Ґордон розповідав, Простак критикував, гості зацікавлено слухали й освічували себе новим світом. Розмова зайшла про повільність наших нещасть і швидкоплинність життя. Хтось зауважив, що кожна професія має притаманні їй вади й небезпеки і що від державця й до останнього жебрака всі, здається, винуватять природу. Як трапляється, що стільки людей за невеличкі гроші стають переслідувачами, охоронцями, катами для інших людей? Як по-нелюдському байдуже якийсь урядовець одним підписом руйнує цілу родину! І як по-варварському радісно виконують це наймити!
– Замолоду я знав, – сказав Ґордон, – одного родича маршала Маріяка,[428] який, бувши переслідуваний у своїй провінції за цього славетного нещасливця, сховався в Парижі під прибраним ім'ям. То був старий, років сімдесяти двох; його жінці, що була з ним, було майже стільки ж. У них був один розпусний син, який, чотирнадцять років мавши, втік з батьківського дому; ставши солдатом, потім дезертиром, він перейшов усі щаблі розпусти й злиднів; нарешті, прибравши ім'я одного маєтку, він вступив до гвардії кардинала Рішельє (бо цей панотець, як і Мазаріні, мав своїх гвардійців); у цій зграї охоронців він повинен був переводити арешти. Цьому авантюрникові доручили заарештувати старого та його дружину, що він і виконав з усією жорстокістю людини, яка хоче догодити своєму господареві. Коли він відводив їх, то почув, як ці нещасні скаржаться на довгу низку нещасть, яких зазнали вони від колиски; за найбільше своє горе батько і мати вважали розпусту та загибель сина. Він упізнав їх, та однаково відвів до в'язниці, запевняючи їх, що служба його еміненції переважає все, його еміненція винагородила таку ретельність. Я знав одного шпигуна отця де Ла Шеза, що зрадив рідного брата, сподіваючись на невеличку нагороду, якої не одержав, і я бачив, як він помирав не від докорів сумління, а з горя, що його ошукав єзуїт. Виконуючи довгий час обов'язки сповідника, я багато дізнався про внутрішнє життя родин. Я не бачив таких, що не були б охоплені скорботами, тимчасом як зовні, прикрившися машкарою щастя, вони, здавалося, потопали в радощах, і я завжди помічав, що великі нещастя є плід нашої нестриманої зажерливості.
– Щодо мене, – сказав Простак, – я гадаю, що душа благородна, вдячна й чутлива може жити щасливо, і я збираюся без перешкод раювати з прекрасною й великодушною Сент-Ів. Я сподіваюся, – додав він з дружньою усмішкою, звертаючись до її брата, – що ви не відмовите мені, як минулого року, і що я поводитимуся пристойніше.
Абат розсипався в перепрошеннях за минуле й запевненнях у вічній приязні.
Дядько Керкабон сказав, що це найкращий день у його житті; добра тітка, плачучи від захвату й радості, вигукнула:
– Я ж говорила вам, що з вас не буде дяка; таїнство шлюбу краще за всяке інше, дав би Бог мені мати таку честь. Але я буду вам замість матері.
Це спричинилося до нових вихвалянь ніжній Сент-Ів.
Серце її коханого було повне тим, що вона зробила для нього, він надто кохав її, щоб випадок з діамантами переважив усе інше в його серці, але ці слова, які він надто добре почув: "Ви принесли мені смерть!" – і досі потай лякали його й псували всю його радість, тимчасом як похвали його прекрасній коханій ще збільшували його кохання. Одне слово, всі говорили тільки про неї, тільки про щастя, якого заслуговують двоє коханців. Умовлялися жити вкупі в Парижі; будували плани щодо майна і як збільшити його, віддавалися всім тим сподіванням, що так легко народжуються від найменшого проблиску щастя. Але Простак у глибині серця мав якесь таємне почуття, що відштовхнуло ці ілюзії. Він перечитав обіцянку, що підписав Сен-Пуанж, і накази, що попідписував де Лувуа; йому змалювали цих двох людей такими, як вони були чи як про них думали. Кожен говорив про міністрів і міністра з тією застільною волею, яку у Франції вважають за найціннішу волю, що її можна мати на землі.
– Коли б я був король Франції, – сказав Простак, – вибрав би ось якого військового міністра:[429] я волів би, щоб це була людина високого походження, бо він давав би накази дворянству, я вимагав би, щоб він сам був за офіцера, щоб він перейшов усі ранги, був би, принаймні, генерал-лейтенант армії і вартий був стати маршалом Франції, бо хіба ж на те, щоб краще знати подробиці служби, не неодмінно повинен він служити сам? Та й офіцери коритимуться в сто разів легше людині, що була на війні й виявила, як і вони, свою мужність, ніж людині кабінетній, хоч би яка вона була розумна, що може тільки домислюватись про бойові операції. Я не проти, щоб мій міністр був великодушний, хоч би це й турбувало часом мого скарбника. Я волів би, щоб він був спритний у роботі і навіть мав би ту веселість духу, що відзначає в справах вищу людину, так подобається народові і від якої кожен обов'язок стає легшим.
Він бажав міністрові такої вдачі, бо помічав завжди, що добрий гумор не сполучається із жорстокістю.
Пан де Дувра, може, й не задовольнив би Простакових побажань: він мав заслуги іншого сорту.
Але поки вони сиділи за столом, хвороба нещасної дівчини набрала загрозливого характеру; почалася гарячка, лихоманка, вона страждала, але не скаржилася, не бажаючи засмутити гостей.
Брат її, знаючи, що вона не спить, підійшов до її ліжка і став у головах; його вразив її стан. Прибити всі. Коханий з'явився слідом за братом. Він, безперечно, був засмучений і зворушений більше за всіх, але він умів уже до всіх щасливих дарунків, якими обдарувала його природа, приєднувати й стриманість, і почуття пристойності почало переважати в ньому над усім.
Одразу ж викликали сусіднього лікаря. То був один із тих, що відвідують своїх хворих похапцем, плутають хворобу, яку бачать, з тою, яку ще мають побачити, вживаючи сліпого досвіду в науці, яку навіть цілком розумні й обмірковані дослідження не позбавляють від непевності й небезпеки. Він збільшив біль, поквапившись прописати модні тоді ліки. Мода навіть у медицині! Це манія, звичайна для Парижа!
Сум Сент-Ів ще більше за лікаря допомагав тому, що хвороба ставала все небезпечнішою. Душа її вбивала тіло. Сила думок, що хвилювали її, вносила в жили її отруту, небезпечнішу за найпекучішу лихоманку.
Розділ двадцятий
Прекрасна Сент-Ів помирає. Що потім сталося
Покликали іншого лікаря. Цей, замість допомогти природі й дати їй діяти в молодій людині, всі органи якої волають до життя, дбав тільки про те, щоб заперечувати товаришеві. За два дні хвороба стала смертельною: вона однаково люто охопила мозок, який уважають за вмістилище розуміння, і серце, що є, мовляв, вмістилищем пристрастей.
Через яку незрозумілу механіку органи тіла підлягають почуттям і думкам? Як одна тільки скорботна думка порушує кровообіг? І як кров і собі передає свої вади в людське розуміння? Що це за незнаний флюїд, існування якого є безперечне, який швидше й діяльніше за світло вмить облітає всіма каналами життя, викликає враження, спогади, сум чи радість, розум чи нестяму, з жалем викликає те, що хотілося б забути, і з тварини, що мислить, робить або об'єкт зачудування, або об'єкт жалю і сліз?
Отак думав добрий Ґордон, і це, таке природне міркування, якого рідко доходять люди, нічого не зменшило в його смуткові, бо він не був із тих нещасних філософів, що намагаються бути нечутливими. Він хвилювався за долю цієї молодої дівчини, неначе батько, що бачить, як повільно вмирає його кохана дитина. Абат де Сент-Ів був у розпачі, пріор із сестрою лили потоки сліз. Але хто може змалювати горе її коханого? Жодна мова не має слів, що відповідали б цьому апогеєві скорботи.
Тітка, майже нежива, тримала голову вмираючої в своїх безсилих руках, брат її стояв навколішках перед ліжком; коханий стискав її руку, обливаючи її сльозами, і прохоплювався риданнями; він називав її своєю добродійницею, своєю надією, життям своїм, половиною себе самого, своєю коханою, дружиною своєю. На це слово "дружина" вона зітхнула, поглянула на нього з невимовною ніжністю й раптом скрикнула від жаху; потім в одну з тих хвилин, коли пригнічені почуття чи страждання, спадаючи, лишають душі її силу й волю, вона вигукнула:
– Мені бути вам дружиною? Ах, любий, коханий, це ім'я, це щастя, ця винагорода не для мене; я помираю, і я варта цього! Ангеле мого серця! Ти, якого я віддала для пекельних демонів! Усе скінчене, мене покарано, живіть щасливо…
Цих страшних і пристрасних слів ніхто не міг зрозуміти, але вони сповнили всі серця страхом і смутком. Вона мала мужність розповісти все. За кожним словом усі присутні тремтіли від здивування, суму, жалю; усі з'єдналися в зневазі до могутнього чоловіка, що виправив несправедливість тільки злочином, змусивши найчеснішу невинність стати собі за співучасницю.
– Що! Ти винна? – сказав їй коханий. – Ні, ти невинна! Злочин може бути тільки в серці: твоє належить чесноті й мені.
Він ствердив це почуття словами, що, здавалося, повернули життя прекрасній Сент-Ів: вона заспокоїлася й була здивована, що її ще люблять. Старий Ґордон засудив би її за тих часів, коли був тільки янсеністом, але, ставши мудрецем, він поважав її, він плакав.
Серед усіх цих сліз і страхів, коли загроза втратити дорогу дівчину сповняла всі серця, коли всі були засмучені, доповіли про кур'єра від двора. Кур'єр? До кого? Чого? Це було послання королівського сповідника до пріора Гори. То не отець де Ла Шез писав його, а брат Вадблед, його лакей, людина дуже значна в ту пору, той, хто сповіщав архієпископів про волю превелебного отця, той, хто давав аудієнції, той, хто роздавав прибуткові посади, той, хто міг інколи підготувати наказ про арешт. Він писав абатові Гори, що його велебність дізналася про пригоду з його небожем, що його ув'язнення було тільки помилкою, що такі невеличкі неласки трапляються часто, що на них не треба звертати уваги, що, нарешті, він згоден, щоб він, пріор, відрекомендував завтра йому свого небожа, що він повинен привести із собою і добродія Ґордона, що він, брат Вадблед, проведе їх до його превелебності й до пана Лувуа, який замовить до них слово в своєму передпокої.
Він додав, що історію про Простака й про його бійку з англійцями розповіли королеві, що король напевне призволить помітити його, коли проходитиме через галерею, і, може, навіть хитне йому головою.