Ніщо не завадило їй увійти до світлиці… Заслона над ліжком була спущена, і вона побачила прекрасного Амазана, що спав в обіймах гарненької чорнявої жінки, – обоє вони дуже потребували відпочинку.
У Формозанти вихопився тужливий зойк, що розітнувся по всьому домі, але не міг розбудити ні її двоюрідного брата, ні "лицедійки". Царівна впала непритомна в обійми Ірлі. Щойно вона опритомніла, вона вийшла з цієї фатальної світлиці, відчуваючи разом і сум, і обурення. Ірля розпиталася, хто така ця молода особа, що проводить такі солодкі часи з прекрасним Амазаном. Їй сказали, що це дуже поблажлива "лицедійка", яка, окрім інших своїх талантів, має хист досить мило співати.
– О праведне небо! О могутній Ормузде! – вигукнула, плачучи, прекрасна вавилонська царівна, – він зрадив мене, і ради кого!.. Так он як той, хто заради мене відмовився від стількох принцес, покинув мене ради галльської комедіантки. Ні, я не зможу пережити такого сорому.
– Ваша світлість, – сказала їй Ірля, – такі всі юнаки на всій земній кулі. Коли б вони були закохані в красуню, що зійшла до них із неба, і то в певні хвилини вони можуть зрадити її зі служницею в шинку.
– Всьому кінець! – сказала царівна. – Я більше не побачу його все своє життя. Нехай запрягають однорогів, і цієї ж хвилини їдьмо.
Фенікс благав її зачекати, принаймні поки прокинеться Амазан, щоб він зміг поговорити з ним.
– Він не вартий того, – сказала царівна, – ви страшенно образили б мене, бо він був би гадав, що то я просила вас докоряти йому і що я хочу помиритися з ним. Якщо ви любите мене, не додавайте ще й цієї кривди до тієї, яку він заподіяв мені.
Фенікс, що за своє життя вдячний був, кінець кінцем, вавилонській царівні, не міг не послухатися її. Вона виїхала з усіма своїми людьми.
– Куди ми їдемо? – спитала в неї Ірля.
– Сама не знаю, – відповіла царівна, – рушаймо першим шляхом, який нам трапиться, аби лише мені ніколи в світі не бачити Амазана, і я буду задоволена.
Фенікс, що був розсудливіший за Формозанту, бо не знав пристрасті, заспокоював її дорогою. Він ласкаво доводив їй, що дуже недобре карати себе за чужі помилки; що Амазан дав їй такі виразні й такі численні докази своєї вірності, що вона могла б простити йому хвилину забуття; що він був праведник, якого Ормузд покинув своєю ласкою, і що відтепер він буде ще стійкіший у коханні і в чесноті; що, бажаючи виправити свою помилку, він перевершить сам себе; що вона від того буде тільки щасливіша; що перед нею багато великих принцес прощали подібні гріхи і добре себе почували. Він наводив їй приклади і з таким хистом розповідав усе це, що серце у Формозанти почало втихомирюватися й заспокоюватися. Їй уже здавалося, що однороги мчать надто швидко, але вона не наважувалася поїхати назад. Змагаючись між бажанням простити все і бажанням виявити свій гнів, між коханням і пихою, вона не спиняла однорогів і мандрувала далі світами, як то провістив оракул її батька.
Прокинувшись, Амазан довідався про приїзд і від'їзд Формозанти й фенікса, дізнався про розпач і гнів царівни і про те, що вона заприсяглася ніколи йому не простити.
– Мені лишається тільки їхати за нею, – вигукнув він, – і вбити себе біля її ніг!
На шум від цієї пригоди позбігалися всі його друзі з приємного товариства нероб. Вони доводили йому, що куди краще буде залишитися з ними, що ніщо не може зрівнятися з солодким життям серед мистецтв та спокійного, вишуканого безділля; що багато чужинців і навіть королів віддавали перевагу цьому приємному й чарівному відпочинкові перед батьківщиною та троном і що, до всього, його карета розбита і каретник зробить йому іншу за новою модою, що кращий на все місто кравець уже закроїв йому дюжину костюмів за найновішим смаком, що найрозумніші й найприємніші дами, у домах яких дуже добре грають комедії, призначили кожна свій день, щоб улаштувати свято на честь йому. Тим часом "лицедійка" випила свій шоколад і взялася до туалету, сміючись, співаючи й залицяючись до Амазана, який побачив нарешті, що вона дурніша за гусеня.
Вдачі Амазана були властиві: щирість, сердечність, одвертість разом з великодушністю й мужністю, тому він і розповів друзям про свої мандрівки й лихо. Вони дізналися, що він двоюрідний брат царівни, довідалися про нещасливий поцілунок, який вона дала єгипетському фараонові.
– Родичам треба вибачати такі невеличкі пустощі, бо інакше життя було б вічною сваркою.
Ніщо не похитнуло його наміру їхати за Формозантою, але карета його була розбита, і йому довелося прожити з неробами ще три дні поміж розваг і свят. Нарешті він попрощався з ними, обіймаючи їх, змусивши їх узяти найдорожчі діаманти його країни і радячи їм бути завжди легковажними та веселими, бо від того вони будуть тільки щасливіші й приємніші.
– Німці, – казав він, – це діди Європи, народ Альбіону – дорослі мужі, а жителі Галлії – діти, і мені подобається гратися з ними.
XI
Його проводирям не важко було їхати назирці за царівною, усі говорили тільки про неї та її великого птаха. Усі були ще в захваті, в захопленні. Народи Далмації й Анкони[526] були не так приємно вражені потім, побачивши будинок, що летів повітрям;[527] на берегах Луари, Дордони, Гаронни й Жіронди ще лунали вигуки подиву.
Коли Амазан був біля підніжжя Піренеїв, чиновники і друїди тієї країни змусили його милуватися танцями під звуки тамбурина, але щойно він перейшов Піренеї, він не бачив більше ні веселощів, ні забав. Інколи він чув здаля кілька пісень, але всі вони були сумні. Жителі виступали поважно, маючи на поясах чотки й кинджали. Одягнений у чорне, народ перебував, здавалося, в жалобі. Коли Амазанова челядь розпитувала перехожих, вони відповідали на митах. Коли вони заходили до корчми, господар її трьома словами оповіщав людей, що в нього нічого нема і що треба посилати за кілька миль, щоб знайти речі першої потреби.
Коли в цих мовчазників запитували, чи не бачили вони, як проїздила прекрасна вавилонська царівна, вони відповідали не так коротко:
– Ми бачили її, але вона зовсім не така прекрасна; гарним може бути тільки смагляве обличчя, вона ж виставляє білу, як алебастр, шию, що є найгидкіша в світі річ і чого майже не буває в нашій країні.
Амазан наближався до провінції, яку зрошує Бетіс.[528] Минуло не більше дванадцяти тисяч років, як ці країни відкрили жителі Тіра,[529] мало не тоді ж таки, коли вони відкрили великий острів Атлантиду, який через кілька століть затопило море. Жителі Тіра обробляли землю Бетіки,[530] яку марно не обробляли тубільці, вважаючи, що вони не повинні до цього втручатися і що галли, їхні сусіди, мають прийти й обробляти їм землі. Жителі Тіра привезли із собою палестинців, які з того часу розійшлися по всіх країнах, аби лише там можна було заробити гроші. Ці палестинці, даючи гроші за п'ятдесят процентів, забрали мало не всі скарби країни. Тоді бетійці повірили, що палестинці є чаклуни, і всіх, кого обвинувачували в магії, палила без милосердя юрба друїдів, яких звали "пошукувачами"[531] або "антропокаями".[532] Ці священики спочатку одягали на них машкару, потім забирали майно і побожно показували молитви палестинців, тимчасом як тих смажили на повільному вогні "por l'amor de Dios".[533]
Вавилонська царівна спинилася в місті, яке потім звалося Севілья. Вона мала намір сісти на корабель на річці Бетіс, повернутися Тіром до Вавилона, побачитися знову з батьком своїм Белом і забути, коли зможе, свого невірного коханця або ж стати його дружиною. Вона запросила до себе двох палестинців, що заправляли всіма двірськими справами. Вони мусили спорядити їй три кораблі. Фенікс обговорив з ними всі умови і, трохи посперечавшись, умовився про ціну.
Господиня готелю була дуже побожна, а господар не менш побожний, до того ж він був "своєю людиною", тобто шпигуном друїдів пошукувачів-антропокаїв. Він не проминув нагоди повідомити їх, що в нього в домі перебуває чаклунка й двоє палестинців, які роблять угоди з дияволом, переверненим у золотистого птаха. Друїди, дізнавшися, що в дами є багато діамантів, негайно постановили, що вона чаклунка. Бувши боягузами, вони зачекали ночі й тоді замкнули однорогів і двісті вершників у просторій стайні, де ті спали.
Добре забарикадувавши двері, вони схопили царівну й Ірлю. Але вони не змогли взяти фенікса, який устиг вилетіти: він сподівався, що натрапить на Амазана десь на шляху з Галлії до Севільї.
Він зустрів його на кордоні Бетіки й розповів про лихо, що спіткало царівну. Амазан не міг говорити: він був надто схвильований і розгніваний. Він надяг лати із золотою насічкою, взяв списа на дванадцять стіп завдовжки, два списи і гострий меч, прозваний "Грізним", що з одного удару міг розрубати дерева, скелі й друїдів. На свою прекрасну голову він надів золотий шолом з чаплиним і страусовим пір'ям. То був старовинний збройний пристрій Магога, який подарувала Амазанові сестра Альдея, коли він проїздив Скіфією. Невеличка група людей, що їхали з Амазаном, сіли, як і він, кожен на свого однорога.
Обіймаючи свого улюбленого фенікса, Амазан сказав йому з великим жалем:
– Я винен. Коли б я не спав з "лицедійкою" в місті нероб, прекрасна вавилонська царівна не опинилася б у такому страшному становищі. Їдьмо на антропокаїв.
Незабаром він приїхав до Севільї. П'ятнадцять сотень альгвазілів[534] стерегли браму, за якою замкнені були двісті ґанґаридів і однорогів, що не мали чого їсти. Усе готове було вже для священної жертви, для якої мали взяти вавилонську царівну, покоївку Ірлю і двох палестинців.
Великий антропокай, оточений меншими антропокаями, засідав уже зі своїм святим трибуналом.[535] Юрба севільців з чотками на поясі, схрестивши руки, стояла безмовна. І от уже вивели прекрасну царівну, Ірлю й двох палестинців у машкарах зі зв'язаними позаду руками.
Тим часом фенікс проскочив поміж ґрат у в'язницю, де ґанґариди почали вже вибивати внутрішні двері. Непереможний Амазан вибив двері зовні, і озброєні ґанґариди виїхали на своїх однорогах. Амазан став на чолі їх. Не важко було їм розігнати альгвазілів, шпигунів, попів-антропокаїв; кожен одноріг проколював їх по дванадцятеро разом. Амазанів грізний меч рубав навпіл кожного, кого він зустрічав.