Шкода було розлучатися, однак довелося примиритись, і весела вчителька в солдатському кожушку назавжди зникла з Шкідської республіки, лишивши на пам'ять про себе знайому білетерку в "Сплендід Паласі", яка щотижня пропускала в кіно двох вихованців Міри — Янкеля і Японця.
Такі були ці дві виховательки, що зуміли серед дефективних дітей заронити любов до навчання і прихильність до себе. Їх любила вся школа.
А от Амебку Шкіда незлюбила, хоч, може, він був і непоганий викладач.
Амебка — чоловік середнього віку, з некрасивою статурою, з вузьким мавпячим лобом — викладав природознавство. Свою дисципліну він гаряче любив і всіляко намагався притупити цю любов і учням, але це вдавалося йому нелегко. Хлопці ненавиділи природознавство, ненавиділи й Амебку.
Амебка був надто похмурий, схильний до педантизму, а Шкіда таких не любила. У класі йде урок.
Амебка захоплено розповідає про мікроорганізми. Рантом він помічає, що остання парта, де сидить Єонін, не слухає його. Він вживає заходів:
— Єонін, пересядь на першу парту.
— Чого? — дивується Япончик.
— Єонін, пересядь на першу парту.
— Та мені й тут добре.
— Пересядь на першу парту.
— Та чого ви причепилися? — спалахує Японець, але у відповідь чує той самий монотонний наказ:
— Пересядь на першу парту.
— Не сяду. Халдей нещасний! — озлоблено кричить Єонін.
Амебка деякий час думає, а тоді починає все з початку:
— Єонін, вийди геть з класу.
— А за що це?
— Вийди геть з класу.
— Та за що ж?
— Вийди геть з класу.
Єонін озлобляється і вже люто тупає ногами. Кнопка його носа червоніє, очі наливаються кров'ю.
— Єонін, вийди геть з класу, — спокійно повторює Амебка, і тоді Японець вибухає лайкою:
— Амебка! Халдей триклятий! Чого причепився, довбешка дерев'яна!
Амебка спокійно слухає до кіпця й каже:
— Єонін, ти сьогодні митимеш убиральні.
На цьому обидві сторони примиряються.
Ось за такий жахливий спокій і не любили Амебку шкідці. Однак людина він був чесна, його побоювались і поважали.
Але найяскравішими постатями, найкращими вихователями, на яких трималася школа, були двоє халдеїв: Сашкець і Костець, дядя Сашко і дядя Кость, Олмикпоп і Костолмед, а по-простому Олександр Миколайович Попов і Костянтин Олександрович Меденников.
Обидва прийшли майже одночасно і відразу ж спрацювалися. Сашкець — невисокий, бадьорий, літній вихователь. Високий лоб і маленька лисина. На носі пенсію з розколотим скельцем. Невелика чорна борідка, сам спритний, жвавий. Величезний, невичерпний запас енергії, сили, знань і досвіду.
Сашкеця у перші дні незлюбили.
Як тільки з'явилася його кремезна маленька постать у потертій шкіряній куртці, шкідці почали його цькувати.
На перервах гурт башибузуків бігав за ним і на всі лади виспівував усілякі куплети, що склали старшокласники:
Є у нас один грибок,
Мов трухлявенький пеньок,
Не блоха він і не клоп,
Він горбатий Олмикпоп…
— Гей, Сашкець, Олмикпоп! — надривалися хлопці, смикаючи його за поли куртки, але Сашкець ніби й не чув нічого.
Перед самісіньким носом у нього зупинялися групами хлопці і, нахабно дивлячись на його порвані й сяк-так залатані чоботи, співали тут же складений експромт:
Чобітки у дяді Саші
Вже давненько просять каші…
Бували хвилини, коли вихователь втрачав спокій, тоді він рвучко повертався до того, хто його дратував, але одразу брав себе в руки, всміхався і сварився пальцем:
— Ти гляди мені, мудрагель…
Мудрагель — теж стало одним з багатьох його прізвиськ.
Одначе скоро цькування припинилося. Новачок, виявилося, був сильніший за вихованців, не злякався випробування. Витримка його сподобалася хлопцям. Сашкеця визнали справжнім вихователем.
Він був по-виховательському суворий, але знав міру. Ніякі пустощі не минали для хлопців без наслідків, проте не завжди винні діставали покарання. Сашкець уважно розбирав кожен вчинок і тільки після того або карав винного, або відпускав його, прочитавши добру одповідь.
Він не потурав нікому, був нещадний і суворий тільки до тих, хто погано вчився з його дисципліни — російської історії. Тут він не знав ніякої делікатності, і ледарі дорого платили за свою неуважність та небажання вчитися.
Час минав. Дедалі більше й більше зживалися хлопці з Олмикпопом, і скоро з'ясувалося, що він не тільки чудовий вихователь, але й добрий товариш.
Старші хлопці по вечорах почали настійливо закликати до себе Олмикпопа, бо з ним можна було дуже добре й багато про що поговорити. Часто після вечірнього чаю Олмикпоп приходив до них, умощувався на парту і, горблячись, поблискуючи розколотим пенсне, розповідав — то анекдот, то що-небудь про останні міжнародні події, а то згадає якийсь епізод із свого шкільного або студентського життя, посперечається з хлопцями про Маяковського, про Блока, розкаже, як вони видавали в гімназії підпільний журнал або як він був рецензентом у дешевих пропперівських виданнях. Розмова затягується і кінчається тільки тоді, коли задзвенить дзвоник, що вже кликав спати.
Так поступово новий вихователь Сашкець став дядею Сашком, старшим товаришем шкідців, лишаючись при цьому суворим, вимогливим і справедливим халдеєм.
Костець прийшов на місяць пізніше.
Прийшов він з лаври, де працював кілька місяців наглядачем, і вже тільки це відразу обрізало всі заміри хлопців висміяти новачка.
Вигляд його викликав мимовільну повагу у найзапеклішого бешкетника. Лев'яча грива, коричнювато-руда борода, лютий погляд і могутня постать у поєднанні з гучним, грізним, рикаючим голосом спершу настільки сполошили Шкіду, що учні в паніці вирішили: це якийсь гицель із бойні — і охрестили його відразу Ломовиком, проте вже через кілька днів прізвисько довелося відмінити.
Виявилося, що Ломовик, по суті, досить м'яка, добродушна людина, яка рикає, вилуплюючи очі, тільки для того, щоб налякати.
Незабаром до його лев'ячого ревіння звикли, а коли він брав когось за комір, то знали, що це тільки так, для остраху, та й сам той, кого стискала дужа рука вихователя, мружився і всміхався, ніби його лоскотали.
Проте грізна зовнішність робила своє.
Гімнастика, якою відав Костолмед, проходила чудово. Хлопці з задоволенням робили вправи, і тільки четверте відділення завжди воювало з дядею Костем, як тільки можна ухиляючись од уроків.
Незабаром Костець і Сашкець відчули взаємну симпатію і подружилися, вважаючи, мабуть, що їхні погляди на виховання збігаються. Велетень Костолмед і маленький, сутулий Олмикпоп належали до числа тих небагатьох халдеїв, які змогли утриматися в школі і залишили добрий слід в історії Шкідської республіки, вклавши чимало сил у велику справу боротьби з дитячою злочинністю.
ВЛАДА НАРОДОВІ
Вечір у Шкіді. — Тихі радощі. — Гонитва за щуром. — Танцклас. — Влада народові.
Закінчились вечірні уроки.
Черговий востаннє пройшов по коридорах, віддзвенів останній дзвоник, і Шкіда загрюкала партами, затупотіла, заспівала, затанцювала й розтеклася по всіх поверхах старого будинку.
Молодші відділення висипали в зал грати в довгу лозу, інші ринули на сходи — кататися на поручнях, а дехто подався на кухню, сподіваючись поживитися рештками обіду.
Старші почали культурнішу розвагу. Горобець, наприклад, дістав десь довгу мотузку і, зробивши петлю, вийшов у їдальню. Там він сів біля дірки в підлозі, розклав петлю і кинув шматок холодної каші. Потім сховався за лаву й став чекати.
Це він ловив щурів. Ловля щурів була останнім часом його улюбленою розвагою. Горобець сам винайшов цей спосіб, яким дуже пишався.
Япончик сидів у класі, шморгав носом і з величезною наполегливістю перекладав вірші Шаміссо з німецької на російську. Перекладати було важко, але Японець, затуливши пальцями вуха, невтомно добирав і бубонів уголос непіддатливий рядок вірша:
Я в своїх думках, прекрасних, легких…
Я в думках своїх, прекрасних, легких…
Я в прекрасних і веселих думах…
Я в веселих думах і прекрасних…
І так без кінця. Доти, поки рядок нарешті не набирав належної форми і не ставав на місце.
Громоносцев довго, позіхаючи, дивився на стелю, потім вийшов з класу і, піймавши якогось шкета з молодшого відділення, привів його в клас. Прив'язавши до ноги малюка мотузку, він ліниво мружився, посміхався і наказував:
— Ану, мопсику, потанцюй.
Мопсик спершу спробував зіграти на Миколчиному милосерді і завив:
— Ой, Миколко! У мене пога болить!
Але Громоносцев тільки посміювався.
— Нічого, мопсику, потанцюй.
У кутку за класною дошкою розучував пісню Бобер, який недавно прибув у Шкіду. Він співав куплети, почуті десь у кіно, і акомпанував собі, щосили барабанячи кулаками по дошці:
Ай! Ай! Петроград –
Пречудовий град.
Петро-Петро-Петроград –
Славний град!..
Дошка рипіла, ухала і тріщала під могутніми ударами.
За партою сидів Янкель, малював коня. Потім малювати набридло, і він, безглуздо втупивши погляд у стіну, забурмотів:
— Дер катер гейт нах хаузе. Дер катер гейт нах хаузе.
Янкель ненавидів німецьку мову, і це було єдине речення, яке він добре знав, прекрасно вимовляв і яким оперував на всіх уроках Еланлюм.
Осторонь сиділи групою одноокий Мамочка, Окраєць, Косар і Гога.
Вони грали в мотузку.
Перебираючи з пальця на палець кусок мотузки, робили вигадливі фігури й одразу ж ледве розплутували їх.
Раптом усі, хто був у класі, насторожилися і прислухалися. Згори почувся шум. Над головами тупотіли десятки ніг, і стіни класу тривожно стогнали під штукатуркою, що сипалися на підлогу.
— Щура впіймали! — радісно вигукнув Мамочка.
— Щура впіймали! — підхопили всі інші й помчали нагору.
В залі зчинилася метушня.
Посеред залу крутився Горобець, ледве тримаючи довгу мотузку, на кінці якої судорожно звивався великий сірий щур.
Попід стінами юрмилися шкідці.
— Ну, я зараз його випущу, а ви ловіть, — скомандував Горобець.
Він швидко нахилився і надрізав мотузку майже біля самісінької шиї щура.
Пролупав писк торжества.
Щур, оглушений страшенним шумом, заметався по залу, не знаючи куди сховатись, а за ним з криком, реготом, вищанням бігала юрба шкідців, намагаючись затоптати його ногами.
— О-о-о!!! Лови!
— А-га-а… Бий!
— Души!
— І-і-их!
Зал здригався під дрібним тупотінням ніг і від могутнього реву. Тихо бряжчали шибки у високих шкільних вікнах.
— О-го-го!!! Лови! Лови!
— Забігай зліва-а!
— Ногою! Ногою!
— Дава-ай!
Двері залу були щільно зачинені.