П'ять хвилин туди, п'ять хвилин назад... поки він повернеться, вона пробуде на самоті з Ксав'є цілі десять хвилин.
— Ні,— зупинив Ролана Ксав'є.— Спершу попоїмо. Хлопець, котрий уже зірвався бігти, повернувся і сів між
ними. Домініка дала йому бісквітів і шоколаду. Ксав'є взяв гроно винограду і підняв його на світло: "Яке воно золотисте!" Домініка поралася коло кошика.
— Я принесла лимонаду, хто хоче пити? Здавалося, вона тут задля хлопчика, та й сам Ксав'є
уважно слухав розповідь Ролана про те, яке садове знаряддя подарувала йому мадам де Мірбель.
— Це було на Великдень, коли мене сюди привезли... Домініка сказала:
— А тепер тобі вже нічого не дарують.
Хрумаючи бісквіти, він удав, ніби не чує, підійшов і сів біля Ксав'є.
— Які в тебе брудні коліна! І тобі не сором?
— Уявляю, на кого б ти був схожий,— зітхнула Домініка,— якби тут не було мене.
От і все, що вони сказали одне одному, сидячи поруч — може, востаннє — на стовбурі поваленої сосни, на осонні м'якого осіннього дня, коли так повільно плине час. Водяні павуки метушилися на поверхні води, потім раптом застигали на місці і їх несло течією.
— Ой, білка! Он вона... Ви не бачите? Хвіст стирчить...— закричав Ролан здавленим голосом. Він плеснув у долоні, білка перешаснула на дуба, з нього на сосну, і Ролан побіг за нею, задерши голову вгору. Домініка ледь чутно вимовила:
— Ксав'є.
Він сидів нерухомо з приплющеними очима. Під чорним пухом ні разу не голених щік світила дитяча шкіра. Дівчина уже схилила була голову йому на нерухоме плече, але тут прибіг Ролан: білка десь ізникла. Домініка запитала:
— А лопатка? Може, збігаєш по неї?
— Не треба,— сказав Ксав'є,— зараз уже пізно. Ми прокопаємо канал завтра вранці.
Ролан заперечив — до сьомої буде видно, і помчав через луки додому.
Домініка взяла Ксав'є за руку й запитала смутно:
— Ви мене боїтеся?
Він жестом відповів, що ні, присунувся до неї, і вони торкнулися плечима. її долоня лягла на його долоню, їхні пальці сплелися. Вони сиділи так нерухомо, що на коліні Ксав'є вмостилася бабка. За струмком на луках піднімався туманець. З виселку до них долинало мекання овець, горлові окрики вівчаря, дзеленчання дзвоників. Домініка була в синіх матерчатих черевичках на босу ногу. Ксав'є обхопив пальцями кісточку її лівої ноги й сказав:
— Вам холодно...
Вона хитнула головою і зітхнула тихо:
— Мені добре, я поряд з вами...
— Справді? Ні, не може бути,— сказав він.
— Ви не вірите, що я щаслива з вами?
Домініка глянула на нього, і він зрозумів — вона ледве стримує сльози.
— Він зараз вернеться...— прошепотіла вона.
Ксав'є подумав, що вона чогось чекає від нього... Добре було б обійняти її за плечі... Хіба не обхопив уже він її ноги вище кісточки? Яка ж у неї тонка рука! Він торкнувся до неї губами.
— Ваша рука теж змерзла,— сказав він. І врешті пригорнув її до себе, усім єством своїм пориваючись до цього щастя, в якому не було зла.
І тут вони почули, що у них за плечима схлипує Ролан. Вони відсунулися одне від одного.
— Ну чого ти? У Домініки болить голова, і вона сперлася мені на плече. Маю надію, ти не через це плачеш, дурнику?
Хлопець так розридався, що не міг говорити. Домініка поправила коси і неуважно запитала:
— Ти не знайшов своїх інструментів? Не знаєш, де вони?
— Ні! Мадам Піян послала мене по вас... Ви їдете! Ви їдете! Вона вас забирає, вже замовила по телефону таксі...
Обоє разом підвелися. Ролан обхопив руками ноги Домініки і знай твердив крізь сльози:
— Ви їдете! Ви їдете!
— Ну чому? Звідки це ти взяв?
— Вони посварилися, вони лаялися...
Крім слів "вони лаялися" від Ролана нічого добитися не пощастило. Усі троє рушили через мокрі луки.
— Може, він чогось не зрозумів! — шепнула Домініка.— Що там могло скоїтися? Нічого, все владнається, вони кінець кінцем завжди вдають, ніби помирилися.
— Ви думаєте? — запитав Ксав'є.
Вони не зважувалися глянути одне на одного.
РОЗДІЛ сьомий
Жан залишив двері віталеньки прочиненими, як просила Мішель. Побачивши Мірбеля, стара дама поклала чотки, з великих намистин упереміж з образками, на столик: їй вистачило одного погляду, щоб угадати, що Мірбель прийшов сваритися з нею і час гаяти не збирається. Він сказав, що радий застати її саму, бо в нього до неї прохання...— і присунув до себе стільця.
— Якщо це тільки в моїх силах...— почала Бріжітта Піян солоденьким голосочком.
— Яз приводу Ксав'є Дартіжелонга...
— Ах, он як! Ксав'є Дартіжелонга...— повторила дама. Вона трималася насторожі. Плацдарм, обраний Мірбе-лем для бою, був їй знайомий. Вона повторила упівголоса:— Бідолашний хлопчина, так... так...— І раптом рішучим тоном кинула:— То ти хочеш знати мою думку? Я в багато чому переглянула своє ставлення до нього. Він ще дитина, яку треба знову взяти в шори.
— От-от,— сказав Мірбель,— саме це я од вас і сподівався почути. І саме в зв'язку з цим я й хотів вас застерегти.
— Застерегти? Мене? — Вона ображено засміялася і замовкла.
— Врахуйте, мамо, я буду проти, якщо ви спробуєте, як ви оце висловилися, взяти його в шори, почнете напучувати його, говорити про покликання і втручатися в його внутрішнє життя. Я знаю, як він від цього дуже страждав.
Стара й бровою не повела, лише світлі бліки танцювали в скельцях чорних окулярів. Вона добре бачила, куди він гне. Мірбель повторив з притиском:
— Ксав'є наш гість, правда? і ми зобов'язані захищати Ксав'є від усяких зазіхань на його свободу, навіть якщо вони підказані бодай найкращими намірами, в чому, як ви самі знаєте, я не сумніваюся.
Мірбель здивувався, що Бріжітта Піян ніби пропустила повз вуха його атаку. І сам він, непомітно для себе, весь час підвищував голос.
— Ваша запопадливість засліплює вас і заводить надто далеко. Тільки ви одна не збагнули, як непристойно з вашого боку говорити при всіх про листа, якого ви одержали від цієї ідіотки, його матері, цілком нездатної збагнути душевних порухів такої виняткової натури. Я не допущу, щоб у нашому домі допомогли їй цькувати сина. Одне слово, я прошу вас, мамо, не вести нічних розмов з моїм приятелем і навіть не робити натяків на ту внутрішню боротьбу, яка зараз у ньому відбувається.
Бріжітта Піян сиділа як статуя. Коли Мірбель замовкнув, вона зняла окуляри — в її темних очах був незворушний спокій. Перш ніж відповісти, вона повела плечима і всміхнулася, смакуючи наперед те враження, яке справлять її слова.
— Мій бідолашний Жане! Безперечно, я дуже здивую тебе, але я цілком згодна з тобою! Краще не втручатися в цю історію, і все ж я змушена чинити інакше через листа мадам Дартіжелонг. Одначе я не збираюся ні на чому наполягати і лише скажу йому те, що зобов'язана сказати.
— Годі-бо! Ніби ви вже не загрожували йому вашою опікою...
— Аж ніяк! Я лише попередила його, що хочу з ним побалакати.