Одне слово, слід будь-що уникнути островів… Правда, є ще один вихід: коли корабель, який має доставити каторжан на острови, ще не готовий до відплиття, треба спробувати підкупити фельдшера. Той зробить тобі в суглоб скипидарний укол чи введе в твоє тіло змочений сечею волосок, що спричинить інфекцію. Або дасть подихати сіркою, а потім скаже лікареві, що в тебе сорокаградусна температура, гарячка. За ті кілька днів, поки чекатимемо, треба будь-що потрапити до лікарні… Якщо ж тебе залишать разом з іншими в бараках табору, то матимеш час діяти. В такому разі не слід шукати собі роботи в самому таборі. Заплатиш обліковцеві і він допоможе тобі влаштуватися в селі асенізатором Чи підміталіщиком або потрапити на тартак до місцевого підприємця. По дорозі з в'язниці на роботу вранці й назад увечері можна встигнути налагодити зв'язок з каторжанами, які вже відбули покарання й тепер. живуть у селищі, чи з індокитайцями й попросити, аби вони допомогли тобі втекти. Треба зробити все, щоб не опинитися в одному з навколишніх таборів, де каторжани дуже скоро віддають Богові душу. Є табори, де ніхто ще не витримав і трьох місяців.
Такими цінними відомостями Жюло напихає нас цілу дорогу. Сам він готовий до всього. Жюло певен: його як утікача одразу ж посадять до карцеру. Тому він сховав у своїй капсулі невеличкий складаний ножик. По приїзді до Гвіани Жюло дістане його й поріже собі. коліно. А як сходитиме з корабля, то в усіх на очах упаде з трапа. Він гадає, що тоді його відвезуть до лікарні. Так воно й станеться насправді.
Сен-Лоран-дю-Мароні
Наглядачі, змінюючи одні одних, ідуть перевдягатись. Повертаються вони в білих мундирах, а замість кашкетів на головах у них шоломи колоніальних військ. Жюло каже: "Підпливаємо". Стоїть страшна задуха, бо ілюмінатори позачиняли. Крізь них видно джунглі. Отже, ми на річці Мароні. Вода в ній брудна. Цей зелений праліс вражає.
З його дерев злітають наполохані корабельним гудком птахи. Ми пливемо дуже повільно, і можна добре роздивитися. густі, буйні темно-зелені хащі. Впадають у око перші дерев'яні будинки, покриті оцинкованою бляхою. Біля дверей стоять гуртами негри й дивляться на корабель. Вони вже не раз бачили його, бачили, як з нього вивантажували людей, тому його появу сприймають байдуже. Три гудки й гуркіт гвинта дають нам знати, що ми причалюємо. Нарешті гул машин стихає. Здається, можна почути, як пролітає муха.
Всі мовчать. Жюло розкладає ножик, надрізає на коліні холошу штанів й широко її розпанахує. Щоб не залишати тут кривавого сліду, він поранить собі коліно на палубі. Наглядачі відмикають дверцята клітки й шикують нас у колону по троє. Ми в четвертому ряду – я посередині, Жюло й Дега. Виходимо на палубу. Друга година пополудні, вогняне сонце обпікає мені пострижену маківку й засліплює очі. Наша колона витягується на палубі й рушає до трапа. Коли на нього ступають перші каторжани, вся колона на мить зупиняється, я притримую мішок Жюло в нього на плечі, а він обома руками розтинає собі шкіру на коліні, встромляє туди лезо ножика й заганяє його глибоко в тіло. Потім Жюло передає ножика мені, а сам тримає свій мішок. Тієї миті, коли ми виходимо на трап, він падає і скочується вниз. Там його підбирають і, побачивши, що він поранений, викликають ноші. Все відбувається так, як Жюло й задумав: з корабля його несуть на ношах.
На пристані зібралася строката юрма й з цікавістю дивиться на нас. Негри, мулати, індійці, індокитайці, жалюгідні на вигляд білі (мабуть, колишні каторжани) пильно розглядають людей, що сходять на землю й шикуються в колону. Збоку стоять наглядачі й добре вдягнені чоловіки в цивільному, жінки в літніх сукнях, діти – і всі в колоніальних шоломах. Коли нас набирається душ двісті, колона рушає. Ми йдемо хвилин десять і зупиняємося перед дуже високою брамою, збудованою з кругляка; на ній написано: "Виправна в'язниця Сен-Лоран-дю-Мароні. 300 місць". Брама відчиняється, і ми входимо десятьма рядами на подвір'я. "Раз-два, раз-два!" На нас дивляться каторжани. Щоб краще бачити, вони повилазили на підвіконня та на великі брили каміння.
Коли ми виходимо на середину подвір'я, лунає команда:
– Стій! Покладіть мішки перед собою. А ви роздайте їм брилі!
Кожен із нас дістає солом'яного бриля; він тут дуже потрібен: двоє чи троє з наших уже попадали від сонячного удару. Я перезираюся з Дега, бо наглядач із нашивками бере в руки список. Ми згадуємо про настанови Жюло. Першим викликають Гітту. Двоє наглядачів стають обабіч нього і ведуть його з собою. Те саме роблять із Сюзіні та Жіра– золем.
– Жюль Піньяр!
– Жюль Піньяр (це Жюло) покалічився, його повезли до лікарні.
– Гаразд.
Цих людей мають відіслати на острови. Потім наглядач наказує:
– Слухайте уважно. Кожен, кого я викликатиму, хай виходить із строю з мішком за плечем і стає перед жовтим бараком номер один. Я називатиму прізвище, а ви відповідайте: "Я".
Дега, Карр'є і я опиняємося разом з іншими під жовтим бараком. Нам відчиняють двері, і ми заходимо до чималої зали завдовжки метрів з двадцять. Посередині – прохід завширшки зо два метри; праворуч і ліворуч через усю залу тягнуться два залізні бруси. Між брусами й стінами напнуті полотнища, які правлять за ліжка-гамаки; на кожному полотнищі лежить ковдра. Кожен влаштовується там, де йому хочеться. Дега, П'єро Бовдур, Санторі, Гранде і я стаємо один біля одного, й так одразу ж утворюються гурти. Я йду вглиб зали: праворуч умивальня, ліворуч – убиральня. Повиснувши на віконних гратах, ми спостерігаємо, як розподіляють решту каторжан, що прийшли після нас. Луї Дега, П'єро Бовдур і я аж сяємо з радощів: нас не відішлють на острови, бо ми опинилися в загальному бараці! А то, коли вірити Жюло, ми були б уже в камерах. Ми задоволені, але коли надвечір, годині о п'ятій, розселення каторжан закінчується, Гранде каже:
– Дивно, з цієї партії на острови нікого не відсилають – усіх розвели по бараках. Дуже дивно. Та, може, це й на краще. – Гранде обікрав сейф у державній каторжній в'язниці, насмішивши всю Францію…
У тропіках вечір настає без сутінків, а день – без світанку. День переходить у ніч раптово й цілий рік о тій самій годині. Ніч ураз огортає землю о пів на сьому вечора. І о пів на сьому старі каторжани приносять два гасові ліхтарі й чіпляють їх до гаків під стелею. Та ліхтарі світять дуже тьмяно, і дві третини зали залишаються у повній темряві. О дев'ятій усі вже сплять. У бараці страшна задуха. Я лежу між Дега та П'єро Бовдуром, ми якийсь час шепочемось, а потім засинаємо.
Вранці ще стоїть темрява, коли лунає горн. Ми встаємо, вмиваємося й одягаємося. На вмуровану в стіну дошку ставимо свої кухлі, кладемо хліб і решту речей. О дев'ятій ранку приходять двоє наглядачів і один каторжанин – молодий, у білій робі без смуг. Наглядачі-корсіканці заводять розмову своєю говіркою з каторжанами-земляками. Тим часом по залі походжає санітар. Він підходить до мене й каже:
– Як тобі тут, Метелику? Ти мене не впізнаєш?
– Ні.
– Я Сьєрра Алжірець, ми познайомилися з тобою в Данта у Парижі.
– Ну звісно, тепер я тебе впізнав! Але ж тебе посадили ще в двадцять дев'ятому році, а тепер тридцять третій, і ти й досі тут?
– Еге ж, звідси не так просто вибратися. Прикинься хворим. А хто це з тобою?
– Мій друг Дега.
– Я тебе теж запишу на прийом до лікаря. В тебе, Метелику, дизентерія. А в тебе, друже, напад астми. Побачимося на прийомі об одинадцятій годині, мені треба з вами побалакати.
Він рушає далі, вигукуючи: "Хто тут хворий?" Потім підходить до тих, хто піднімає руку, й записує їх. Коли Сьєрра повертається, з ним іде один із наглядачів – смаглявий і зовсім старий.
– Метелику, це мій начальник, наглядач-санітар Бартілоні. Пане Бартілоні, ці двоє – мої друзі, про яких я вам казав.
– Гаразд, Сьєрра, все владнаємо на прийомі, покладіться на мене.
Об одинадцятій по нас приходять. Ми рушаємо поміж бараками через табір. Біля одного трохи новішого і єдиного тут пофарбованого в біле барака з червоним хрестом зупиняємося, потім заходимо всередину й опиняємось у чекальні, де вже зібралося чоловік шістнадцять. У кожному кутку стоять по двоє наглядачів. З'являється Сьєрра в чистенькому білому халаті й каже:
– Ви, ви й ви, заходьте.
Ми ступаємо до невеличкої кімнати. Це, як ми здогадуємося, кабінет лікаря. Він розмовляє з нами трьома по-іспанському. Я одразу впізнаю третього – це іспанець Фернандес. Вони обмінюються між собою кількома фразами, і Сьєрра веде Фернандеса до вбиральні, двері якої просто в кутку кабінету. Потім Сьєрра повертається до нас.
– Метелику, дай я тебе обійму. Я радий, що можу зробити тобі й твоєму другові невеличку послугу. Річ у тому, що обох вас мають заслати разом з іншими на острови… О, дай мені сказати! Тебе, Метелику, довічно, а тебе, Дега, на п'ять років. Маєте якісь грошенята?
– Авжеж.
– Тоді дайте мені по п'ятсот франків, і завтра вранці вас покладуть до лікарні. Ти, Метелику, нібито захворів на дизентерію. А ти, Дега, постукаєш уночі в двері барака, або, ще краще, нехай хтось покличе наглядача й попросить прислати фельдшера, бо Дега, мовляв, задихається. Решту зроблю я сам. Метелику, в мене до тебе одне прохання: якщо в тебе буде щось негаразд, то вчасно попередь мене. Я прибіжу на побачення. За сто франків на тиждень кожного з вас можуть протримати в лікарні цілий місяць. Треба діяти якнайшвидше.
Фернандес з'являється з убиральні й дає при нас Сьєрра п'ятсот франків. Я теж заходжу до вбиральні і, повернувшись звідти, даю Сьєрра не тисячу, а тисячу п'ятсот франків. Той відмовляється взяти п'ятсот. Я не наполягаю.
– Гроші для наглядача, – каже він. – А сам я не хочу нічого. Ми ж бо друзі, чи не так?
Наступного дня Дега, Фернандес і я опиняємося в одній великій лікарняній камері. Дега поклали серед ночі. Нашому санітарові тридцять п'ять років, його звати Шаталь. Сьєрра дав йому вказівки щодо нас трьох. Коли проходитиме лікар, він подасть йому аналіз мого калу, внаслідок чого я постану перед ним як хворий на амебіоз. Що ж до Дега, то він за десять хвилин до приходу лікаря запалить сірку й дасть йому подихати її димом. У Фернандеса розпухла щока: він наколов її голкою з внутрішнього боку й уже цілу годину якомога дужче надував її.