Розсилали підписні листи. Зібрали багато грошей. З них чимало осіло в гаманці директора. Потім написали листи й відправили телеграми. Через два тижні прийшла бажана відповідь.
З далекого чужоземного порту відгукнулася велика фірма, яка по всіх усюдах наймала мисливців, і ті ловили різних тварин, птахів і плазунів для цирків та звіринців. Директор фірми погодився відвезти Фрама на його батьківщину.
Корабель з туристами вирушав у полярні краї. На ньому мали поплисти й два бувалі мисливці, щоб спіймати білих ведмедів для цирків і звіринців Європи.
Отже, Фрам міг радіти, що незабаром вирушить у безплатну подорож.
Вість поширилась, і в цирку заметушилися.
В день одплиття зібралися клоуни й гімнасти, акробати та їздці, щоб попрощатися з білим ведмедем.
Одні гладили його. Інші частували улюбленими фруктами, цукерками й сиропом.
Потім біля нього лишився дурний Август.
Цього разу він був без наліпленого носа й рудої перуки, як тоді, коли підстрибував, виставляючи себе на посміховище.
Ранок. До початку вистави ще далеко. Тому дурний Август не одягнув костюма блазня й не нафарбував обличчя. В поношеному піджаку, стомлений, він мав дуже сумний вигляд. Таким був дурний Август у повсякденному житті, коли знімав фрак, довжелезні черевики й відривав наліплений перець-ніс.
Старий хворий клоун жив самітно і знав, що невдовзі шукатиме притулку в якомусь будинку для престарілих.
Як і Фрам, він перевтомився. І йому хотілося облишити клоунське життя з сальто-мортале й викрутасами, що потішали публіку. Та для нього не було ніякого рятунку. Він мусив сміятися, корчити гримаси, зносити удари дошкою по голові, стусани в спину — тільки такою ціною добував собі хліб насущний. Інакше його витурив би на вулицю директор цирку, жорстокіший, ніж звірі за гратами.
І ось старий, змучений клоун прийшов попрощатися з Фрамом.
Сім літ нерозлучно кочували вони з цирком з міста в місто, з країни в країну. Скрізь їх нагороджували оплесками, повсюди їх приязно стрічала публіка.
А тепер їхні шляхи розходились. Життя виявилось поблажливішим до ведмедя, даруючи йому свободу. З клоуном же воно повелось жорстоко, навічно прив'язавши його до цирку заради шматка хліба.
Дурний Август увійшов у Фрамову клітку.
Ведмідь дивився на нього добрими лагідними очима. Їх зв'язувала давня дружба. Можна думати, що Фрам розумів, як важко було клоунові день у день розважати публіку.
— Отже, від'їздиш? — запитав дурний Август і погладив ведмеже хутро.
Ведмідь не знав, що відповісти. А втім, він і гадки не мав про подорож. Навіть не підозрював, який приємний сюрприз приготував йому колишній мисливець.
Він бачив, що всі приходять до нього, пестять його, пригощають. Але не розумів сенсу цих проявів любові.
Відчував, що готується щось нове й незвичайне. Людська метушня непокоїла його. Та розуміння його далі цього не йшло.
— Отже, їдеш? — перепитав дурний Август.— Друже Фраме, я тобі заздрю. Як я журитимусь! Без тебе цирк опустіє. Ти був порядний ведмідь. Порядніший від ненажерливого звіра — нашого директора!..
Старий клоун ткнувся лицем у хутро білого ведмедя.
Фрам торкнув його лапою, легенько, приязно. Ніби розумів його страждання. Клоун ураз відскочив од звіра. Відчув, що навертаються сльози. Не хотів, щоб хтось це помітив, а то ще почнуть глузувати: дурний Август плаче! Він шарпнувся, смикнув двері клітки й побіг, махаючи ведмедеві рукою:
— Щасливої дороги, Фраме, щасливої дороги!
Того ж дня Фрама помістили в вагон у хвості поїзда.
їхали через незнайомі краї ніч і два дні, аж поки прибули у порт, з якого відпливав корабель у Льодовитий океан.
Фрама не стомила ця подорож із змінами краєвидів, бо для нього то була не первина.
Він звик бувати в нових місцях, чути різні мови, бачити по-різному вдягнених людей — все це змінювалось од кордону до кордону.
І нині проїздили через міста, де на старих почорнілих мурах виднілися вилиняні афіші з його зображенням.
Щойно відчалив корабель, Фрам відчув — його жде щось незвичайне.
Він дряпав кігтями двері каюти. Не торкався їжі й води. Був дуже збуджений.
Чув, як об борти корабля шурхотить вода, а це хлюпотіння нагадувало йому щось далеке й давнє.
Так, усе нагадувало іншу дорогу. І корабель, на якому синьоокий моряк Ларс, любитель оковитої, привіз Фрама до теплих країв, аби поміняти його на десять пляшок рому.
Між туристами ширилася чутка, що на кораблі є дресирований білий ведмідь — прославлений Фрам, який затужив за рідними льодами й більше не хотів виступати. І тепер директор цирку Струцький відправляв його назад.
Туристи прийшли, щоб поглянути на ведмедя. Принесли йому ласощів. Вітали його оплесками, як колись на виступах цирку. Дехто добре пам'ятав, як Фрам перехиляв пляшку пива, як грав на гармонії, як частував дітей цукерками, й дивно було, що тепер він не приймав ніяких гостинців.
— Може, йому тут набридло? — мовила молода жінка.— Хіба вам не видно, який він сумний? Я його бачила раніше. Це був найвеселіший ведмідь у світі. Справжній клоун. .Він витворяв таке, що всі сміялися до сліз… Скажімо капітанові. Він людина тямуща. Випустить Фрама на палубу. Я заприсягаюсь, що він дивитиметься на море й радітиме, як людина.
Молода жінка мала добру душу.
Вона пішла до капітана й домоглася свого.
Двері відчинили — і Фрам опинився на волі: оточений пасажирами, він міг прогулюватися по палубі.
Справді-бо, Фрам поводився, як людина. Він став на дві лапи й сперся на бар'єр палуби. Довго вдивлявся у морську далечінь, на північ, туди, де були вічні льоди й сніги.
Потім гуляв, забавлявся.
Його оточили допитливі туристи. Діти простягали йому м'ячі, цукерки. Він підкидав м'ячики, розкривав коробки й роздавав гостинці. До вечора заприятелював з усіма пасажирами.
Та подеколи, підходив до краю палуби, щоб окинути поглядом далечінь і вдихнути солоний вітер.
Надвечір він сам повернувся в каюту.
— А я вам що казала? — раділа молода сердечна жінка.— Це незвичайна тварина. На місці капітана я купила б на корабель ведмедя. Це була б несподівана розвага для туристів.
Через три доби море почало мінитися зеленуватим і холодним кольором. Вітер став рвучкіший, ночі — світліші.
Фрам більше не бавився м'ячиком і ні на хвильку не відступав од залізного бар'єра. Нерухомо стояв на задніх лапах і розширеними ніздрями втягував у себе холодне колюче повітря. Воно було йому знайоме.
І ось одного ранку на обрії забовваніли перші айсберги.
Корабель стишив хід, обережно обходячи плавучі крижані гори.
Фрам жадібно вдихав на повні легені вологе повітря.
Не повертався до своєї каюти, а цілу ніч, ніби вкопаний, стримів біля борту, пожираючи очима голубу далину.
Раптом стрепенувся.
Відчув, як чиясь рука гладить йому спину. Хтось нечутно до нього підкрався. Це прийшла молода душевна жінка, закутавшись у величезну шубу. Їй не спалося. Це була її перша подорож у північний край. Знала, що мине два дні, і мисливці випустять Фрама на крижаний острів. Тому вдягнулася й вийшла поглянути на білого ведмедя.
— Отже, друже Фраме, залишаєш нас? — шепотіла вона.— Чи ні за чим не шкодуватимеш? Чи згадуватимеш нас? Ти ж будеш сам у тій холодній пустелі…
Його хутро гладила жіноча рука й морський вітер. Фрам звів малі добрі очі на цю людську істоту, яку вже завтра не побачить. Ніби зрозумів запитання. Здається, аби в нього був голос, він би їй відповів. Підняв лапу й поклав її на плече жінці, як приятелеві в цирку.
Жінка злякано зойкнула. Блискавично майнула думка: "Що б там не було, а звір лишається звіром". Картала себе за необачність, що глупої ночі вийшла сама на палубу й наблизилася до дикого звіра.
Але Фрам прийняв лапу. В його очах ніби світився докір:
— Чому ж ти наполохалась? Невже не знаєш, що я лагідний ведмідь, який ніколи не заподіє людям шкоди.
Жінка тремтіла від холоду. Мороз дошкуляв їй крізь пухнату шубу.
Махнула рукавичкою:
— Добраніч, Фраме! Тобі слід було б спочити. Завтра в тебе почнеться інше життя. Тобі доведеться скрутно, бо ти не звик до нього.
Фрам залишився сам. Стояла голуба ніч, та й чи ніч то була? В легкому серпанку струменіло світло сонця. Наближався край, де день зливається з ніччю і доба тягнеться цілий рік.
На далекому пустельному острові
Високий, шпилястий острів, укритий заметами й кригою, жахав пустизною.
Подекуди з-під крижаного покрову стриміло гостре каміння й нагромаджувалось, наче вали розбитої фортеці. Здавалося, її зруйнувала якась стихія. І от вона, гойдаючись у зелених водах пустельного океану, виблискувала й ждала чарівника з казки, який воскресив би її.
Тим часом усе живе причаїлося. Не видно було жодного звіряти, яке пробиралося б по косогору. Не звивався голубою ниткою дим. Не шурхотів у небі бодай один птах.
Все заніміло. Не було й найменшого подиху вітру.
Корабель заякорився у відкритому морі.
Того холодного ранку на палубу висипали всі туристи, закутані в пухнаті хутра й розчервонілі від морозу.
Милувалися тим незвичайним ранком. Крізь голубі сутінки лилося матове світло, ніби з потойбічного світу. Ранок без сонця! Туристи залишили його далеко позаду, над теплими морями, в тих краях, де ніч приходить на зміну дневі.
А тут сонця не буде ще тривалий час. Воно лише нагадувало про себе червонуватою смугою на сході.
Ця смуга на видноколі віщувала весну. Та зовсім не таку, як вони полишили дома, сонцесяйну й квітучу. З бузковим цвітом, з кульбабами на пасовиськах, де вистрибують ягнята з червоними китичками біля вух.
Весна тут інакша. Сувора, без аромату гіацинтів, без ластівок і жайворонків, без ніжного мекання ягнят, без чорної стріли журавлиного ключа, ніби вималюваного на небі.
Через тиждень сонце повільно випливе на свою дугасту путь, щоб не сходити з неї кілька місяців.
Наближався день довжиною у півроку.
Це і є полярне літо. Із сліпучим сонцем, яке виблискує на заметах. Та воно холодне, мертве і непринадне, як у нас взимку.
Льоди ніколи не танули повністю. Тільки дзюрчали тоненькі струмочки. З-під снігу ледве пробивався зелений мох, який обліпив скелі, і де-не-де витикалися квіточки, кволі, благенькі, чахлі, без ніякого запаху.
Про все те, дивуючись, розмовляли на палубі пасажири.
Їх чарував острів, який примарою височів серед пустинного Північного океану.
Дивилися мовчки.