Еллі пропускала усі ці подробиці повз вуха, але кінець листа змусив її насторожитись.
"Нехай твоя дочка Еллі приїжджає до нас на канікули, — писав Білл Каннінг. — Вона, сподіваюсь, не забула товариша по іграх, мого довгов'язого Фредді. Околиці в нас дуже мальовничі, і діти прекрасно проведуть час…"
Еллі пам'ятала Фреда. Вона познайомилась з ним років п'ять тому, коли Каннінги під час одного з своїх переїздів гостювали у них В пам'яті Еллі зберігся образ хлопчика з блакитними очима років на два старшого за неї. Він вигадував ігри в мисливців, в індійців, в розбійників. Часто ці ігри закінчувались для Еллі розбитим носом чи розірваним платтям, але вона ніколи не рюмсала і не скаржилася старшим.
— Мамо! Тату! — благала дівчинка. — Відпустіть мене до Каннінгів! Фред такий добрий і веселий!..
— Ой, доню, не сидиться тобі на місці! — мовив Джон.
Батьки трохи побурчали, але погодились відпустити дівчинку до Айови.
Еллі збиралась недовго. В рюкзак — той самий, з яким подорожувала до Чарівної країни, — дівчинка поклала два-три плаття, білизну рушник, шматок мила, кілька книжок з малюнками…
Мати приготувала провізію: хліб, варену курку, пиріжки, флягу з холодним солодким чаєм і, звичайно, кілька кісточок для Тотошка. Хіба міг песик залишатись удома, коли його хазяйка вирушала в далеку дорогу?
Джон Сміт відвіз Еллі і Тотошка на станцію диліжансів, попросив кучера потурбуватися про них, побажав їм щасливої дороги. Дівчинка мала повернутись через місяць.
У ГОСТЯХ
учер диліжанса настільки добре поставився до Еллі що зробив аж три з гаком милі від великої дороги і підвіз дівчинку до самої ферми, де працював Білл Каннінг.
Почувши стукіт коліс з солом'яної халупи з двома підсліпуватими віконцями вибіг хлопчина в коротких штанах і картатій сорочці. Це і був Фред Каннінг. Він кинувся до екіпажа й допоміг зійти на землю Еллі, яку після триденної подорожі закачало.
— Сестричко! — радісно вигукнув Фредді. — Як же ти виросла! Значить ти все ж наважилась приїхати? А я вже думав що для тебе залишити дім — неможлива річ.
Високий стрункий хлопчак підхопив багаж Еллі й попрямував до хибарки. Еллі сердечно подякувала кучерові за турботу і пішла услід за братом. Тотошко радісно стрибав довкола.
Фред не вгавав:
— Ну, Еллі ти просто молодчина! Ти, звичайно, страшенна домосідка і ніде не бувала, окрім найближчого ярмарку?
Еллі усміхнулася і промовила дзвінким голосом:
— Помиляєшся, Фредді. Я двічі побувала у далекій-далекій Чарівній країні!
— Що?!
Хлопчина зупинився і опустив речі на землю. Обличчя його так почервоніло, що навіть ластовиння перестало бути помітним. Він стис кулаки і задерикувато ступив до Еллі.
— Знаєш, я вигадок не люблю, — крикнув він. — Хоч ти і дівчинка, а за це відлупцюю! Що за Чарівна країна?
— А я не вигадую, — спокійно заперечила Еллі. — Я привезла дядькові Біллу листа від тата, і там про це написано.
Фред довго з подивом дивився на неї, а потім тихо мовив:
— Тоді ти найщасливіша на світі… І ти мені про все-все розкажеш?
— Звичайно, розповім. Але ти знаєш, Фредді, на це піде цілий тиждень. Адже там чого тільки не було… Чого варто було від одного лише Людожера врятуватися! Він би з'їв мене, коли б не Страшило і Залізний Дроворуб. А шаблезубі тигри? А витівки Гудвіна Великого і Жахливого? А Летючі Мавпи?..
Фред ішов спотикаючись, червоний від збентеження. Він вважав себе великим мандрівником, а тут виявилося, що поряд з Еллі він просто ніщо…
Білл Каннінг був у степу, але тітка Кет, маленька худорлява жінка, дуже привітно зустріла Еллі. Вона нагріла води для племінниці у великому кориті — помитися з дороги А Фред швендяв за дверима і знемагав від нетерпіння скоріше почути розповідь про дивовижні пригоди сестри.
Сонячні промені тисячами блискучих кружалець лягали на землю, проникаючи крізь дубове листя. З гілки на гілку стрибали пташки, з ними сварилася жвава білка. Тотошко бігав за метеликами, а Еллі і Фред сиділи на траві, і дівчинка розповідала про свої незвичайні подорожі до Чарівної країни.
Фред слухав, затамувавши подих, і тільки час від часу захоплено повторював, що він нічого дивовижнішого у своєму житті не чув.
— І все це трапилося з тобою! — вигукував він. — Із звичайнісіньким дівчиськом… тобто, вибач, — з дівчинкою. Ой, чому я не пережив нічого подібного?
— Дуже просто! — пояснила Еллі. — Адже у вас в Айові не буває таких ураганів, як у нас в Канзасі. Зрештою щоб то дало, якби буря примчала сюди? Все одно вона не змогла б занести вашу хату до Чарівної країни.
— Це правильно, — погодився хлопець, зітхаючи. — Але розповідай далі, Еллі! Ти зупинилась на тому, як на вас накинулися чарівні вовки Бастінди…
— З ними розправився Залізний Дроворуб, сказала дівчинка. — Там було сорок вовків, і рівно сорок разів змахнув Дроворуб своєю величезною сокирою. Бачив би ти цю сокиру!
Розповідь тривала. Фред слухав, заздрісно зітхаючи. Він би півжиття віддав за те, щоб відчути хоча б частину того, що випало на долю Еллі.
Кілька днів Еллі розповідала про свої пригоди, а потім Фред показував їй околиці. Ферма була розташована в мальовничій місцевості. Тут ніщо не нагадувало опалений сонцем канзаський степ. Це був чарівний куточок з пагорбами, порослими лісом, з веселими долинами і глибокими ярами, на дні яких дзюркотіли холодні струмки…
Сьогодні Еллі і Фред ловили рибу в озерці, що причаїлося в центрі долини за розлогими вербами. Наступного дня вони блукали схилами пагорбів, йдучи стежками, які протоптали вівці, а потім вирушали досліджувати шлях якогось невідомого струмочка. Дні були наповнені світлом і радощами.
ЕКСКУРСІЯ ДО ПЕЧЕРИ
ллі почала вчитися їздити верхи. Її вмовив Фред.
— Слухай, сестро, — сказав хлопець, жмурячи вицвілі на сонці брови, — це буде просто ганьба, якщо ти, поживши у нас, не повернешся вправним вершником! Ти — така бувала мандрівниця.
Вмовити Еллі було неважко. Вілл Каннінг віддав племінниці у повне розпорядження сумирну конячку. У Фреда був гарний скакун, бо він їздив чудово і не раз підміняв батька на роботі.
Перші дні було важко. Вечорами Еллі не могла сидіти, нила спина, боліли всі кісточки вона погано спала.
Але терпіння все перебороло, і настав день, коли їзда верхи перетворилась для Еллі з муки на задоволення. Тепер прогулянки дітей стали значно довшими, іноді вони від'їжджали миль за десять від дому.
Одного разу Фред запитав Еллі:
— Ти чула про Мамонтову печеру?
— Звичайно, — відповіла Еллі. — Нам про неї розповідали в школі.
— Це найбільша печера у світі.
— Ти так би не казав, якби побачив Країну Підземних рудокопів, — розсміялась Еллі. — Ото справді печера!
Фред принишк, як завжди, коли Еллі, ніби ненароком, козиряла своїми спогадами. Звичайно, і з ним бували пригоди. Якось під час снігової заметілі в Кордільєрах він заблукав і мало не замерз. Іншого разу за ним гналися степові вовки, і лише прудкість коня врятувала його від загибелі. Ще одного разу він упав з дерева і зламав ногу. Що й казати — це були виграшні історії, і вони вивищували його перед іншими хлопчаками, але чого це все було варте у порівнянні з тим, що пережила Еллі!
Фредді не випадково почав розмову про печери. Йому хотілося продемонструвати що і Айова може багато чим похвалитись За двадцять миль від їхньої ферми, у глибокій ущелині є вхід до мало відомої печери, куди ще не знайшли дороги туристи, де вони не відколупували на пам'ять уламки сталактитів і не писали свої імена кіптявою свічки на стінах.
— Побуваймо там Еллі, запропонував Фред. — Це далеко, і раніше я тебе туди не кликав, але тепер ти вправна вершниця і залюбки здолаєш такий шлях.
Еллі погодилась.
— Ми відпросимося на весь день, — казав хлопець. — Візьмемо з собою все, що необхідно для серйозної прогулянки, і займемось дослідження ми.
Наступного дня вони виїхали рано вранці. Еллі везла з собою сумку щільно наповнену продуктами — тіточка Кет не поскупилася й наклала туди стільки всього, що, мабуть, вистачило б на три дні. Попереду Еллі примостився Тотошко. До сідла Фреда був прив'язний чемодан.
— Навіщо він нам? — запитала дівчинка.
— А в ньому човен. Парусиновий, складений, — похвалився Фред. — Мені його виготовив батько. Кажуть, в одному з гротів є підземне озеро. Уявляєш, як там буде цікаво покататись при світлі факелів?
Діти їхали не поспішаючи. Сонце піднялось досить високо, коли вони дісталися входу в печеру. День був ясний і теплий, але з темного отвору віяло вологістю й холодом. Еллі здригнулася й щільніше закуталася в теплу хустку.
— Ти знаєш, Фредді, — сказала вона, — мені зараз пригадалось, як ми з дядьком Чарлі, Левом, Тотошком і вороною Кагги-Карр ось так само стояли біля підземного ходу, який показала нам королева польових мишей…
Хлопець обурився.
— Послухай, Еллі, — сердито мовив він, — з твого боку це просто свинство викидати такі штучки!
— Які? — невинно запитала Еллі, хоч очі її сміялися.
— А такі! "Коли ми зі Страшилом… Коли Людожер… Коли мишача королева…" Хіба я винен, що мені не довелось там побувати?
Фред мало не плакав від люті.
— Пробач, Фредді, я більше не буду, — пообіцяла Еллі, і хлопець потроху заспокоївся.
Зрубавши кілька маленьких смолистих сосничок, Фред приготував оберемок смолоскипів. Сірники у нього були в нагрудній кишені ковбойки у бляшанці.
Хлопець прив'язав до каменя кінець тонкої мотузки, змотаної в чималий клубок.
— Я все передбачив сказав Фред. — У таких печерах легко заблукати.
— Тільки не з собакою, — заперечила Еллі. — Тотошко завжди зможе нас вивести по сліду. Правда, Тотошенько?
Песик ствердно загавкав.
Діти увійшли в печеру. Фред йшов першим, він ніс на плечах чемодан, до якою були пришиті лямки. В руках у нього були смолоскипи. Услід за ним ішла Еллі. В одній руці вона несла провізію, в другій тримала клубок ниток Тотошко біг позаду: печера йому не подобалася. Він підозріло нюхав повітря і гарчав.
ОБВАЛ
вечері діти не повернулись. У хатині Каннінгів запанувала тривога Місіс Кет не покидали різні страшні здогадки чоловік її заспокоював:
— Вони не могли заблукати: дорогу до ферми коні знають. Про хижих звірів у наших краях давно вже не чути. Просто діти запізнилися і ночують на пагорбах. Провіанту в них достатньо, сірники у Фреда є.
— Можна заблукати в печері, — казала місіс Кет.