Одна з найстаріших ферм край безмежного просяного поля,— мені любо думати, що ми також родом з такої ферми. Цього ранку жайворонки заливалися над полями, жайворонки, що їх уже ніколи не стрілятиме Лоран. Ще до схід сонця мені відчинили простору кімнату, де відгонило цвіллю; там, як я знав, батько панночок, розорившись, укоротив собі віку, але ніхто не знав, що я про це знаю. Я розклав на столі бреншвігового Паскаля, передрук "Чину" Моріса Блонделя, що його мені позичив Донзак, "Матерію і пам'ять" Бергсона і, й одразу пішов копатися в книгозбірні "спільної вітальні", що, бувало, з дитинства давала мені таке щастя, якого не зазнати тому, хто не спізнав великого дива читати, коли ніщо надворі не здатне збаламутити гладкої поверхні літнього дня канікул, коли реальний краєвид зливається з уявним, і навіть запах дому проходить у тебе і лишається там навік, на довгі, довгі роки, хоча вже й самого дому не існує.
Не Бергсона я читав тепер, не Паскаля, не "Аннали християнської філософії", а "Дітей капітана Гранта", "Таємничий острів", "Безрідного" 2. А все ж Лоранова кімната в трагічному світлі нічника, така, як я побачив її в прочинені двері, не йшла мені з ума. Я не забував про неї ані на хвилину, в ній я черпав свою тугу, своє горе, але, може,
1 "Матерія і пам'ять" (1896) — праця французького філософа Анрі Бергсона (1859—1941), згідно з якою головним знаряддям осягання дійсності є не логічний розум, а інтуїція.
2 "Безрідний" (1878) —популярна повість для дітей французького письменника Гектора Мало (1830—1907).
також і щастя відчувати свої дев'ятнадцять років і життя, що б'є через вінця.
Я почув, як панна Аділа, призвичаєна, говорячи з сестрою, репетувати на все горло, сказала куховарці:
— Якщо станеться нещастя, от буде завидна партія — пан Ален із його трьома тисячами гектарів...
— Го-го! Воно-то так, але поки жива його мати, господинею буде вона...
— Замовкни! — гримнула панна Аділа.— Його мати й так має чимало свого добра, замалим не тисяча гектарів, дім у Ноайяні та й готівкою — кури не клюють!
— Так, але...
Я вийшов, щоб більше нічого не чути. Лоран був живий, він жив. Мама любить нас обох. Пополудні приїхав пан настоятель — повідомити новини:
— Твоя мати, як завжди, подиву гідна. Півночі вона не відходила від Лорана, щоб сестра-жалібниця могла поспати. Вона вирішила не бачити тебе навіть оддалеки. Вона йде на цю жертву. На жаль, чекати лишилося недовго.
Вперше того дня я почув фатальні слова: "Скачущі сухоти". Я відчув, як віддаються в мені ці скоки, що назавжди несуть мого старшого брата в пітьму, куди подамся за ним і я, не скоком, а ходою; але хоч як би я повільно йшов, усе одно зрештою скидатимуся на старигана з Лассю із моїми трьома тисячами гектарів і зграєю нетерплячих спадкоємців, котрих я ненавидітиму так само, як він, і гнатиму від себе геть. Жах власності. Власність — абсолютне зло. Що робити, як позбутися її? Я охоче зрікся б усіх благ світу сього, але тільки не самого світу, тільки не поганської радості, що нею я упивався того дня під дубами Жуано, поки мого брата несло скоком у ніч, що їй не було кінця-краю.
Назавтра я неждано-негадано навіч побачив у панночок мікроб власності: огидну десятилітню дівчинку, Жаннету Серіс, їхню спадкоємницю, котра під цим титулом приїздила в гості до панночок і приймала поклоніння фермерів. Найбезглуздіше було те, що це страшидло, єдина дівчинка в родині, рано чи пізно успадкує один з найбільших маєтків наших ланд, де власність панночок загубиться, мов крапля води в морі. Але для цих ненатлих пожирачів землі кожен гектар ішов у рахунок. У мене Жаннета викликала жах. Бліда, аж сіра, ластата дівчинка,— здавалося, і замість очей, безвіїх і безбрових, поблискують дві з її
незчисленних веснянок. Круглий гребінець притримував над чолом зачісані назад ріденькі коси. Дітей фермерів приводили до неї гратися. Вони слухалися її, як мужицькі діти маленьких бояр за кріпацтва. Назавтра, прокинувшись, я почув, як панна Луїза кричить панні Аділі:
— Та між ними невелика різниця, менше десяти років. Він почекає!
Панна Аділа, либонь, відповіла тільки губами, я нічого не почув. Глуха репетувала й далі:
— Без дозволу матері він не одружиться. Чекатиме, скільки треба...
О Боже! Поговоримо про мене і Жаннету. Про це подей-^ кували в околиці, як колись про заручини французького дофіна й іспанської інфанти. Але цього разу мали на увазі мене самого; Лоранові ця небезпека вже не загрожувала. В тому, що для мами все вирішено, я не мав сумніву. А тут ще й дівча за мною бігало, це страшидло, зі мною загравало. Отже, й воно про це думало. Саме в ті дні я вперше засоромився свого неуцтва, своєї байдужості до всього, що торкалося соціального питання. Я поклав собі прочитати Жореса 1, Геда 2, Прудона 3, Маркса... Для мене це були тільки імена. А все ж, що таке власність, я знав краще, ніж вони. Хай би навіть вона була злодійство 4, на це мені начхати, але вона розтліває, збезчещує людей.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Через два роки я починаю в Бордо нового зшитка. Першого Донзак випрохав у мене й повіз до Парижа, де він уступив до кармелітської семінарії5. Задля нього я знову
1 Жорес Жан (1859—1914) — діяч французького і міжнародного робітничого руху, фундатор французької соціалістичної партії, борець проти мілітаризму.
2 Гед Жюль (справжнє ім'я Матьє Базіль, 1845— 1922) — діяч французького та міжнародного робітничого руху, один із засновників Робітничої партії і один із лідерів II Інтернаціоналу.
3 Прудон П'єр-Жозеф (1809—1865)—французький соціаліст, теоретик анархізму.
4 Мається на увазі відоме визначення з першої праці Прудона "Що таке власність?": "Власність — це злодійство".
5 Семінарія Католицького інституту, розташована в колишньому монастирі кармелітів на вулиці Вожірар у Парижі
вирішую . вести далі цього щоденника. Щоденника? Ні, це струнка впорядкована розповідь про те, що я черпав день у день у нашій з мамою історії протягом двох років. Але передовсім це спроба з'ясувати, ким же я став по Лорановій смерті.
Ким я став? Чи став я іншим? Хлопець двадцяти одного року, котрий готується в Бордо на диплом ліценціата словесності, чим різниться він од підлітка, яким я був колись? Він той самий і приречений залишатися тим самим, якщо тільки я не помру молодим, як Лоран. Стариган із Мальтаверна, котрий живе в мені, посяде в негласній історії великих ланд місце старигана з Лассю, але і в вісімдесят років він залишиться таким самим, яким я є тепер, а якийсь хлопець-поет 1970 року буде здалеку дивитися на нього, завмерлого на порозі й обернутого в камінь.
Лоранова смерть змінила не мене, а мій побут. Кілька місяців я жив як сам не свій. Мама все взяла на себе, дбаючи тільки про моє тілесне здоров'я. Я мав "затемнення в лівій легені". Вона не заспокоїлася, поки не добилася для мене звільнення од військової служби. Я був радий, хоча паленів із сорому. Зрештою я ще більше здичавів і злився на маму. Вона ж, здихавшись нарешті своїх тривог, що день то більше припадала душею до Мальтаверна. Цього року ми придбали авто, марку "діон-бутон", і вона раз у раз вирушала в село на кілька днів. Відстані більше як не існувало. Ще торік, щоб попасти до Мальтаверна поїздом, доводилося двічі пересідати. Вже під склепінням Південного вокзалу ми відчували себе відірваними од дому. Великі ланди, єдина моя батьківщина, були далекі, мов зірка. А тепер я знав, що вони починаються одразу, як виїдеш з Бордо, і по шосе, якщо не підведе мотор і ми не розіб'ємося, можна за якихось три години подолати сотню кілометрів, що відділяють Бордо від Мальтаверна.
Я пишу про що завгодно, аби не торкатися болючої рани, що все ятрилась після смерті Лорана. Що сталося між мамою і мною? В чому я можу дорікнути? Вона все бере на себе, звільняє мене від усього. Коли вона, як тепер, перебуває в Мальтаверні, я маю в Бордо волю, невідому жодному студентові — куховарка і лакей до моїх послуг. Якщо я не здатний скористатися з цієї волі, то вже ніяк не мамі я повинен дорікнути.
— Чому в тебе нема друзів? Чому ти відмовляєшся від запрошень або підпираєш стіни замість танцювати?
Я не танцюю тому ж, чому не полюю. Це те саме...
Ні, зовсім не те саме. Те, що я зараз розповім, уже пережите, а не історія в її становленні, хоч історія все ще триває. Донзак зуміє уловити різницю між витлумаченим і обробленим мною документом і тим, що день у день, сторінка за сторінкою прибирає лик неминучої долі. Донзак зуміє витлумачити брехню, що нею обертається моє замовчування, і без мого відома перетворить її в правду, ту правду, яку я сам хотів би вирвати з себе, якої я домагаюся із страшною для мене пристрастю, страшною тому, що йдеться про маму, бо я її поступово викриваю; і в міру того, як розкривається її правдивий образ, мені стає лячно.
Але нині я вже не сам. Я більше їй не підвладний. З'явився хтось. Хтось. Усе почалося у книгарні Барда, в Пасажі, що з'єднує вулицю Сент-Катрін з майданом Комедії. Я не зразу набрів на цю похмуру печеру, захаращену книжками. Мій книгар був Фере, на Інтендантському бульварі. У Барда видання "Меркюр де Франс" 1 займали краще місце. Письменство тут було в пошані. На вітрині лежали збірки сучасних поетів.
Я заходив сюди дорогою з університету майже щодня відтоді, як я побував тут уперше, і гортаючи нову книжку — "Імораліст" 2, так захопився читанням, що здригнувся з несподіванки, почувши в себе над вухом жіночий голос:
— Навіть якщо у вас нема зайвих грошей, раджу вам її купити. Це перше видання, а перші видання Андре Жіда...
Я звів очі й побачив у присмерку цієї печери панну Марі, що продає книжки і взагалі порядкує всією книгарнею (сам Бард сидить за касою, а Балеж, горбатий прикажчик, робить усю чорну роботу). Панна Марі в своєму чорному халаті намагається бути непомітною, але тільки не для тих, на кого кине вона погляд, як, скажімо, того першого дня на мене. І який погляд! Ніжний і водночас насмішкуватий
1 Видавництво, засноване наприкінці XIX віку групою письменників символістського кола, спеціалізувалося в основному на творах сучасних авторів.
2 "Імораліст" (1902) — роман французького письменника Андре Жіда (1869—1951), що справив великий вплив на багатьох письменників початку XX віку.
і моторошно проникливий.